Юрий Старенький: «Есть такое понятие, как «воинский долг»...»
35-летний майор Юрий Юрьевич Старенький, старший офицер службы люстрации управления кадровой работой Главного управления Национальной гвардии Украины, происходит из династии кадровых военных. Отец, Юрий Михайлович, прошёл Афганистан, в своё время возглавлял Очаковский районный военный комиссариат, дядя и прадед (по отцовской линии) тоже воевали. Поэтому Юрию Юрьевичу, как говорится, было «на роду написано» продолжать эту семейную традицию, однако осознал своё призвание он не сразу. Родился на Западе Украины, в городе Нововолынск Волынской области, после окончания школы учился в электромеханическом техникуме. Но потом понял, что ему больше по душе суровая военная профессия, и поступил в Харьковскую академию внутренних войск, которую закончил с отличием, отслужив срочную службу (тоже в внутренних войсках) и службу по контракту. В армии с 2001 года.
В зону АТО попал одним из первых в составе воинской части спецназначения 3027 «Барс». Они оказывали помощь Вооружённым Силам по охране Луганского аэродрома. Вспоминает, как 28 августа они вышли в направление населённого пункта Комсомольское, имея задачу взять его под свой контроль. Тогда наши войска уже находились в Иловайске, за который велись жестокие бои. В Комсомольское попали под вечер, с боем, потому что на подходах к нему начались обстрелы. На тот момент в этом небольшом городке уже царило полное безвластие: не было ни местной администрации, ни милиции, ни СБУ. Из всего местного руководства остался только директор школы, а всё население пряталось в подвалах, спасаясь от бесконечных обстрелов. До 10 часов вечера, развернувшись боевым порядком, удалось взять под контроль около половины города. С наступлением темноты решили закрепиться на занятых позициях и переждать до рассвета, потому что приборы ночного видения тогда ещё не были обеспечены, а без них продвигаться вперёд в этот период суток было довольно проблематично. Но уже к полудню следующего дня удалось полностью контролировать всё город. Рядом с ним находилась горнообогатительная шахта — место работы большинства его жителей, а ещё — крупное садоводческое товарищество, которое и было своеобразной границей между нашими войсками и боевиками. Поскольку эта территория была заминирована, а специалистов не хватало, решили пока что не продвигаться дальше, чтобы избежать неоправданных потерь. Развернули на окраинах блокпосты. До 3 сентября, когда войска Нацгвардии вышли из города, оно всё время обстреливалось из миномётов и стрелкового оружия, поэтому с обеих сторон были потери.
У ніч на 5 вересня підійшли до Гранітного (яке нині вже є нашою територією). Міст між Гранітним і Телмановим був підірваний, лишилася одна плита, тож довелося своїми силами його відновити, щоб могла пройти техніка. Ліворуч був розташований колишній колгосп, де і вдалося перегрупуватися (на допомогу саме прийшов миколаївський добровольчий батальйон «Фенікс»). Вдень 6 вересня підрозділ почав просуватися до Телманового. За 3 км від цього населеного пункту було підвищення, на якому наших бійців і затиснули. Попереду, на горі проходила лісосмуга, де бойовики облаштували свої укріплені позиції. Голову колони їм вдалося підірвати з гранатометів: вони підбили «КРАЗ», 2 «БТРа», які охопило полум’я. Сховатися було ніде, - ліворуч та праворуч проходили відкриті поля. Відступати назад теж було нікуди, бо кінець колони «поливався» мінометним вогнем. Тож, сховавшись під прикриттям техніки, що вціліла, почали давати відсіч. Ліворуч від дороги проходив невеликий, вимитий дощами рів, яким відходили поранені. Ворожі снайпери у цей час намагалися в них поцілити. Також, ліворуч знаходився і один з ворожих блокпостів, який нашим бійцям вдалося знищити вогнем БТРу та гранатомету.
В этот момент одного з бійців Юрія поранило, він знаходився біля підбитого КРАЗа. Старенький зрозумів, що хлопця ще можна врятувати, і за лямки бронежилета почав обережно відтягувати його до безпечного місця. І у цей момент одна з чергових ворожих снайперських куль добила пораненого, а інша – поранила Юрія у ногу, геть роздробивши її (гомілка трималася лише на передньому м’язі). Снайпер намагався добити і його, та Юрієві вдалося вціліти. Він сховався за колесом машини, перемотав ногу та вколов знеболювальне. Бій продовжувався, Юрія прикривало двоє снайперів з його групи. Їхньому підрозділу висоту вдалося взяти, навіть захопили двох полонених. Через півгодини його разом з іншими пораненими підібрав БТР, який транспортував їх в тил. До 10 години вечора Юрія вже доставили в Маріуполь до лікарні, що була «забита» пораненими, каталками з якими був заставлений увесь двір. Медичні працівники метушилися серед них, відбираючи тих, кого слід оперувати негайно. А таких вистачало: люди з різних підрозділів ЗСУ та НГУ з відірваними ногами, з численними ранами, - видовище жахливе!.. Лікарям допомагали волонтери, психологи. О 3-й ночі Юрія прооперував начальник хірургічного відділення Геннадій Олександрович Шевченко, а о 7-й ранку його з Мариупольського аеродрому відправили в Дніпропетровську міську лікарню № 16, де він провів цілий рік. Загалом чоловік переніс вже 7 операцій, але повністю відновитися так і не вдалося. Та на службу він повернувся і нині служить в Головному управлінні Нацгвардії.
Юрій з вдячністю згадує медичних працівників, волонтерів - Ірину та Дениса Подільських, Люсю Сташевську, Євгена Вербу, завдяки яким, йому вчасно вставили у поранену ногу необхідний фіксуючий апарат, усіх, хто здавав йому кров (бо внаслідок поранення він багато її втратив).
А сил до одужання, намагання якомога швидше встати на ноги, додавала турбота й любов рідних – батьків, коханої дружини, а ще – маленької донечки Соломийки.
З теплотою Юрій пригадує і товаришів по лікарняному ліжку, з якими більш ніж півроку провів у одній палаті – інженера-сапера 28-ї гірно-піхотної бригади, «вихідця» з Дебальцевого, закарпатця дядю Васю (якому бойовики у полоні прострелили обидва коліна, і якого теж багато разів оперували), молодого бійця батальйону «Донбас» Стаса Кулика, якому по крихтах відновлювали практично відірвану в Іловайську руку (йому пощастило лишитися живим, бо на нього натрапила місія Червоного Хреста, інакше бойовики його просто пристрелили б), ще одного добровольця – з «Азову» Сергія Кутракова, з численними мінометними осколками у тілі (нині він демобілізований та працює у Києві), та інших, з ким іноді бачиться, чи спілкується по телефону.
Ніхто з них не вважає себе героєм, як і сам Юрій. – Є таке поняття, як військовий обов’язок, і його треба виконувати. Справжній чоловік ніколи не буде від цього ухилятися. З усіх, хто служив разом зі мною в одній частині, я не знаю жодного, хто б відмовився поїхати на передову. У нас в підрозділі був Андрій Шанський, який мав досвід служби у складі миротворчого контингенту військ у Ліберії (до речі, його досвід нам під Телмановим дуже знадобився), займав досить високу управлінську посаду, тобто пішов в АТО не за статусом, славою чи грошима, а тому що не міг вчинити інакше. Він - приклад підлеглим, як має діяти справжній чоловік. Андрій загинув під час штурму Телманового, та загинув, чесно виконавши свій обов'язок.
Зараз, у порівнянні з 2014 роком наші військові стали на багато рівнів вище, з’явився бойовий досвід, збільшилась кількість мотивованих людей, які свідомо йдуть захищати Батьківщину. І це дає гарні перспективи. Ми вже готові дати ворогові гідну відсіч. Хоч, звісно, як і всі люди зі здоровим глуздом, сподіваємося на мирне вирішення ситуації на сході країни.
Л. Кочмар
Газета «Чорноморська зірка» № 81-82 від 12 жовтня 2017 року
