Одесские деятели в Очакове девяностых (Часть 3)

Борис Иосифович Цуканов

Родился в 1946 году в Березнегуватском районе в селе Токареве, что ныне относится к Херсонской области. Доктор психологических наук, профессор, заведующий кафедрой дифференциальной и экспериментальной психологии, директор Научного центра психологии времени Одесского национального университета имени И. И. Мечникова. Один из ближайших друзей и соратников В.Г. Шевчука, который до этого времени иногда называет Б.Й.Цуканова не иначе как Боренька (Борис Йосифович умер в 2007). Базовое высшее образование получил на физико-математическом факультете Херсонского педагогического института, где еще во время учебы начал работать в одной из научно-исследовательских лабораторий.

Певний час працював в школе, потім служба в армії. З початку 1970-х років в Миколаєві, где працював завідувачем лабораторії на будівельному факультеті Одеського інженерно-будівельного інституту. Подальша життєва траєкторія Бориса Йосиповича вирізняється своєю неординарністю. Приблизно з середини сімдесятих років зацікавився психологією і став аспірантом известного радянського психолога Д.Г.Елькіна.

Присвятивши себе в подальшому повністю лише науці, з часом Борис Йосипович стає видатним психологом, его опонентами при захисті дисертації були найвідоміші психологи СРСР. Він був особисто знайомий з усією психологічною «тусовкою» Радянського Союзу, з сином колишнього генсека ЦК КПРС М.С.Хрущова.

В Очакові з осені 1993 року, з початку експерименту. Як знавець вікової психології на початковому етапі надав ряд пропозицій по організації в подальшому навчального процесу.

На самому початку експерименту ми мали трохи часу для спілкування, оскільки за відсутності будь-якої інфраструктури під час перших візитів він проживав у нас. Тому сьогодні я маю більш-менш точні дані про його життєвий шлях. На церемонії відкриття ліцею сталася цікава пригода . Як старі знайомі зустрілися мер міста Юрій Михайлович Іщенко і його вчитель по Одеському інженерно-будівельному інституту Б.Й.Цуканов.

Після відкриття ліцею в 1995 під його кураторством була підготовка курсових робіт з гуманітарних дисциплін. В ліцеї читав спеціальний курс загальної психології.

Займаючись експериментальною психологією Борис Йосипович довів існування власної одиниці часу індивіда в структурі його психіки. Це наклало свій відбиток і на методику його індивідуальної роботи з ліцеїстами. З окремими з них він інколи десь з півгодини прогулювався після пар по території ліцею, про щось неквапливо вів бесіду. Ми не намагалися дізнатися тему тих бесід розуміючи специфіку його предмету, хоча при всій повазі до Бориса жартома, скоріше для гумору в нашій «тусовці», називали інколи це прогулянками Платона в садах Академії. З деякими іншими учнями, як правило старшого курсу, бесіда психолога проходила в класі, при цьому у Бориса Йосиповича обов'язково був секундомір і заздалегідь заготовлені запитання які він задавав в усній формі. Інколи за результатами таких бесід він надавав рекомендації профорієнтаційного характеру як нам, так і ліцеїстам. Я розумів, і Борис Йосипович в одній з бесід це підтвердив, що такими бесідами він поповнює експериментальний матеріал, який для нього був важливим в силу віку ліцеїстів. Інколи я обережно намагався з'ясувати реакцію ліцеїстів на ці бесіди і виявилося, що в результаті їх самооцінка підвищувалася.

В позаурочний час Борис Йосипович був в числі тих, кого називають душею компанії. Завжди веселий, що називається балагур з чудовим почуттям гумору, гітарист і в якійсь мірі поет, майстер експромту, разом з Д.Д. Поліщуком. Одне з його улюблених місць в ліцеї – спортмайданчик. З ним пов'язані деякі комічні епізоди ліцейних буднів, що веселили всіх нас.

Довгими зимовими вечорами в гуртожитку ліцею він був активним учасником всіх наших «посиделок»: диспутів, суперечок, святкувань тих чи інших подій. Особливо запам'яталися його професійні пояснення того, чому з віком у людини змінюється відчуття плину часу, які речі з цим пов'язані, як це впливає на психіку і т.д. Це були своєрідні неформальні лекції в тісному колі. Його перу належить зокрема присвячена В.Г. Шевчуку гумористична міні поемка «Змій Гаврилич», рукописний оригінал якої у мене зберігся до цього часу. Навожу її в орфографії автора, при цьому слід врахувати, що слова «вогонь свій з вибухом з'єднав» є натяком на спеціалізацію Шевчука – горіння і вибух.

З далекого Славути плеса,
Где дух казачества ещё живой
Херсонским путём на Одессу
З'явився на фізфаку «Змій»

Это не Горинич, а Гаврилич
Законы физики познал
Взлетел в науке ещё без крылец
И огонь свой с взрывом соединял

Та вижу, ему этого мало
Уже манит «звёздный зенит»
И не за «медом», не за салом,
В деканство потянуло на ФИТ.

Та скучно жить без перепони
Зачем же в этом кресле скучать!
Он, как Суворов из Херсона
Помчал Очаков штурмовать!

Собрал бойцов – «командос» чисто,
От них дрожал Очаков этот!
И с мэром города торжественно
Открыл Очаковский лицей!

Твори, Гаврилич, безупинно
Ведь ты великий добрый змей
Не дай же творческому горению
Погаснуть в душе твоей.

Виталий Данилович Русов

Родился в 1947 году, коренной одессит, иногда шутливо называл себя первым хулиганом Молдаванки. Учился в Московском инженерно-физическом институте, доктор физико-математических наук, известный в Европе физик-ядерник, активно сотрудничает с европейским профессиональным сообществом и некоторыми Нобелевскими лауреатами. Внук известного одесского предпринимателя-миллионера и мецената довоенных времен Русова (дом Русова на углу Садовой и Преображенской). В настоящее время заведующий кафедрой ядерной физики Одесского политеха. Участник Украинской Антарктической экспедиции.

В Очакове пребывал с двумя однодневными визитами в период создания лицея, будучи в то же время проректором университета по информатизации и директором Учебно-научного центра «Новые информационные технологии и финансовый менеджмент».

Первый его визит состоялся 15 декабря 1994 года, когда он вместе с директором Одесского представительства Computel, Inc. А.Безродных в качестве оппонента заслушал нашу доклад по результатам подготовки проекта по информатизации будущего лицея. Предварительная защита проходила в районном Детско-юношеском Центре, от имени которого подавался проект. Это было необходимо перед подачей проекта на рассмотрение конкурсной комиссии Международного Фонда «Возрождение». Виталий Данилович был потрясен отсутствием представителя районного управления образования на защите (городской отдел представляла его заведующая З.М.Скворцова) и вообще бойкотом всей предыдущей работы и нежеланием района идти на контакт и, будучи как проректор в курсе ситуации, сказал, что время переходить в подчинение городу. Именно так оно и стало через 2,5–3 месяца.

Ми домовились, що зранку я прибуваю до Одеси, ми остаточно готуємо спільні документи і ввечері виїжжаємо в Київ. Однак у Віталія Даниловича в цей час йшло ліцензування нової спеціальності і він змушений був виїхати на добу раніше. Коли я прибув в університет мені про це сказали, але помічники Русова все зробили як ми домовлялися, передали мені квиток, повідомили де знайти Віталія Даниловича в Києві і попросили взяти для нього додаткові документи.

Дві доби проживання в готелі дозволили познайомитися ближче. Ми майже не говорили про справи, але довгі вечори і значна частина ночей були сповнені простим і класним спілкуванням на всі теми світу. Я зрозумів, що маю справу з неординарною глибоко і глобально мислячою людиною, фізиком вищого гатунку. Разом з тим В.Д. виявився цікавою людиною і в багатьох інших аспектах. Не відняти простоту і гумор, яким був сповнений наш візит до інституту, кілька смішних пригод. Адже візит відбувався через кілька днів після Дня гумору в Одесі. Але це вже предмет окремої розповіді.

В інституті інформатизації ми дізналися, що він вже не виконує свої функції і знаходиться в стадії ліквідації про що ще місяць назад ніхто не говорив. Іронія долі для нашої системи освіти полягала тоді в тому, що добути техніку із-за океану виявилося простіше.
В подальшому Русов підтримував просто дружні контакти з ліцеєм. Одного разу прислав погашені в Аргентині конверти Української Антарктичної експедиції, а після повернення в Одесу передав колекцію антарктичних мінералів якими ми доповнили вже існуючу на той час в ліцеї палеонтологічну експозицію. Один з улюблених його афоризмів: «Не мир тесен – прослойка тонкая».

Дмитро Дмитрович Поліщук

Кандидат физико-математических наук, доцент, коренной одессит, продолжатель семейной династии. Коллега Шевчука В.Г. по кафедре и один из его ближайших друзей. Батько Дмитра Дмитровича доктор физико-математических наук, профессор Дмитро Иванович Полещук относится к основателям одесской школы горения и взрыва, известный в СССР специалист в этой области, участник Второй мировой войны. В.Г. Шевчук называет именно Полещука старшего своим учителем.

Д.Д.Поліщук Очакові з 1995 року, входив до складу виїзної бригади науково-педагогічних працівників Одеського університету впродовж всього часу існування ліцею. Після передчасної смерті Олександра Флорко прийняв ліцейну кафедру природничо-наукових дисциплін. Крім кураторства курсових робіт з природничо-наукових дисциплін глибоко вникав в питання організації і вдосконалення навчального процесу в ліцеї, в питання методичної роботи викладачів ліцею. На заняттях наполегливо добивався формування у ліцеїстів вміння якісного аналізу фізичних явищ. Це особливо добре помітно на прикладі одного з його спецкурсів, а саме «Основні поняття кінематики в діаграмах і графіках». Відповідально відносився до виставлення заліків за університетський тиждень, внаслідок чого серед ліцеїстів вважався дуже вимогливим викладачем, однак від батьків декілька разів чув щось на кшталт «Мій сказав, що почав розуміти механіку після занять Поліщука». І це не дивно – спецкурс Дмитра Дмитровича – глибоко продуманий практикум.

Та вимогливим Дмитро Дмитрович був не лише до ліцеїстів і викладачів природничих дисципліній, а й до себе.

Пригоди запам'ятовуються. Пригадується яскравий і одночасно сумний епізод, коли він разом з математиком Аркадієм Кореновським, до речі надзвичайно порядною людиною і фахівцем про якого нам ще належить розповісти, не зміг виїхати до Очакова разом з рештою бригади. Та обидва запевнили, що обов'язково сьогодні ж приїдуть, але пізніше (треба сказати, що заїзд завжди здійснювався в неділю). Коли почало сутеніти я запідозрив що хлопці застрягли на Очаківському повороті, бо весь миколаївський транспорт в цей час вже йшов по старій дорозі. Кілька разів пропонував Шевчуку виїхати зі мною на поворот, чуйка говорила, що скоріш за все Дмитро з Аркадієм там. Нарешті сказав, що їду сам. І кожного разу мене всі разом переконували, що потреби в цьому немає. А рано вранці за півтори-дві години до початку занять обоє стомлені, злегка змерзлі, але в доброму гуморі розповідали як чудово вони провели безсонну жовтневу ніч біля багаття серед берізок Очаківського повороту. Привели себе в порядок, випили чаю і як ні в чому не бувало обоє пішли на заняття. Я був шокований двічі. По-перше через те, що не послухав своєї інтуиції, а по друге рівнем відповідальності, обов'язковості цих людей.

 Дмитро Дмитрович як завкафедрою ліцею приймав участь і в позакласній роботі, цікавився моїм спецпрактикумом, інколи подавав матеріали до ліцейного альманаху «Возвышенное и земное»​. Коли в 2001 році до нас завітав кореспондент газети Міністерства освіти (щотижневик «Освіта»), то переглядаючи матеріали які його зацікавили, він звернув увагу на невеличку замітку Д.Д.Поліщука «Для чого в класі професор?» в нашому альманасі і сказав, що хоче помістити її окремо в «Освіті», оскільки написана вона дуже лаконічно і зі знанням справи. Я відповів, що Дмитро Дмитрович має також відношення і до підготовки педагогів-фізиків тому нічого дивного в професійності статті не бачу. Пізніше ця коротенька стаття дійсно з'явилась у всеукраїнському щотижневику.

Пам'ятаю також інший епізод напряму пов'язаний Дмитром Дмитровичем. Якось до ліцею завітала завідуюча Снігурівського районного відділу освіти з директором однієї з їхніх гімназій з проханням детально пояснити систему нашої роботи і допомогти встановити зв'язки з університетом. Ми розкрили всю технологію, я пообіцяв передати їх прохання в університет. Вони залишили запис в книзі відгуків відвідувачів і на прощання сказали, що переконати їх райадміністрацію буде вкрай важко, підтримки немає тому бажана підтримка університету. Картина типова. «Очакову повезло - сказала завідуюча - у вас мер освітянин» (!!!). Я зрозумів, що по області вже пішла така легенда і почав відверто сміятися. Потім вибачився і сказав, що наш мер професійний будівельник, а з райадміністрацією у нас була картина погірше їхньої. Не допомогла і підтримка університету. Але нам дійсно повезло, бо місто обласного підпорядкування. Я розповів про цей візит Шевчуку. Не знаю, пов'язано це з моєю розповіддю чи ні, але знаю точно, що запалу Дмитра Дмитровича вистачило і на нове починання. Через деякий час він разом з вже згаданим нами Аркадієм Кореновським виїхав і до Снігурівки.

При всій зовнішній суворості Дмитро Дмитрович цілком толерантна, не обділена гумором людина. З часом у нього з'явилися в Очакові друзі, а в вечірні часи часто виходило так, що з невимушеної подачі саме Поліщуко спонтанно виникала на половину вечора актуальна тема для дискусій в перемішку з гумором. Оскільки в гуртожитку часто була гітара, яку з Одеси ніхто не привозив, то інколи лунав баритон Цуканова. Мені запам'яталося кілька епізодів з дуетом Цуканов-Поліщуук, причому слова були написані щойно і змінювалися вже по ходу виконання. Це було класно.

Сьогодні Дмитро Поліщуук продовжує працювати в своїй альма-матер, ми відносно часто спілкуємося, переписуємось. Дякую тобі, Дімо, за ті незабутні роки і зустрічі та бажаю всього найкращого.

В. Усіченко
Газета «Чорноморська зірка» №47 від 10.12.2021 р.