Хлопці 60-х: вони могли відстояти місто

 Закони вулиці завжди були жорстокими і безкомпромісними, де не прощалося зради, де спина друга була справжнім форпостом, а свою любов хлопці доводили кулаками. Бригадні бійки, кастети, залізні ланцюги — це не зарисовка до фільму, а реальність, у якій жили очаківські хлопці 60-х років. І одним із таких був А.А. Петухов, у якого свідченням тих буремних років залишився навіть шрам.

Спогад

З сумом згадую лихі роки,
Ці роки не забути нам з тобою,
Як ми у сквері на танцях, пригубивши вина,
Посварились із місцевою братвою.

Хтось із кастетом, з ножем, а хтось із вентилем так,
Погравшись у орлянку часом,
На охороні стояли з пацанами, друже мій,
Захищаючи свій рідний район.

Не підеш ввечері по району гуляти,
Ні тато, ні мати не пускали…
Поступово, зібравши усе, що можна зібрати,
Виходили ми мовчки на рать.

Дві бригади зійшлися не на життя, а на смерть,
Бій між ними обіцявся нещадним, для всіх бідою,
І двоє хлопців у колі, один одному поглядами не зводячи,
Готувалися виграти війну.

Засукавши рукави в рукопашному бою,
Доказати, хто сильніший, і повір…
Вони ринулись у бій, ламаючи один одного,
Щоб район відстояти без втрат.

Усі тоді діставалися з розбитими обличчями,
Хтось поранений ледь тримався на ногах,
Обидва хлопці, обнявшись у кровавому колі,
Клялися захистити своє місто.

Охороняти пацанів завжди, скрізь,
І своїх усіх берегти до кінця,
Честь і славу зберігати, і все життя любити,
Своє місто захищати всі роки.

А.А. Петухов (2015 р.)

- Місто тоді ділилося на райони — Забалка, Центр, Шмідта, Чижикова, Питомники, і заходити на територію іншого району було чревато, — згадує Олександр Олександрович. — Бійки були постійні! То тебе на чужому районі зловлять і поб’ють, то ми їм відплатимо. Навіть відвести дівчину додому в чужий район було небезпечно.

Но местными разборками пацаны 60-х не ограничивались. Так как ребята занимались спортом, нередкими были драки и на соревнованиях.

- Це було в порядку речей, коли ми їздили, наприклад, у Варварівку грати, нас там били повним ходом. А от коли вони приїздили, тоді вже ми їх.

Незважаючи на те, що місто ділилося на райони, і кожен мав свого лідера, Очаків «тримали» двоє людей — Барон і Гроза. Перший був циганського походження, красивий, незалежний і, незважаючи на свій юний вік, 19 років, всім вселяв страх і повагу. Під його керівництвом були хлопці до 30 років. Другий, Гроза, з Забалки, був головним серед «великої гвардії» — 30–40-річних. Між собою вони ніколи не ворогували. Так вони й жили! Але памʼятним для А.А. Петухова став 1964 рік.

У його юності було два розважальних місця — Будинок піонерів і Будинок культури. На цих дискотеках збиралася молодь з усього міста.

Одного зимового вечора, як зазвичай, після закриття танців компанія Олександра Олександровича у кількості сім чоловік попрямувала до ДК. Шлях їх прямував вздовж колишньої будівлі міськради (ред.: сьогодні — міська Центральна бібліотека).

- І тут нам назустріч йдуть близько 40 людей з Чижиковки, Забалки та Центра. А тоді тільки вийшов фільм «Оптимістична трагедія», і вони — з гітарами, гармошками, співають «Була б шляпа, пальто з драпа…». Справжня банда. У кого кастети, у кого ланцюги, — згадує А.А. Петухов.

Невелика за чисельністю компанія нашого героя була обʼєднана в тричне кільце, шляхів для втечі не було. За одну секунду розібрали гарні деревʼяні лави, що стояли неподалік — єдиний шанс хоч якось оборонитися.

У центрі кола вийшли лідери двох угруповань, молоді 19-річні хлопці, і як вовки, ходили один навпроти одного, погляди не відводили. Олександр Олександрович із своїми друзями розуміли, що виграти цей бій у них немає жодних шансів, але тут йдуть Гроза і Барон.

- Хлопці, ви не зрозуміли, в чому справа? — почали питати. — Так, нікого не чіпати. До нас наближається черпалка (одеське судно, яке прибувало чистити фарватер і базувалось у військовому порті), і тому треба місто захищати. Тож давайте обʼєднуватись!

Миттєво накрилися столи і гуляли до самого ранку. З того часу була укладена домовленість — відстоювати право зустрічатися з дівчиною між кількома хлопцями лише кулаками, без застосування заліза.

З приходом літа починала працювати танцплощадка, вона була на місці нинішнього торговельного центру. Школярів туди не пускали, але пацани через нудьгу все одно ходили, щоб хоч через щілинки подивитися. Але це було небезпечно, адже їх ловили, і на ранок до школи викликали батьків для проведення розʼяснювальної роботи — не годилося одинадцятикласнику вночі бути на розважальному заході.

У той час кримінальний розшук очолював Голиков — гроза Очакова. Завдяки своїй великій мережі інформаторів, він уже протягом доби знав, хто кого побив, хто що вкрав.

- Голиков зі своїми підлеглими були непідкупними хлопцями у всіх відношеннях. Майстри! Видно, після війни хотілося жити в нормальному суспільстві, і вони робили все можливе для цього. Були, звичайно, й ті, хто крутив-мутів, але таких було меншина, — розповідає Олександр Олександрович.

І саме на цій літній танцплощадці сталася одна з найкривавіших побоїщ. Старт започаткував брат Віти Грози, який так сильно ударив пацана, що той спиною вибив кирпичну тумбу. Миттєво на дискотеку вимкнули світло, повсюди крики! Першими з майданчика стали виводити дівчат. Тих, хто був у вузьких спідницях, витягували через пролом у стіні, а тих, хто був у пишних сукнях, просто перекидали через паркан. Обурена юрба ринулася до виходу. На алеї зібралися дві бригади — одна з черпалки, друга — Очаківська. Усі накинулися один на одного, били все, що попадалося під руку, безжально.

Бійка біля памʼятника Суворову. 1957 р. Знімок з архіву Павлігина В.П.

- Я спостеріг одну картину. Рижий сидить у засаді і дивиться, як наші б’ються. У зручний момент ззаду підскакує й «бах!». Вбив, і за ноги в кущі тягне. Гляну, уже близько шість чоловік таким чином перекинули. Ми туди у ті кущі кинулися, але там нікого не було. Починаємо спостерігати, а ті, що з черпалки, отямились, і знову з кущів — у бій.

Тут вибігають Голиков із міліціонером Латою, давай із пістолета в повітря стріляти: «Припинити побоїще!». Усі в рассыпную. Кого встигли схопити, того й затримали на місці, а група з черпалки ринулася до військового порту. Пацанва отримала наказ — перекрити спуск до порту. Щоб виконати завдання, хлопці повністю знесли огорожу біля інтернату, залишивши лише кілька клепок.

- Сидимо в засаді. Дивимося, біжать ці приїжджі, ми їм назустріч озброєні палками від паркану. А за ними ще бригада, і давай на нас із кулаками. Так, прорвали вони оборону. Прибігли до своїх, озброїлися ключами, ломиками, ланцюгами і знову побігли шукати обидчиків.

Бойовище тривало всю ніч. Лише під ранок за участю моряків, охорони та міліції вдалося заспокоїти Очаків. У цьому кривавому зіткненні загинули двоє, більше десятка людей були у важкому стані, багатьох посадили до вʼязниці.
Більше таких бійок такого масштабу не було, хоча й дрібні згоди не обходилося. А.А. Петухов згадує: «У Будинку культури стояли два чудових більярдних столи з кістяними шарами. Близько опівночі директор заходить і говорить відтямившимся: «Так, закінчуйте, я вже світло вимикаю!». Ну, хтось шаром йому «світло» й «вимкнув».

З часом усе ці бригади почали зникати. Хлопці підростали й ішли в армію, а за пацанськими законами влада передавалася від лідера до заступника. А вже після армії ті повертались іншими людьми, з іншими поглядами на життя. Напевно, дорослішими. Так, покоління за поколінням і канули ті розбірки уже в Лету.

За словами Олександра Олександровича, таке поведінка не була ознакою поганого виховання, а відображенням несправедливості, яка панувала тоді. Адже, будучи ще дітьми, вони чітко бачили відносини в школі.
- Якщо ти дитина прибиральниці, то там «2». З сімʼї військових — уже краще, а якщо батьки працювали в райкомі партії — одразу «5».

Тому наш протест і знаходив свій вихід на вулицях. Це була хороша школа життя, яка навчила не зраджувати товариша і триматися один за одного в будь-якій ситуації.

Т. Лупул
газета «Чорноморська зірка» №101-102 від 22.12.17 р.