Коли є, що сказати
Одного разу торкнувшись прекрасного, будьте впевнені — воно ніколи Вас не залишить, бо захоплює назавжди. А інакше — навіщо б організовувалися вернісажі, якби не впевненість, що краса врятує світ?
Сьогодні — у залі номер три музею Р. Г. Судковського — відкриття виставки. Слухаючи й споглядаючи, я робив ментальні нотатки на полях пам'яті.
Зібралося було небагато. Хтось збентежено прошепотів: що, мовляв, людей так мало — чи не бойкот? Зараз це словце й підлецьке діло в ходу. Якщо такий умисел і мав місце бути, то без бойкотуючих — і з ними — захід усе ж відбувся. Зробити б його — «бойкот» — традицією…
Традиційно зі вступним словом до гостей звернулася Ольга Григорівна Бадах. Це її перше таке представлення в ролі завідуючої музеєм. Говорила вона без пафосу та піднесених метафор. По-людськи зрозуміло й душевно. Сьогодні, у час розгулу безнравственності та аморального цинізму, прикритих пишними фразами, — щира простота лягала на серце кожного з відчуттям змішаного захоплення та збентеження.
Ольга Григорівна, яка для мене до сьогоднішнього дня була просто Оля (у школі ми рік сиділи за однією партою), подальшу розмову провела нетривіально (що значить професіонал!). Не наважуюсь переказувати дослівно почуте, бо запевняю себе, але сенс сказаного зрозумілий і простий, я впевнений, кожному.
Таке, казала Ольга, завжди шукає подібне: недарма супутницею великого очаківського мариніста Судковського стала жінка, котра залишила свій самобутній слід у живописі. Її критикували, нею захоплювалися, їй наслідували, їй заздрили. Олена Петрівна Бенард. З безлічі спадщини художниці в експозиції виставки представлені всього-навсього вісім робіт. Але які це пронзально-проникливі акварелі! Для цієї витонченої жінки не існувало обмежень у виборі тем.
Пасхальні листівки й драматичний сюжет; дитяча казка й біблійна історія — їй вдавалося однаково бездоганно: соковито, колоритно і самобутньо. Жанрові сценки під її чарівною пензлем ставали шедеврами. Сьогодні антикварні листівки Самокиш-Судковської — предмет завзятого колекціонування, безцінний раритет.
Її бездоганне володіння технікою привертало увагу за життя видатних видавців. Олена Петрівна ілюструвала, крім інших вигідних пропозицій, Ершовського «Конька-Горбунка». Стиль Олена Петрівна вплинув на становлення почерку радянської рисованої анімації. Тому що екранізація казки для дітей, що виросли на її ілюстраціях Самокиш-Судковської, зроблена по-іншому, була б провальною!
Завідуюча музеєм нагадала нам про призначення мистецтва і про те, що музей — теж мистецтво. Я згоден обома руками!
У музей завітав гість. Я його дев'ять років тому вперше побачив у міліцейській фуражці з масивною кокардою та невідомого крою сюртуку. Потім з'ясувалося, що на молодій людині — форма полковника «Козацького війська вірних козаків Чорноморських імени Богдана Хмельницького». Нещодавно я його знову побачив у ще більш загадковому костюмі — не описати.
Сьогодні Андрій Анатолійович Федотенков виглядав стримано й навіть мужньо. У своїй невеликій промові (лише на 15 хвилин — прогрес на обличчя!) він не скупився на згадку про всі добрі справи, які він зробив для Очакова та для музею Судковського, зокрема. О, християнська скромність дарувальника! Проти правдивих і справедливих слів залу не було чого заперечувати. Андрій Анатолійович безапеляційно прав, коли, посилаючись на авторитет Фройда й Юнга, говорив про те, що про людей потрібно відгукуватися тільки добре, і люди неодмінно стануть кращими. Світлі слова! Хто ж похвалить себе — скажуть про тебе добре слово?
Пан Федотенков висловив особливу участь у праці працівників інтелектуальної сфери. «Якщо комусь в Україні треба ставити пам'ятник, то — працівникам культури. Бо вони, соціально незахищені, із низькими зарплатами продовжують сіяти розумне, добре, вічне».
Хто проти? Проте, як на мене, висока зарплата за життя значно краще за гарний пам'ятник. З нею — краще почекати… вдасться.
Гість подарував музею картину, прийняту з вдячністю.
У ролі господині Ольга Григорівна запросила до огляду експонатів.
Новинок було обмаль, але вони були. Заздалегідь натренований погляд помічав їх здалеку.
Гості, групами та поодинці, знайомилися з експозицією. За моїми спостереженнями майже у всіх пристальний інтерес викликали акварелі Самокиш-Судковської. Вони вперше представлялися публіці.
На жаль, у музею не знайшлося потрібної кількості рамок, щоб більш повно представити художницю.
Через відсутність у музеї такого прозаїчного предмета, як рамка, ми не скоро побачимо не тільки філігранної тонкості творіння Самокиш-Судковської, але й надзвичайно цікаві акварелі з видами Очакова одеського художника Кравченка, подаровані музею, та багато іншого.
Панове меценати! Відгукніться! Допоможіть, будь ласка, придбати музею хоча б кілька десятків рамок формату А3!
У книзі В. Лаграна «Так ми жили», що лежала на майстерно драпованому столі, утворилося невеличке коло. У залі опинилися професійні фотографи, які гідно оцінили багаторічну працю талановитого колеги. Багато світлин Лаграна у свій час друкувалися в радянській періодиці. Ми, як за командою, вигукнули при вигляді світлини одного з Горбачова в ложі під плафоном-таблеткою, надруковану колись у газеті «Комсомолка». Неповторне фото згадали всі, але лише тепер із подивом дізналися, хто його автор. Корисно так зустрічатися разом, корисно.
Що стосується мене, я люблю бродити по залі наодинці. Спочатку підійшов до старих добрих знайомих.
Валентин Меркулов — свій в Очакові давно. Його смілива кисть впізнавана — широкий впевнений мазок у переважно олівково-зелёнуватій тональності.
Меркуловський вигляд Свято-Миколаївського собору одразу привернув увагу порушеною перспективою. Не поспішайте «підправляти» автора! Ця помилка — міманна, здається. Насправді наше зір саме такими й сприймає великі предмети на близькій відстані. Людському оку притаманна дисторсія — зміщення оптичного центра, але наш мозок корегує зображення. Звичне або «правильне» зображення предметів на площині — результат слідування художником законам лінійної перспективи. Виходить, як би все навпаки: створена майстром ілюзія сприймається реальністю, а передача реальності — виглядає анаморфною. Саме про це нам нагадала нам Валентин Миколайович Меркулов. Його пензля належать багато образів Очакова. Один із них, написаний торік під час пленеру, висить тут же. Соковиті очаківські обриви…
А ось Юрій Дзінтарс Свято-Миколаївський собор представив за всіма правилами лінійної та повітряної перспективи. Два погляди на один предмет — єдність різноманіття? Відмінний приклад.
Картина Н. Озерного «Очаківський берег», подарована автором музею близько десяти років тому, присутня майже на кожній виставці. А що? — приємно зустріти доброго знайомого в різнокольоровій компанії.
Йдемо далі. Ба! Знайомі всі обличчя! Маргарита Судковська зі своїми незгасаючими розами! Реалізм вражає: несвідомо вдихаєш повітря, очікуючи відчути аромат свіжих квітів. Особливо фантастично-осязаємо виписані краплі води.
Не тільки майстерність на полотні залишила свій слід: спадковість — не остання справа! У дітей геніїв природа не завжди відпочиває.
Її рози навіть довелося зіграти самій собі в одному з popularних фільмів, тепер уже далекого минулого.
А ось ще одна новинка: портрет Маргаритини незнайомця — чорний прямокутник — не виклик Малевичу, ні. Можу запевнити, що це заурядна творча невдача талановитого художника. Хоча, хто знає. Про «Чорний квадрат» теж говорили різне…
Кожен художник — це дзеркало, у якому відображається його всесвіт. Грани живопису безмежні, і на мою думку, художник може увійти в його царство, коли йому не просто хочеться висловитися, а коли є що сказати.
Але кожен іде своїм шляхом, який самі художники називають стилем. У когось він у стадії зростання й розвитку, хтось продовжує себе шукати. Іноді весь життєвий час. А хтось одразу починає з того, де закінчив Пікассо, не показавши світу хоч крапельку володіння технікою олівцевого рисунка або композиції. У кожного свій шлях.
Художників повинно бути багато й різних.
Мені, чий художній освіта обмежилася роком занять у зо-дизайні студії при Палаці піонерів (у будівлі синагоги), важко судити про достоїнства окремих творів станкової живопису. Образотворче мистецтво надто багатогранне й різноманітне, і його розумінню часто потрібно вчитися. Так само — іноді все життя.
Як для пізнання істини людині потрібно оволодіти іноземною мовою, пізнавати «нерухомість і рух», так і для розуміння живопису потрібно вдивлятися в мову знаків, умовностей, інших культурних парадигм.
Живопис — універсальна мова візуальних символів. І ця мова — її потрібно вчити та вміти володіти нею, хоча б на рівні відчуттів. У живописі частіше слід прислуховуватися до серця, ніж довіряти очам.
Моє розуміння мистецтва, як і в багатьох звичайних людей, ґрунтується на принципі «подобається — не подобається», але я більше довіряю тому, що говорить моя душа.
За бездоганними формами та фарбами людина здатна безпомилково розпізнати приховану фальш. Що їй допомагає — серце, підсвідомість, інтуїція — неважливо. У мистецтві обманути глядача неможливо. Навіювати, зачаровувати, осліплювати — можна, але ненадовго. Так і з людьми.
Охопити увагою всіх авторів не вдасться. Зупинюся на деяких, найбільш яскравих.
Людина — істота божественно натхненна, а справжній художник обов'язково несе в собі частку Творця.
Експресивні пейзажі А. Громового — скажу відверто — не розумію їх, але не заперечую.
Н. Прокопенко своїми, різкими очам провокаційними полотнами нагадує мені футуристів початку минулого століття. Для мене він — надзвичайний експериментатор з диким, неконтрольованим темпераментом, але хтось думає по‑іншому. І у кожного своя правда, але це не підстава для розбіжностей, радше — тема для дискусії про безмежність мистецтва. Лауреат, дипломант і призер міжнародних, всеукраїнських та регіональних виставок; член Національного Союзу художників України та Національного Союзу театральних діячів України; заслужений художник України; Народний художник України; Академік Міжнародної Академії мистецтв та літератури «Фатьян»; Академік Міжнародної Єкатерининської Академії мистецтв; Магістр живопису Асоціації «Freundschaft-Bruke» Gloria E.V.; Член Дворянського зібрання півдня України; Почесний громадянин міста Чорноморськ Одеської області; Почесний громадянин міста Очаків Микола Миколайович Прокопенко, як і його творчість, для мене — terra incognita. Щиро заздрю тим, хто його розуміє. Таких у залі, на жаль, не виявилося — я перевіряв. Значить, нам слід слухати серце й рости, і рости…
Жаль, сьогодні не було його робіт у стилі «ню» — пишних жіночих форм, яскравих і апетитних, як фрукти наприкінці літа. Там місця… м-м-м… для фантазії було вдосталь…
Враження від виставки приємне. Як добре, що всі майстри живопису, всі такі різні — єдині в своєму прагненні до прекрасного. Це об'єднує.
Виставка не залишає відчуття, що тебе не обдурили. Усе було від душі, безпосередньо, без суєти. Було чому здивуватися, відкрити нове, поділитися думками та емоціями. Вперше за багато років я помітив у залі розкуту природність, живі діалоги. Було щирість!
Завідуюча та її команда у трьох осіб постаралися на славу. Оля, тобто Ольга Григорівна, особисто розвішувала полотна — їй у цьому по-діловому активно допомагали Анна Козинець, Олена Сіора та Оля Сереженкова.
Все організували й провели блискуче — маленьке свято життя вдалося!
Вадим Шпильовий
Член Національного союзу журналістів України
8 лютого 2018 року, Очаків
