Куди йдеш, людино?
Кінець зими ввів традицію — годувати лебедів і диких качок на Дитячому пляжі. Багато людей зглянулися над птахою, що опинилася в тяжкій ситуації. Підкормлювали чим могли.
24 лютого мешканці міста, які вийшли на прогулянку й підгодовували пернатих, спостерігали, як п'яні військові продовжували відзначати 23 лютого, стріляючи по консервним банкам. Навколо лежали тушки качок. Стрілки, на жаль, виявилися точними.
За проханням міського керівництва та військових частин справу роздувати не стали. Не винесли їхніх прізвищ на загальне осудження. А шкода.
Публікуємо есе, надіслане очевидцем. Вважаємо, що настільки глибоко зачепити не зможе жодна офіційна розповідь про драму.
«Куди йдеш, людино?»
Усю ніч Діму мучили кошмари. Йому снилося, як він опинився сам на безплідній випаленій землі. Після кількох сотень кроків він побачив перед собою хиткий паркан, за яким лунали постріли, і виднілося обшарпане занедбане приміщення. Ці солдати його частини, допивши залишки спиртного, відстрілювали останні залишені патрони по заржавілим жерстяним банкам. Він поглянув на небо, яке було чорного та багряного відтінку, вкрите димовою пеленою, де не було ні найменшого натяку на присутність птахів.
Навколо на сотні кілометрів не залишилося нічого живого — ні кущика, ні травинки, ні джерельця. Усі звірі, птахи та навіть риба в морі вимерли, винищені ненаситними людськими істотами. Тепер залишалося лише безцільно тинятися по пустій планеті, яка не хотіла навіть карати належно катаклізмами своїх «пасинків», яких колись називала «дітьми», а котрі залишили їх гинути самими, щоб вони вдосталь насолодилися результатами своїх «підвигів» з руйнування всього живого. Що далі робити — ніхто не знав.
«Як же ми могли дійти до такого?» Діма схопився за голову, не в силах дивитися на моторошний пейзаж, і від цієї думки прокинувся з холодним потом.
Він згадав, як учора, випивши заради хоробрості кілька чар разом із своїми «друзями», відстрілював птахів на березі. Ні, не для того, щоб з'їсти їх — вони зовсім не були голодні — придбаної провізії вистачило б на тиждень. І просто так, заради забави. Було цікаво натиснути на спусковий гачок і, ніби в тиру, цілитися в мішень. Лише тоді, в дитинстві, як мішень слугували маленькі пластикові фігурки. А зараз це були великі живі створення, кожен постріл по яких обривав їхній красивий політ. Алкоголь туманив йому розум, і він не до кінця розумів наслідки своїх дій.
І ось, згадавши той кураж, Діма трохи заспокоївся й вирішив, що йому просто приснилося погане сновидіння, якого не буває. Накривши голову ковдою, він знову спробував заснути.
Погрузившись у сон, він чомусь побачив себе в небі, що летів над землею у зграї своїх побратимів. Попереду розстилалася безмежна синь неба, а відчуття свободи в тілі було непорівнянним із звичайним переміщенням по землі, швидкість була порівняна з повільністю черепахи. «Нам потрібно встигнути долетіти до заходу до наших гнізд, нас уже чекають», — донісся сигнал від вожака. І лише тоді він зібрався пришвидшити політ... як раптом з-під нього пролунав неприємний свист, і через секунду він уже падав на землю, що наближалася неймовірно швидко. Було дуже боляче. І ще сильніше мучила думка, що тепер його гніздо залишиться без захисту й харчування, а отже, пташенята приречені на мучительну смерть.
«За що?» — у останню секунду вирвався крик приреченої душі.
Максим П.
