Поди

На юге нашего края среди едва волнистых степных пространств встречаются округлые понижения под названием «поды». Они имеют «блюдцеподобную» форму с относительным повышением по периметру. Подземные воды подовых участков залегают неглубоко. Почвенный покров перенасыщен солями, поэтому преобладает солончаковая растительность с солеросами.

В первой четверти прошлого века в одной из таких местностей на Очаковщине было основано поселение. Жители дали ему название – Поди. Через несколько лет ранняя весенняя паводок затопил жилища, и жители навсегда покинули село. Сегодня разве что заросли дикой груши и кустарников из шиповника и боярышника возле разрушенного колодца напоминают людям о его существовании.

А ещё осталась ЛЕГЕНДА... Её рассказывала бабушка летних пор, когда южная украинская ночь начинала дышать прохолодой, а синенькие точечки-звёзды в небе вместе с кониками — цвиркунами лагідно подспівували её цікавій розповіді.

Було це давно, майже три сотні літ тому. Ранньої весни, ще не станув сніг, десятки турецьких фелюг увійшли до гавані морської фортеці Ачи-Кале. Тисячі яничар, відбірних військ Османської імперії, зійшли на берег. Рушав величезний загін ворожої кінноти на північ захоплювати слов’янскі землі, опустошувати поселення, брати в полон хлопчаків та вродливих дівчат.

Натужно стугоніло море. Віщуючи негоду,здійняли галас морські птахи. Недобре, кружляючи над військом, сміючись, кричали баклани. На землю опускався густий туман.. Він накрив собою горизонт і небо, і все навкруги.

- Куди йти? Як знайти вірний шлях?

Довго блукали, кружляючи по безкрайньому степу, воїни-чужинці.

Вже скінчилися припаси їжі та питної води. А ще багато днів стояв над степом холодний туман. Відчай охопив яничар. Вони майже втратили надію знайти коли-небудь вихід зі скрутного становища. Та одного дня, зі вранішньою зіркою, з’явився легкий вітерець. Біла густінь туману стала поволі танути. Поодаль, у природній балці, побачили турки колодязь, а обабіч невелику оселю — приземкувату хату-мазанку під комишевою стріхою.

Зраділи бусурмани,бо вважали, що то їх порятунок. Загудів степ від бігу тисяч пар кінських копит.

Глибоко тримав колодязь життєдайну воду. Так глибоко, що на�віть опівдні у сонячний день відбивалися в його безодні небесні зірки та щербатий місяць, нахилений рогачами додолу.

Скривдили пастуха, володаря хати, яничари. Спустошили всі запаси зерна та іншого збіжжя. Забили майже всю отару овець. На вечір у великих казанах варилась запашна каурма — картопляний суп з м’ясом соковитої баранини.

Після намазу по вечері стихали у важкому сні чужинці під полохливе іржання стривожених коней. У густій темряві лозняка за хатою жалісно підвивали собаки господаря. Степ поволі, але потужно набирався грізної весняної стихії невиданої природної сили. З морського берега невпинно рухалась суцільною стіною хмара. Раз по раз її вихоплювали з темряви звіриним оком блискавиці.

Побігли по морю передвісниці негоди — бризи. Степовим яструбом налетів шалений вітер. Погнав високу бурунисту хвиль береговик. Повітря несамовито зашипіло,загуркотіло і завило. Водяною ковдрою злива накрила степ і все живе в ньому. Скинулися на коліна сполошені яничари: «О Аллах! Лише диво може врятувати нас! Сотвори його!!!»

Вогняною колісницею блискавки раз по раз розсікали небо. І побачили вороженьки страшну картину: суцільні водяні потоку понеслись звідусіль на них, в пониззя. Буркотлива вода, заповнювала його, створюючи озеро.

Увібрала всіх яничар до царства Аїда глибока кирниця.

Врятував прадавній бог Перун лише пастуха, його собак та коней — божих створінь.

Так, ще багато років потому в навколишніх степах мирно паслись величезні табуни здичавілих коней-тарпанів.

А в народі і сьогодні вживана приказка:

«-Дай води? Піди на поди.
-Куди? На поди?
-Ні, туди не ходи!»

(з книги уроженця села Каборги, випускника Ровненской ЗОШ Козявкіна Анатолія Петровича «Легенди степової Еллади»)