Данькіна криниця (Данилів колодязь)

У «Воєнно-статистичному огляді Російської імперії» того часу було зафіксовано: «... в Очакові жителі чоловічої статі — 2438, жіночої — 1955 душ, всього обох статей — 4393 душ, вони належать до таких станів: духовенство — 31; дворянство — 74; купці — 127; міщани — 3539; розночинці — 31; удільні селяни — 30; поміщицькі селяни — 176; вільні матроси — 40; відставні нижчі чини — 148; чиновники з безстроковою відпусткою — 48; кантоністи — 67; іногородніх — 152. Жителі займаються хліборобством, тваринництвом, виловом риби та найменшою торгівлею».

«… у місті відчувається великий дефіцит води; у колодязях вода взагалі солона. Гарна вода в широкому басейні на Метелівій балці у селі Малих Бейкушах, за п’ять верст від міста».

Настя народила двох дівчат, але довгоочікуваний козак народився тільки в 1812 році. Настя наполягла, щоб хлопчика назвали Степаном, а тато не заперечував — головне, щоб козак був Степан Степанович молодший.

Жителі Малого Бейкуша знали, що турчанка (так називали Настю місцеві мешканці) служила у госпіталі і вміє лікувати. Сусіди та знайомі часто зверталися до неї за допомогою.

Вона могла приймати пологи, накладати шину на перелом, сбивати температуру, лікувати дітей. Особливо вона дбала про те, щоб не заносили з міста погані хвороби. Про всі випадки зараження віспою, чумою, холерою Степан дізнавався одним із перших, і вони попереджували сусідів та знайомих, щоб не спілкувалися з ким-небудь і не пускали дітей у місто. Сусіди з повагою ставилися до сім’ї Степана, знали, що Гунькови допоможуть і грошей не візьмуть.

У господарстві завжди були одна—дві корови та теля, птаство різне й пара свиней. Степан на випасах землі вирощував пшеницю, фуражне зерно та овочі для потреб сім’ї. У 1818 році Степана демобілізували, але залишили працювати при міській управі — водовозом. Дочки виросли і вийшли заміж. Старша жила з сім’єю в Одесі, а молодша — в Очакові.

Степан часто брав малого Степана з собою, коли носив воду до Очакова. Хлопець ріс сильним і кмітливим. У гурті таких же хлопців він завжди був ватажком і атаманом козаків. У сім років батько віддав його до церковно-приходської школи в Очакові і водив його щодня на заняття. Балували вони сина, дбали, щоб він не відчував потреби.

Зимою 1822 року Степан сильно застудився і помер від запалення легенів. Насті з десятирічним сином було важко. Дочка, яка проживала в Очакові, за звичаєм просила у матері допомоги продуктами, але можливості вже були не ті, коли батько, маючи під рукою коней, міг вирішити всі проблеми. Прогнати довелося частину стада та птиці. Хліборобством вони не займалися, тому й кормів не було. За три роки навчання в школі Степан молодший навчився добре читати й писати. За тими часами це було великим досягненням.

Основним заробітком хлопця стала рибалка. Весною він руками, коли риба заходила на нерест у Бейкушський лиман, на мілководді, ловив великих сазанів та карасів. Рибу сушили і продавали. Влітку, з рибалками, він ходив на дубки в море, де ловили скумбрію, камбалу, судаків, лещів. Риби було багато.

Іноді попадалися великі осетрові риби. Рибалки брали хлопця для допомоги і розраховувалися з ним рибою на харчування. Степан молодший швидко навчився премудростям рибальської справи і прагнув сам на ньому заробляти. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років, сестра влаштувала його на роботу до єврейського купця. Оскільки Степан був грамотний, йому довіряли закупляти у рибалок рибу та вести облік заборгованості за розрахунками. З рибалками розраховувалися зазвичай тільки після того, як продадуть рибу. Якщо рибу не могли продати, то це було за рахунок рибалок. Якщо осетрові в ті часи продавалися в Одесі по 5–10 рублів за пуд, то рибалкам платили 1–2 рублі; камбала коштувала 5 рублів за пуд, а рибалкам платили не більше 2 рублів, і вони на це згоджувалися. Риби в лимані та в морі було багато, а ціни на зерно та фураж були порівняно з їх заробітком на рибі низькими: пуд сіна коштував 4 копійки.

Усі, хто допомагав Степану, сіли на баркас і на повних вітрилах випробували судно в дорозі. За вітром баркас рушив як швидкоплинний корабель, а проти вітру, зі швертом, галсами — плив без весел прямо до виходу в море. Вони пропливли навколо острова Березань, на якому росла велика та самотня дика груша, й попливли назад у лиман, до причалу бейкушських рибалок.

Рибалки просили Степана піти з ними в море на риболовлю і подивитися, як баркас покаже себе в роботі. Ловили камбалу. З баркаса було зручно витягати камбальові сітки з рибою. Зловили до десятка осетрових і білуги пудів на шість. Умови улову перевантажили на баркас Степана і поплили здавати рибу в Одесу. До вечора, продавши камбалу по чотири рублі за пуд, а осетрову рибу по вісім рублів за пуд, рибалки були дуже задоволені. Назад, від Пересипи до Березанського лиману, баркас під вітрилами дістався за п’ять годин.
Про свої перші враження від випробування баркаса Степан розповідав при першій можливості. Це запам’яталося надовго його сім’ї. Рибальство та продаж свого улову в Одесу та Миколаїв стало для Степана Степановича Гунькова головним його ділом.
Лід, щоб риба зберігала свіжість, рибалки запасали взимку й складали його в льоднику прямо на березі лиману, щільно накриваючи соломою та камкою (сухою морською травою); зверху льодника зводилася дах із камишу. Лідом користувалися аж до кінця літа. Це дозволяло тримати ціну у оптовиків. Спочатку очаківські євреї засуджували Степана за те, що організував продаж самостійно, але згодом ті ж євреї купували рибу в нього вже в Одесі за вищою за Очаків ціною; зате їм не потрібно було витрачати гроші на перегрузку та перевезення риби.

Щодо євреїв влада Новоросії приймали міри, щоб не давати їм осідлість у великих містах. «Постановою 1829 року 20 листопада щодо євреїв, що оселилися в місті Миколаєві, встановлено такі правила: 1) євреї не повинні мати в місті Миколаєві ні постійного перебування, ні закладів для відправлення обрядів віри їх; разом вони не можуть приписуватися до тамошніх товариств; 2) євреї, що мають осідлість або приписку в цьому місті, повинні протягом одного року переписатися до інших міст, відкритих для постійного їх перебування ....» — і ще багато заборон та обмовок.

Отже, вони селилися в маленьких містечках, але фактично займалися комерцією й у Миколаєві, й в Одесі, й у Криму.

Степан допомагав рибалки Кінбурнської коси будувати нові баркаси, там на косі він познайомився з Єлізаветою Цветковою 1822 року народження, і в 1841 році у них народився хлопчик — Гуньков Максим Степанович.

Про Максима Гунькова ми вже більше знаємо з переказів наших родичів, ніж з архівних даних. Наша бабуся — Лапшина Єлизавета Данилівна (у дівоцтві Котова) знала від своєї матері Ірини Максимівни (у дівоцтві Гунькова, 1877 р.н.) про те, що вони походять з Малого Бейкуша.

Максим Гуньков народився в 1841 році у сім’ї рибалок. Жили вони в будинку у бабусі Насті. Бабуся дуже любила свого онука. Він добре пам’ятав її і часто згадував, як вона вчила його премудрощам життя. Бабуся Настя поважалася в селі і вважалася знахаркою та багатою турчанкою. Знахаркою — зрозуміло чому, вона лікувала людей, як могла. А турчанкою? Бабуся була з козацького роду. Просто її, ще дитиною, викрали татари і продали туркам у рабство. Але рабинею якось звучить неприємно. Не може ж людина носити ім’я — рабиня, от і прилипло — турчанка. Місцеві жителі часто надають імена, не відповідні паспортним даним. Андрія називають Дусиком, а Данила — Данькою.

Максим Гуньков, за розповідями нашої бабусі, теж рибалив із своїм батьком. Бабуся Настя померла в 83 роки у 1853 році, коли Максиму було 12 років. На похорони старої «турчанки» прийшли всі мешканці Ближнього Бейкуша. Бабусі переповідали: кому ж знахарка передала своє уміння? Після третьої російсько-турецької війни 1853–1856 років було дуже багато поранених, яких вивозили на лікування до ближчих міст, зокрема й до Очакова. Ескадри турецьких та англійських військових кораблів з'явилися й під Очаковом. З Миколаєва та Херсона до нього підтягулися військові підрозділи. Місто зазнало обстрілу, але десант загарбників висадився лише на Кінбурнській косі, і то ненадовго.

У той час по всій Малоросії лютував тиф. Жителі села роптали, що нікому буде лікувати — знахарок немає.

Ось що з цього приводу з гіркотою писав батько відомого очаківського художника-мариніста протоієрей Судковський: «Поточний стан Очакова — жалюгідна картина. Він населений, наче на кладовищі, бо скрізь видно кістки людські… У 1856 році в Очакові відкрита міська лікарня, яка існує лише завдяки особі доглядача та фельдшера, аптеки давно немає».

А С.В. Страшний у нарисі «Історичні події в розвитку охорони здоров’я Очаківщини» писав: «До 1869 року в Очакові не було ні міського, ні земського лікаря. Медичну допомогу надавав фельдшер, який не міг охопити лікуванням багатьох нужденних. Переважна більшість населення краю була на піклуванні повитух, знахарів та костоправів. Обережно, з покоління в покоління зберігаючи народний досвід, ці народні умільці в своєму часі (треба їм віддати належне) зіграли немалу роль у тому, щоб в хаосі хвороб наш народ все ж зміг вижити».

Дату смерті Степана Степановича та його дружини Єлизавети ніхто з родичів не знає. Відомо лише, що сина свого Максима вони одружили з Євгенією Андріївною Кошмановою, мешканкою Очакова. Хто були її батьки — теж ніхто сказати не може. Одне, про що сперечалися родичі: єврейського це корені від прізвища Кошман, чи коренем слова є козацьке слово кош. Казачка чи єврейка, нам усе одно.

Головне, що вони народили у 1877 році нашу прабабусю — Ірину Максимівну Гунькову, яка за документами цивільної реєстрації була з очаківських міщан.

Поблизу Гунькових у Ближньому Бейкуші жила сім’я Котових. Ось їх син — Данило Діямідович Котов; десь у 1894 році він одружився з Гуньковою Іриною Максимівною, вони й дали нашому роду прізвище Котов. Бабуся Ліза була у дівоцтві Котова — Єлизавета Данилівна.

Котови

Звідки і як в Очакові з’явилися Котови, ніхто з нині живущих родичів точно не знає. За архівними даними 1858 року, Діямід Котов зареєстрований як міщанин; з списку відставних нижчих чинів; хрещений; після поранення на Севастопольських бастіонах збережувався у Коблево — Одеської губернії.

У 1869 році народився Данило Діямідович Котов — наш прадідусь. Саме його ім’ям жителі села Ближній Бейкуш назвали колодезь з прісною водою - Данькина криниця. За словами родичів, Данило Котов займався, як і предки його дружини Ірини Гунькової, підвозом води в Очаків. Він кілька разів за своє життя чистив та відновлював роботу джерела. Жив він у старому будинку Гунькових — біля джерела. Тож жителі села назвали джерело — Данькина криниця.

Данило Діямідович Котов, 1869 р.н., та Ірина Максимівна Гунькова, 1877 р.н., обвінчалися десь у 1894 році, і в 1895 році народилася наша бабуся Ліза.

У сім’ї Данила та Ірини Котових народилося й вижило шістьох дітей. Першою була наша бабуся Єлизавета Данилівна Котова — 4.09.1895 р.н., другою — Михайло Данилович Котов 2.11.1897 р.н., третьою — Єфросинія Данилівна Котова 20.09.1907 р.н., четвертим — Іван Данилович Котов (роки життя 1910-1988), п’ятою — Віра Данилівна Котова (1915 р.н.?), шостим — Василь Данилович Котов ( роки життя 1917-1999).

Прабабуся Ірина Максимівна померла рано, в 1917 році.

За спогадами родичів, Василь був ще грудним немовлям і смоктав груди вже у померлої матері. Турбота про своїх братів і сестер лягла на плечі бабусі Лізи.

Василю Даниловичу її замінила мати.

Продовження слідує з розповідей родичів...

А. А. Медведєв
Газета «Чорноморська зірка» № 48 від 13�.11.2020 р.