Переселенцы из Хуторов

Своим незабываемым родителям: отцу Тоту Ярославу Васильевичу и маме Зих Ольге Петровне, посвящаю.

65 лет прошло с тех пор, как наша семья приехала на постоянное место жительства в село Куцуруб. Мне было шесть лет, но я помню всё. Зима 1953 года была лютой, много снега и большие морозы. Нас долго-долго ввозили в вагонах-теплушках, по нескольку семей в одном вагоне. Вагон опаливался печкой-буржуйкой. На станциях поезд останавливался, и родители шли кормить скотину и доить коров. Мама приносила нам тёплое ароматное молочко. Помню, как однажды поезд остановился и долго гудел. Все, чем были одеты, повскакивали из вагонов. Было очень страшно, все что-то кричали и плакали. Помер Сталин… А я плакала от боли, потому что прижала руки к буржуйке, да так, чтобы обожглись ладони, и ехала дальше. Окружение показалось голым, необжитым местом, без лесов и рек. Только степь и старые землянки.

В Николаеве нас и наше имущество загрузили в две открытые грузовые машины-полуторки и повезли по грунтовой дороге. Машины всё время застревали в грязи, и взрослые их вытягивали. Потом машины так загрузлись, что без помощи не обойтись. Чужой край, темная ночь надворі, слева вдали едва мерцали огни, и мама идёт за несколько километров за помощью. Кажется, мамы не было вечность, мы сидели все напуганные, но мама вернулась с трактором. Привезли нас в село Каменка (Анчекрак), поселили к старой бабушке в хатy-распадюху. На новом месте мы увидели совсем не то, что было обещано. Не новый собственный красивый дом, а землянку без ограды в таком состоянии, что она была почти непригодной к жизни.

Через пару дней у нас ночью произошел пожар из-за неисправности печи, на которой мы спали, и папа перевез нас в село Куцуруб к своей троюродной сестре – Чаус Е.И. Они приехали в 1952 году и жили в домике для переселенцев из двух комнат, в одной из которых была кухня. Они нас гостеприимно приняли, и так мы все четверо взрослых и шестеро детей проживали до октября месяца. За лето мы все вместе с колхозом построили нашему семейству домик напротив. Так в 1952-1953 годах в Куцурубе появились Хуторы — местность, где компактно проживали переселенцы с Западной Украины.

Мои родители дважды были принудительно переселены. В первый раз в 1946 году из с. Опільско Сокальского района Львовской области и второй — в 1953 году из с. Постоливка Гусятинского района Тернопольской области. 9 сентября 1944 года была подписана «Соглашение между Правительством УССР и Польским Комитетом национального освобождения об эвакуации украинского населения с территории Польши и польских граждан с территории Украины», т.з. Люблинская угода. Границы Польши должны были проходить по линии Керзона с отклонением в некоторых районах на 5-7 километров в пользу Польши. По официальным данным с 1944 по 1946 годы из СССР в Польшу было выселено 823 тыс. человек, а из Польши в СССР – 483 тыс. человек. С 1 января по 15 июня 1946 года был проведён завершающий четвертый этап репатрциации, который принял форму этнической чистки и проводился силами специальной польской группы «Жешув».

Украинское население Опільска, где проживали мои родители, подлежало переселению в Тернопольскую область. В ту печальную Пасхальную субботу 21 апреля 1946 года мама замесила тесто, чтобы испечь паски, и вдруг в село вошли польские солдаты и отдали команду: «Через два часа чтобы вас здесь не били!». Улицы села заблокировали авто-студебекеры с пулеметами на кабинах. Крик, стоны, плач... Кто имел лошадей — тот сложил себе что мог, а кто не имел — брал узелок на плечи, детей, корову на шнурок и шёл на станцию пешком, оставив всё в доме, в стоге и на поле. Не менее тяжёлой была участь тех, кто не спешил выезжать. Их просто били польские жандармы. На машину грузили вещи нескольких семей и вместе с их хозяевами увозили на железнодорожную станцию «Сокаль», где люди в течение двух недель страдали от холода, голода и польских грабителей — полицейских. После выселения жителей село Опильско было ограблено (дома разобраны, кирпич и железные покрытия отправлены в Польшу), все орудия производства тоже вывезены, а село почти полностью сгорело. Остались только церковь, школа и двор священика католической церкви. Как рассказывали нам родители — это были страшные времена. Жили всё время в страхе. Поляки — с одной стороны, бандиты — с другой. Днём боялись одних, а ночью других. Специальные отряды поляков нападали на украинские села: грабили, убивали, разрушали жильё. Одно из наибольших потрясений моей мамы — убийство её родного брата на глазах его беременной жены и двух малолетних детей. Жёстокости не было предела… Назад дороги не было.

Семья моих родителей в составе 5 человек: глава семьи Тот Ярослав Васильович, 1921 р.н., его жена Тот Ольга Петровна, 1921 р.н., дочери Тот Мария Ярославівна, 1943 р.н. и Тот Ярослава Ярославівна, 1944 р. н., а также его сестра Тот Ольга Василівна, 1926 р. н., также была выселена в Тернопольскую область.

«Мы не переселенцы, мы — изгнанники», — говорил папа. Имели всё для нормальной жизни: земли, дома, много различной бытовой утвари и живность, а стали по сути нищими. При переселении было оставлено тяжким трудом нажитое имущество, которое состояло из: жилого дома – 140 кв. м, сарая – 80 кв. м, помещений – 150 кв. м, подвала - 24 кв. м, земли – 3,5 га. Стоимость оставшегося имущества по самым низким оценкам составила 12090 рублей. (Данные Государственного архива Львовской области).

Везли людей в товарных вагонах вместе с скотом. Ехали долго, поезд часто останавливался. Нам повезло, наша семья попала в живописное, чрезвычайно красивое село Постоливку Гусятинского района. Лес, река, Оболонь, луки, поле и красивые домики. Поселили в красивый дом под бляхой с всеми хозяйственными пристройками, колодцем с родниковой водой и присадебным участком 0,15 га. На дворе — три красавца–ясена. Кроме того дали 0,58 га земли в поле, но из-за засухи урожая не имели. Так в 1944-1946 годах произошёл добровольно-принудительный обмен населением между СССР и Польшей. Синдром переселенца, как акт кривды от унижения и нарушения моральных принципов добра, ещё долго преследовал переселенцев. Продукты, взятые с собой, быстро кончились. А голод 1946–1947 гг. был тяжёлым. Папа ездил по селам и менял, когда удавалось, одежду на зерно и муку. Ели всё, что можно было есть, а больше всего — лободу. Корова и лобода были нашим спасением от голода. Мама из лободы варила супы, пекла лепёшки, резала салаты. Местное население вёл к приезжим по-разному, но обычно называли и до сих пор называют переселенцами. Некоторые называли бандеровцами, что очень обижало. Люди были разные. Чуйные к человеческому горю кцурупчане помогали чем могли. Мы отличались во многом, особенно своими обычаями и языками.

Мова українська, а говірка інша. Нас висміювали, перекривляли слова, над нами, дітьми, потішалися, та з часом всі поступово звикли, подружилися, мовна різниця зникла, і всі ми дружно росли разом. В цьому нам допомагала Куцурубська школа, в якій на той час були добрі, мудрі і справедливі вчителі. Пам'ятаю, як ми ходили майже за чотири кілометри в маленьку початкову школу, що була за старим клубом, а поверталися додому берегом лиману; їздили на велосипедах в Ольвію, виступали з концертами перед односельцями тощо. Родина і школа стали нашим фундаментом в житті.

Треба було жити, будуватися, народжувати дітей. В місцевому колгоспі «Червоний партизан» не вистачало робочих рук і тата приставили до волів, а маму записали в ланку.

Через рік тата призначили бригадиром польової рільничої бригади №1. Маєчі 4-х класну початкову освіту, займався самоосвітою: багато читав, завжди хотів знати більше. Працював, не шкодуючи себе, з раннього ранку до пізньої ночі з 1953 по 1999 рік. Брав активну участь у реорганізації колгоспу «Прогрес» в винрадгосп «Лиманський». Дуже любив землю і був справжнім господарем на ній. За свою невтомну працю був нагороджений медаллю «За трудову доблесть» та орденами Трудової слави і Трудового Червоного Прапора.

Поступово більшість переселенців, завдяки своїй працелюбності, знайшли своє місце в місцевому господарстві і поповнили середовище керівників середньої господарської ланки в селі. Так, наприклад, Климочко А.М. був бригадиром будівельної бригади, а Тицяк С.М. і Чаус М.С. - ланковими. За свою нелегку працю Чаус М.С. нагороджена орденом Леніна.

Діти переселенців вступали у середні і вищі навчальні заклади, в комсомол і партію, ставали спеціалістами різних галузей виробництва. В нашій сім'ї вищу освіту отримали я і брат Вася, який довгий час працював головним агрономом у винрадгоспі «Родина», а я економістом на курорті «Очаків». На жаль, так склалися обставини, що старші сестри після закінчення семирічки пішли працювати: Марія в шкільну бібліотеку, а потім - дояркою на ферму, а Слава - на свиноферму, хоча обидві вступили до технікумів.

Всі жінки і дівчата в маминій ланці були гарні, веселі і завзяті. Вони сапали кукурудзу, соняшник, буряки, бавовну тощо. Збирали врожаї, а взимку чистили бавовну від зерняток. Привезуть до хати гарбу бавовни, на всю зиму робота є. Робота в ланці була тяжкою, треба було виконати норму, і ми, діти, завжди допомагали і в полі, і вдома. З роботи наші мами йшли або їхали завжди з піснею.

А вже як почнуть готувати вечерю на літніх печах-кабицях, то на все село пахне печеною цибулькою. М’ясо і солодощі були тільки на великі свята, а так — кружка молока и кусень хліба. Незважаючи на тяжку працю, зимовими вечорами вишивали рушники, подушки та одяг, збиралися разом на свята і співали гарних українських пісень, щедрівок і колядок. Мої батьки гарно співали. Тато мав дуже гарний високий голос і в свій час співав у церковному хорі на Львівщині. Я дуже любила, коли в нас збирались татові друзі Чаус І.С., Тицяк О.К., Нагайський П.В., Чаус Я.С. і співали про тяжку долю, рідний смерековий край і дівочу красу. Гарний чоловічий спів заворожував і лунав на всі Хутори. А мама тихенько співала журливі сумні пісні вечорами за вишивкою. Вона дуже тужила за рідним краєм і все сподівалася повернутися.

Тече річенька, невеличенька, схочу - перескочу.
Віддай же мене, моя матінко, за кого я схочу.
Як віддавала, наказувала в гостях не бувати,
Бо як прийдеш ти, моя донька, то вижену з хати.

Пройшов час, і місцеві хлопці одружилися на дівчатах з сімей переселенців, а хлопці-переселенці на місцевих дівчатах. В нашій сім'ї було саме так. Все перемішалось. А які веселі весілля справляли, проводи в армію! Гуляли всім селом і старі, і малі. Спочатку під гармошку, потім під баян, а пізніше під духовий оркестр, керівником і організатором якого був мій брат – Тот Василь Ярославович. Купив духові інструменти тодішній голова колгоспу Журавко Віктор Данилович, який по приїзду до села також жив з сім'єю в переселенському домику на наших Хуторах. Три покоління колишніх переселенців вже виросло на куцурубській землі: Фанків, Пелихів, Верховляків, Фурчаків, Стефановичів, Олійників, Чаусів, Тицяків, Худів, Соротяків, Климочків, Веселовських, Лазорищаків, Тотів, Буликів, Фікасів, Яворських і Шульгів. Невблаганно плинуть літа, на жаль, наших батьків уже немає в живих. Вічна і світла пам'ять всім переселенцям наших Хуторів, справжнім патріотам Батьківщини, які своєю невтомною працею розбудовували село і всі свої думки і помисли пов'язували з кращою долею України, найкращою долею хлібороба і незалежністю українців.

Від імені всіх поколінь переселенців, дякую і низько вклоняюсь всім добрим людям, які в тяжкі повоєнні роки гостинно прийняли нас до своєї куцурубської родини. Сьогодні Україна переживає тяжкі часи: знову війна, і знову переселенці, тільки вже зі Сходу України. Хочеться вірити, що цей кошмар скоро закінчиться і українці почнуть розбудовувати свою єдину Україну для щасливого і заможного життя.

З.Я. Загребельна (Тот)
Газета «Чорноморська зірка» №16 від 20.04.2018 р.