Вісім діб у відкритому морі…
Не думали брати Андрій та Віктор, їхня мама Раїса Михайлівна, невістка Наташа та її донька Олечка двох з половиною років, що вони опиняться наодинці зі штормовим Чорним морем у прогулянковому катері, і тільки на восьмі дні — голодні, виснажені зустрінуть на шляху порятунок. Проте — усе по порядку.
У неділю 21 жовтня о 10-й годині ранку сім’я на п’ятимісному прогулянковому катері (довжина — 6 м, ширина — 2,5 м) відійшла від причалу міста Очакова на Кінбурнську косу з морського боку за грибами. Погода була гарна, за дві години зібрали кошик та пару відер грибів, перекусили тим, що взяли із дому, і попрямували назад.
За дві милі від берега мотор заглух, намагалися завести — безрезультатно. Тим часом вітер посилився. Взяли на якорь. Катер почало качати із боку в бік. Щоб не перекинутися, зняли з якоря. Під натиском сильного вітру катер, як щепку, понесло в море, невідомо, у який бік. Днями пізніше завдяки знанням Андрія морську лоцію визначили, що несе їх у напрямку Кримського півострова.
Перші три дні сильно штормило, потім двоє суток був повний штиль. Коли подув південно-західний вітер, катер понесло в бік Варни, до Болгарії. Це напрямок вони визначили, побачивши здалеку паром, що йшов курсом Іллічівськ — Варна. Уночі зустріли судно, яке схоже на плавкран або нафтову вишку. Також зустрічалося риболовецьке судно, яке здалеку освітило їх прожектором; пролетів вертоліт. Прямо у милі мимо пройшов сухогруз. Постраждалі махали руками, кричали; з теплохода їм також поплескали і пішли своїм курсом.
Вночі з нижньої білизни, облитої бензином, робили факели, підпалюючи їх іскрою від акумулятора, сподіваючись, що хтось помітить цей вогник біди.
На четверті доби з брезенту зібрали два відра дощової води і пили потроху. Серце розривалося від жалю, коли дорослі дивилися на Олечку. Залишену одну — єдину грушу розділили на три дні, відрізаючи їй по шматочку. Коли Олечка засинала на руках у мами чи бабусі, їй щось, очевидно, домашнє, снилося, і вона просила: «Відкрий, мама, холодильник і дай мені кашки чи сметанки… Ну, чому ти не даєш?…» Так і засинала. Сиру дитячу одежу дорослі сушили на своїх тілах, самі мокрі, легко одягнені, загорталися в дерматин; м’який поролон постелили на дно катера, щоб по черзі трохи вздрімнути.
На восьмі діб швидко темніло. Розпочалася буря. Величезні хвилі кидали катер, наче горіхову шкаралупу. Вода потрапляла всередину суденятка; її збирали зі дна кружкою та долонями в відро, але підняти повне відро та виливати за борт уже не було сил. Заметили миготливий маяк, намагалися тримати руль у світло маяка.
...Потяг «Айвазовський» з туристами на борту, вийшовши із гирла Дунаю, взяв курс на Стамбул. Отримали штормове попередження. Вахту на містку несли другий помічник капітана А.А. Сотников та рулевой В.Н. Модестов. Екран радару нічого не відображав серед вздыбленных хвиль. За тридцять морських миль від Дунаю світив на траверзі Сулинський маяк.
Близько дванадцятої години на відстані півтори милі прямо по курсу штурман Сотников помітив то з’являється, то зникає дивне вогнище. Повернувши кермо трохи в бік, вирішили з’ясувати, що там. Коли підійшли ближче, побачили катер з людьми, які кричали на всі сили, вимагали допомоги, і махали факелом. Викликали на місток старшого помічника капітана В.В. Лижина; екіпажу оголосили шлюпкову тривогу, тоді як капітан М.В. Алексєєв і його старші помічники у музичному залі представлялися туристам.
Спускати суднову шлюпку на воду було марно — буря у шість балів могла зробити свою недобру справу. Також катер із людьми качало із боку в бік. Тоді розвернули судно так, щоб катер був із підветреного боку, кинули легості і підтянули його до кормового лацпорту. Поранених, голодних та виснажених, у мокрому одязі, тут же доставили в амбулаторію. Усім надали медичну допомогу, напоїли гарячим чаєм, переодягнули в спортивні костюми, нагодували, виділили каюту. Екіпаж зібрав гроші, і за ці кошти в Стамбулі придбали для всіх необхідний одяг.
Багато моряків, надаючи допомогу постраждалим, проявили милосердя. Це — капітан М.В. Алексеєв, старший помічник капітана В.В. Лижин, лікар Л.А. Мезінова, медсестра Л.Є. Дроздова, другий помічник капітана А.А. Сотников, штурман В.Н. Модестов, керівник оркестру В.С. Власов, боцман А.П. Лемешко, начальник радіостанції В.Б. Матвеєв та багато інших.
Приїхала до Ізмаїла зустрічати потерпілих мати Наташи Галина Єфимівна Зубрицька розповіла, що пошуки їх почалися одразу на другий день. Прикордонні та військові морські катери обшукали усе узбережжя від Очакова до Одеси. У пошуках також брали участь «Рибнагляд» та «Рибоохорона», були підняті в повітря вертольоти, висаджено десант на Кінбурнську косу. Своїх земляків шукали багато мешканців Очакова, і вони вже були оголошені безвісти зниклими. Родичі з’їжджалися на поминки…
Але на восьмі діб прийшла радісна вістка: живі!
(«Дунайець» 14.11.1990 р. Ф. Сиваченко. Для групи «Музей Українського Дунайського пароплавства»)
Газета «Очаківський тиждень» №88 від 13 липня 2019 р.
