Ходіння до моря. Частина 2 (ФОТО)
…Залишився один, та ще й під холодним проливним дощем, та ще й у відкритій, продуваній усіма вітрами степі. Це той рідкісний випадок, коли синоптики місцевих телевізійних каналів не помилились у своїх прогнозах.
Говорили мені: - «Поїхали додому!»… Ну, нічого, прорвемося. Тим більше, що літнє небо під час грози, а особливо на березі моря, дуже хороший «барометр», за допомогою якого можна з точністю сказати через скільки припиниться негода.
Саме тому, незважаючи на сильний дощ та шквальний вітер, я вирішив все ж пройти до кінця запланований маршрут, бо був упевнений, що максимум через 30-40 хвилин погода поліпшиться.
ДМИТРІВКА
Так і сталося: провівши близько півгодини в якійсь будці на околиці села Дмитрівка, спостерігаючи за дикой красою літньої приморської грози, я почав помічати, що небо над Кінбурнською косою на іншому боці лиману трохи прояснилося, і між грозових хмар проблинули перші промені сонця. Дощ став рідшим та тишею. Не чекаючи остаточного поліпшення погоди (тим більше знаючи, що воно неминуче й маючи досить обмежений запас часу), я розпочав обстеження Дмитрівського кладовища на предмет виявлення та фіксації кам'яних хрестів, які, власне кажучи, й були основною метою моєї подорожі.
Також на кладовищі їх було близько десяти, переважно повністю цілі (навіть побілені). На деяких хрестах чітко читалися дати життя та упокоєння тих, хто пішов у інший світ, переважно — середина ХІХ століття, а інші — взагалі без будь-якої «інформації». Не буду говорити про те, що для мене значили ці, на перший погляд звичайні споруди, скажу про інше — про саму Дмитрівку.
Середніх розмірів село, центр сільської ради, засноване десь на стику XVIII-XIX століть, розташоване вздовж берега Дніпровсько-Бузького лиману з одного боку й Балкою Чухутовою (Чуфутовою) – з іншого. Землі, на яких розташований цей населений пункт, як і всі навколишні, за часів Ольвії входили до складу «хорів» — тобто окремих сільськогосподарських поселень, які обслуговували життя полісу. До 1920 р. село носило назву балки Чехутова.
«Чуфут (Чехут)» у перекладі з татарської означає «єврей». Очевидно, два-три століття тому це місце населяли караїми (також представники єврейської віри) або євреї. Ймовірно, вони займалися торгівлею в розташованому поблизу Очакові або ж якимись нехитрими ремеслами. Незважаючи на нову назву села, балка на всіх сучасних картах та лоціях залишилася — Чухутова (Чуфутова) балка.
ЯСЕЛЬКА
Покинувши Дмитрівку, я рушив дорогою до наступного пункту призначення, який розташовувався за 2,5 км на захід (дорогою, до того ж, вдалося й обсохнути). Цим пунктом стала Яселька, назва якої походить не від дитячих ясел, а від «ясел» — місця годування для волів, про яке буде сказано далі.
Ймовірно, ясла розташовувалися вздовж балки з аналогічною назвою, від якої вони перекочували на село, що примикає до неї. Раніше дане населений пункт називався Ніколаєвкою, найімовірніше за ім'ям/прізвищем власника чи засновника.
Село невелике та доволі компактне. Засноване не пізніше середини ХІХ століття, про що свідчать ті ж кам'яні хрести на місцевому кладовищі. Зі пам'яток — лише монумент односельчанам, які загинули під час Великої Вітчизняної війни, розташований на початку села майже на краю обриву над лиманом.
Ідучи вздовж обриву, з висоти близько 20 м, я побачив унизу зграю лебедів близько 30 особин. Частина з них була у воді біля берега, інші — паслися на траві, щедро ростучій під кручою. Картина була дуже красива. Раніше мені не доводилося бачити одночасно таку кількість цих сильних, гордових та красивих птахів.
Постоявши на обриві та досить насолодившись післягрозовими пейзажами, я вирушив далі.
ІВАНІВКА
Пощастило: всі села, які я збирався відвідати, розташовані вздовж асфальтованої траси. У іншому випадку йти по досить розмоклій від дощу землі було б доволі втомливо.
Йдучи дорогою та роздумуючи про своє, добрався до Іванівки. Нині це доволі велике село, центр сільської ради, розташоване між старою Очаківською дорогою та берегом лиману, розділене на дві частини Воловою балкою. За твердженням істориків село було засноване в 1795 році, невдовзі після падіння Очаківської фортеці.
Питання дати заснування поселення доволі суперечливе. Справа в тому, що згідно з «Відомості, учиненої скільки й де в якому місці на відведеній війську Чорноморському землі складаються селень, хутора, неводи й у них чоловіча та жіноча полов душ» (Кубанський військовий архів. Загальна атаманська опись. Справа 1792 р. № 172) у урочищі Воловій Балки знаходився хутір «великоросійської породи козака Федора П'ятигорського», де проживало всього троє чоловіків. Наблизу (за даними тієї ж Відомості), на березі лиману в урочищі Залесське (до наших днів не збереглося) розташовувався «невед козака Барабанчика», який обслуговували «7 душ чоловічої половини».
Незважаючи на це, ясно одне: після завершення російсько-турецької війни тут стали селитися козаки війська Чорноморського, а також втечі кріпаків із північних губерній. Іми й було засновано два села: власне Іванівка та Покровка, розділені між собою балкою. Назва балки, ймовірно, походить від розташованих вздовж її схилів стоянок для волів. Адже на протилежному березі Дніпровсько-Бузького лиману знаходяться Кінбурнські озера, де в промислових масштабах видобувалася соля, яку перевозили волами.
До речі, місцеві жителі й досі адміністративно ділять єдине село на дві частини (як, приміром, с. Мешково-Погорелове в Жовтневому районі), кажучи однією частиною як «вони з Покровки», а іншою — «Іванівські». Навіть кладовища в селі різні.
Цікаво, що практично всі села вздовж дороги Парутино-Очаків розташовані на схилах балок. Очевидно, раніше по балках протікали прісноводні річки, які впадали в лиман, і люди завжди тягнулися до води, прагнучи оселитися ближче до її джерел.
У радянські часи село Іванівка було достатньо міцним у господарському відношенні. Тепер же про це лишень нагадують напівзруйновані ангари та майстерні, викорчувані садки та виноградники…
На старому сільському кладовищі збереглося чимало кам'яних хрестів, деякі з яких — справжні витвори мистецтва. Присутні й хрести «візантійської» форми у вигляді двоголових орлів.
Зверніть увагу: стара частина кладовища не порушена, на ній не хоронять. Незважаючи на те, що вона заросла травою, а деякі хрести з часом розсипалися, за ними продовжують доглядати і не руйнують, як це роблять повсюдно. Таке ставлення до свого історичного минулого, між іншим, дуже характерне для мешканців сіл Очаківського району, за що їм особисто — від мене низький уклін.
В Іванівці збереглося ще одне старе спорудження. За словами місцевої мешканки, поважної старенької бабусі років 85-ти, це старий поміщицький дім, у якому в радянський час розташовувалася контора колгоспу. Незважаючи на час, споруда виглядає досить добре.
КУЦУРУБ
Практично примикаючи до Іванівки на берег лиману розкинулось село Куцуруб. Я сам не помітив, як опинився в ньому. Правда, для цього довелося піти не по дорозі, а через невелике охайне поле, набравши на свої валяння досить товстий шар землі. Куцуруб (нехай точніше — стара частина сільського кладовища) був останнім пунктом запланованого маршруту.
У літературі та документах у різний час назва села піддавалася різноманітним лінгвістичним варіаціям: Куцуруб, Кучуруб, Кучуруби тощо.
За даними 15-го тому «Історії міст і сіл Української РСР» село Куцуруб засновано у 1756 році втечними кріпаками, хоча, мабуть, значно раніше.
Самі куцурубці пояснюють походження назви села доволі цікаво. Нібито у далекому 1789 році цариця Катерина II перевіряла військові пости під Очаковом вздовж Дніпровсько-Бузького лиману. Солдат, який ніс службу на посту, розташованому на території сучасного села Куцуруб, не пропустив царицю. І за вірну службу вона дала йому золотий рубль. Прізвище (псевдонім) солдата було Куц. Новина про це розповсюдилася далеко за межі місцевості й вплинула на появу назви села — Куцуруб. Люди стали селитися в тому місці, де «цариця дала Куцу руб». Легенда на межі абсурду! Загальновідомий факт, що Катерина ІІ у цих краях ніколи не була, а в Північному Причорномор'ї перебувала лише транзитом по дорозі до Криму вздовж лінії Дніпра.
З часом чисельність населення зросла. Східна частина мала назву Камши (першим оселився циган Камша), а західна — Хутора. Таке розділення села на частини місцевими жителями збереглося й досі.
Якщо все-таки спиратися на дані «Історії міст і сіл…», то вимальовується досить цікава картина, про яку, між іншим, згадував Микола Васильович Пономаренко. Старі назви сіл Очаківського району, наприклад, явно тюркського (татарського, ногайського) походження: Аджигол, Куцуруб, Бейкуш (сучасна Черноморка), Пікуш, Кабарга, Анчекрак (сучасна Каменка). Це обставина, а також уцілілі пам'ятники, свідчать про те, що південна частина нашого краю «часів Очакова й підкорення Криму» була не такою безлюдною, як прийнято вважати.
При цьому тут жили й християни, чим мирилася турецька влада (іслам взагалі, мабуть, найтолерантніша релігія світу, якщо не брати до уваги його радикальні відгалуження). Мусульмани, євреї та християни досить мирно співіснували поруч, маючи кожен свою вигоду від такого сусідства.
Не знаю як «за часів Очакова», але в першій половині ХІХ століття берег Дніпровсько-Бузького лиману вже був заселений. Це підтверджує не лише згадана «Відомість». Так, згідно з «Атласом Чорного моря», складеним капітаном І рангу Є. Манґанарі за опісями 1825-1836 рр. і виданим Ніколаївським депо карт у 1841 році, на місці всіх пройдених населених пунктів уже позначені людські поселення. Хоча за назвами відзначено лише с. Кучуруби, але, швидше за все, через те, що воно було найбільшим.
Ще одна легенда, яка досі ходить серед місцевого населення, стосується високих і крутих Куцурубських берегів над Дніпровсько-Бузьким лиманом. За твердженням деяких мешканців Куцуруба, у цих кручах існує багато таємних ходів, проритих ще за часів турецької влади, які ведуть ні багато ні мало… у Туреччину! При цьому в кожному з таких проходів «обов'язково» прихована золота карета (хоча османи в них ніколи не їздили) або бодай скарби. Як бачимо, бажання вірити у щось таємниче (пов'язане з багатством) є вічним.
Обмежений часом (о 18:00 з Очакова відправляється останній автобус до Миколаєва, і на нього треба було встигнути), в Куцурубі я відвідав лише місцеве кладовище. Знайдені на ньому кам'яні хрести мене приємно здивували, оскільки деякі з їхніх форм («круглий», «сонячний», «якірний» хрести) раніше не зустрічалися або зустрічаються на території області надзвичайно рідко. Ступінь їх збереженості також доволі задовільна.
На Куцурубському кладовищі розташоване поховання восьми воїнів Очаківського укріпрайону берегової оборони, загиблих у боях за Батьківщину в серпні 1941 року. Очаків — останній із великих населених пунктів, зайнятих гітлерівськими військами в той трагічний для Миколаївщини місяць. Могила доглянута та підтримується місцевим населенням у доброму стані.
До речі, село Куцуруб також мене цікавить тим, що там народився дід з маминого боку — Антонівський Яків Трофимович. На жаль, його, фронтовика, кавалера ордена Вітчизняної війни, визволяв Варшаву, дивом уцілілого на Зееловських висотах і штурмуючого Берлін, я ніколи не бачив. Дід помер за шість років до мого народження у віці 59 років, але для мене його життя має для мене велике значення…
Стоіт зазначити, що в селі діє Свято-Троїцька церква, збудована вже в сучасний час. Збудовану у 1844 році церкву Святого Миколи Чудотворця, в радянський час спіткала доля більшості релігійних споруд – закриття та руйнування.
Ось і закінчилось моє невелике подорож. Іти до Очакова я не захотів, бо раніше обійшов його вздовж і поперек (присвятити Очакову потрібно не один нарис), а частину Очаківського району вздовж Березанського лиману буде пройдена пізніше.
Попереду був фізичний відпочинок від напруження залишених позаду кілометрів і погодних умов, а також досить довгий шлях додому. Старенький автобус, переповнений людьми (а отже, й дорожнім шумом — гамом), повільно їхав до Ніколаєва цілих 2,5 години. Незважаючи ні на що, в пам’яті, як завжди, залишилися лише приємні враження від маршруту, пройденого по рідній землі.
Автор статті: Олексій Кравченко
