З родом із Очакова. Казкар Володимир Вторенко
Всім, хто читав дітям або онукам казки, знайомі фантасмагорійні, іронічні, трохи сумні ілюстрації цих книжок, створені Володимиром Вторенко. Всі вони з Белореченська, де тихо жив їхній автор — заслужений діяч мистецтв Кубані Володимир Вторенко (1950-2006).
 |
Сім'я Володимира Вторенка переїхала до Белореченська із-під Очакова, коли хлопчику було дев'ять років. Його мати ліпила з глини, а побілену хату прикрашала розписною плиткою. У них був міцний зв'язок: коли вона помирала, Володимир помирав разом з нею.
Перший після навчання в інституті замовлення на обкладинку книги для Вторенка надійшов із Ростова-на-Дону, потім — від Краснодарської «Перспективи» та видавництва з Майкопа, де він вступив до місцевого відділення Спілки художників. А потім сім'я поїхала до Москви: в одному з гуртожитків погодилися дати кімнату — взамін на оформлення червоного куточка. Вторенко ходив до видавництв, показував свої роботи — і отримував замовлення. Їхній побут був аскетичним, як хайку: «З піалою сиджу, повною рису. Прилетіла муха, дала рисинку — обідаємо разом».
Коли настав час віддавати в перший клас сина Антона, Володимир та Тетяна повернулися до Белореченська, де вони були прописані і де теоретично могли отримати житло. Тепер, коли замовлення на книгу було готове, Вторенко сідав у потяг і возив його до Москви. Каторжна, щоденна праця. На одні книги витрачалося вісім місяців, на інші — вісімдесят. Майстерню, навіть у мороз, заміняв сарай.
З щоденника Володимира Вторенка: «Спочатку мені хотілося оформити книгу взагалі, потім — казки, потім — обов'язково російські чи братів Грімм, далі — уже цілком конкретну. Декотрі, до чого тоді мріялося, вдалося здійснити: «Піноккіо», «Алісу» та «Щелкунчика». Майже кожен книжковик робив до них свої ілюстрації. У художників теж є віхи росту, як у актриси роль Анни Кареніної, а у балерини — Жизель. Те, що не вдалося тоді, зараз already неможливо. І час не той, і досвід, і азарт, а головне — сприйняття інше: говорю про ріку часу, в яку не можна увійти двічі».
Тетяна Михайлівна каже, що Володимир Вторенко любив зворушливих героїв Чарлі Чапліна: маленьких людей, фізично слабких, але мужньо протистоячих бурям життя.
- Коли Володимир оформляв обкладинку першої книги для московського видавництва «Художня література» — «Сестру Кері» Теодора Драйзера, я читала її вголос, часом гірко плакала, а він малював, — пояснює Тетяна Михайлівна. - Так у нас з'явилася традиція сімейних читань: Чехова, на честь якого ми назвали сина (доньку Володя назвав на мою честь), Булгакова, Достоєвського. Щовечора ми читали.
З щоденника Володимира Вторенка: «Чому мої переваги віддані дитячій книзі? Скоріше за все — через внутрішнє споріднення. Мене приваблюють жарти, фантазії, кольоровість і колір. Книги для дорослих для мене як ілюстратора нудні та претензіозні, в них мало вигадки й багато самозакоханості. Винятком є науково-технічні видання, де є простір для фантазії. Але там оформлення має характер дизайну».
У Москві Володимир прожив п'ять років, і за ці роки Володимир Володимирович встиг багато. У одному з видавництв Володимира Вторенка запропонували з'явитися на «Мосфільмі», де потребували художників кіноплакатів. Директор кіностудії Константин Юдін ще багато років опікуватиметься родиною художника, який придумав афіші фільмів Олександра Алова та Володимира Наумова, Нікіти Міхалкова: «Через Гобі та Хінган», «Тегеран-43», «Родня», «Легенда про княгиню Ользі», «Крепыш».
Найкращий діафільм Радянського Союзу
У той же час Володимир Вторенко зробив свій перший діафільм, працюючи на студії «Діафільм» поряд із Юрієм Норштейном та Франческою Ябрусовою: разом із сином та дружиною він ходив дивитися, як створюють ляльки для «Сонця, Місяця і Ворона Вороновича». Володимир Володимирович придумав і намалював 11 діафільмів: «Антонелла та її Дід Мороз», «Дочка болотного царя», «Про Єженьку», «Сім Агафонів нікчемних» та ін.
 |
Двохсерійний діафільм Володимира Володимировича, про батька французької опери Жана-Батіста Люллі, у 1985 році назвали кращим у СРСР, а пізніше включили до видання в Канаді «Світова антологія діафільма». Невдовзі спадкоємці Корнія Чуковського обрали його для оформлення нових видань казок — він намалював їх усі, крім «Тараканища»: просто не встиг...
Спадщина художника
Таланту Володимира Вторенка вистачало не лише на ілюстрації: на етюди й портрети, картини-притчі на полотнах та на аркушах оргалiта, на розпис двох храмів у Белореченську — Успіння Божої Матері та Свято-Покровського, на десятки ікон. Про перший образ його попросив друг у домі та настоятель Успенського храму отець Миколай (Зеленко): дві ікони письма Вторенка й до сьогодні зустрічають прихожан, в іншому храмі висить розписаний майстром іконостас.
Його перша Краснодарська виставка пройшла у музеї імені Коваленка (там, де за життя Вторенка мріяв показати графіку) через місяць після смерті художника.
- Володя мріяв заново намалювати «Піноккіо» Карло Коллоді, російські народні казки. - розповідає дружина Тетяна. - Після його смерті я прибрала всі твори, а тепер іноді розставлю їх і думаю: яка ж я була щаслива, нам ніхто не був потрібен — тільки він, я і діти, - додає Тетяна Михайлівна.
