Щасливе літо 1964 року
Стара photographія викликає спогади, вони накочуються мов морські хвилі, витягуючи з глибини пам'яті яскраві картини дитинства та незабутніх пригод. Це було дуже давно, у той казковий час, коли літом сонце світило особливим теплом і ніжністю, а взимку було холодно — коли по груди в снігу весь день до темноти, і тільки потім додому сушитися, щоб мокрий одяг висох до ранку в школу. Це було на початку шістдесятих у маленькому приморському містечку, що розташоване на злитті моря й лиману, де кожному не лінь було займатися риболовлею.
У лимані ловилася рибка та море було різне залежно від можливостей рибалки — бичок і тарань, рыбец і лещ, судак і глось, камбала й красняк — таке конкретне назва у нашому місті мала порода осетрових. Як казала моя мама — риби було «не в їжу».
Наш дім стояв над самою кручою лиману. Щодня рано поранку чутно стукі моторів — баркаси вирушали в море.
Прямо під високою кручою на берегу лиману розкинувся човновий причал. На причалі розташувалося багато дерев'яних баркасів різних типів — вони стояли на якорях за 20-30 метрів від берега, їх піднімали на берег тільки на зиму. Шаланди — легкі плоскодонки, від яких виходив неповторний запах пеньки та смоли, витягували на берег кожного разу після риболовлі. Це був справжній шаландовий флот нашого міста. Окрім риболовлі багато власників човнів перевозили вугілля, глину та інші товари на той бік — це Хутора чи Халатія.
Водна гладь перед причалом була встелена морськими водоростями, густо зростаючими з піщаного дна. Влітку вода у таких місцях застоювалась, швидко нагрівалася, зацвіла та стала яскраво зеленою і тягучою від дрібних мікроорганізмів. У куширях водилось багато дрібної бобошки, яку в спекотний полудень ми ловили на поверхні безпосередньо руками, так для розваги, а потім випускали, бо вона була суцільно глистова. І ще, у палючий сонцем полудень, ми стрибали з високих баркасів у воду, змушуючи причального діду Терені гонятися за нами, але в воду він не ліз. Лише ввечері мати вже знала про мої пригоди.
В один із осінніх днів мама оголосила, що ми купуємо баркас — це була велика дерев'яна човна або за морським терміном ЯЛ-6. До нього прилагалися щогла та парус. У ті часи лише почали з'являтися баркаси з мотором, але це було для нас не по кишені. Кожна, навіть захудала човночка, повинна була мати ім'я, і от нашому баркасу було присвоєно назву «Волга». Головна мета покупки була риболовля. І не просто там у лимані. На такому баркасі вже сміливо можна виходити в відкрите море і ловити знамениту чорноморську скумбрію.
У той же час батько приніс додому маленького цуценя чорносмолянього кольору і сказав матері: до літа виросте — будемо стригти шерсть на самодури. Після того в очікуванні пройшла зима і половина весни. Жук голосно гавкав, бігаючи по двору, навіть не підозрюючи, у яку комерційну діяльність його залучили.
Наприкінці весни баркас, пройшовши всі етапи ремонту, був успішно спущений на воду. Щодня в кінці травня на світанку причал уже шумів від юрби людей: хтось йшов до скелі за бичком, хтось — за тарань до Поліни, хтось заздалегідь запастися живцем й промишляв судаком, а хтось знав, як вийти на яму й наловити благородної глоси. Але виходу у море не дозволяли через те, що скумбрія ще не з'явилася у нашому районі. І ось, згодом з'явився слух, що сейнер з рибколгоспу приховав перший улов, і скумбрія ще 2–3 дні підійде ближче до берега — бо для дрібних суден прикордонники ввели обмеження дальності ходу від берега. Відпливи дозволяли в море, суворо перевіряючи кожного — боялися, що хтось втече до Туреччини.
Місто гуділо від розмов про лов скумбрії. На базарі з'явилися люди, що динамічно торгували гачками для самодурів та вантажилами спеціальної форми з свинцю. Місина «Дамул», яка була в дефіциті, могла витримати одразу 10 великих риб. А довге вудилище з бамбука, яке гнулося дугою, але не ламалося, привозили з Поті за спецзаказом. Усі готувалися до великої риби.
Рибалки — народ зметний та кмітливий, уміння знаходити рибку в потрібному місці за щоденної мінливості погоди на сотнях гектарів морської гладі було тонким чуттям та великим досвідом; важливо було розуміти, куди дме вітер і чому течія рухається у зворотний бік. За власниками баркасів, які завжди були з уловом, приєднувалися 2–3 баркаса, і так вони ходили гуртом по обширних просторах моря.
Одного спекотного літнього вечора тато сказав, що я завтра піду з ним у море, бо дядько Вася–хромий, який допомагав зняти з якоря та поставити щоглу з парусом, підхопив рани — турбували фронтові рани. На наступний день до світанку ми вже були на причалі. Погода була тихою, але з темряви лунали звуки лиману — дув легенький вітерець. Парусну оснащення, весла, оключини, румпель — що зберігалися в елінгу, перенесли й затягнули на баркас, який довелося підвести ближче до берега. Поклали снасті, підняли якор, вставили весла в оключини і повільно почали відштовхуватися від берега. Коли човен набрав ход, тато зайнявся встановленням щогли та паруса. Я бачив, як йому важко ставити високу щоглу на хиткому баркасі між хвилями, але він це зробив — і це викликало у мене велике повагу.
Мій батько походив з Росії, а місто, де він народився, мало дивну назву — Оранієнбаум. Місцеві говорили коротко — Рамбов. Ми з пацанами іноді грали в міста, але такого назви ніхто з них не чув. Він пройшов увесь той час війни від першого до останнього дня на Чорноморському флоті, був призваний 18-річним хлопцем — у 1939 році, курси кермувальників, а потім 41 рік — війна. 2-га бригада торпедних катерів брала участь у бойових діях по всьому Чорному морю. Більшу частину війни він пройшов боцманом, а потім — капітаном торпедного катера. Так що морське діло він добре знав, можна сказати, що воно вросло в нього, як кушири в берег Чорного моря.
Я його пам'ятаю як спокійну, не багатослівну та врівноважену людину, яка ніколи не підвищувала голос. Він писав вірші, яких була велика стерта тетрадка ще старого зразка. Але потім вона зникла кудись, напевно він так і не зміг розкритися й висловити свої почуття — для нього це, мабуть, було таємним. Також розповідав нам із сестрою, що його дід був дворянином і служив у Семенівському полку, і що на Васильівському острові в Петрограді у нього був великий камʼяний будинок, частина якого здавалась під готель. Одного разу за обіднім столом я побачив у нього в руках дивну виделку та ніж — вони були виготовлені з високоякісної нержавної сталі, а на ручці надрукована німецька свастика, навколо якої була напис «Deutschland über Alles». Я був у здивуванні.
До нього іноді приїздили друзі; за зовнішнім виглядом це були військові. Спокійні з впевненим поглядом люди — видно, як вони відрізняються від місцевих своїм зовнішнім виглядом і поведінкою. Батько розкладав на столі два такі прибори, потім вони випивали одну пляшку горілки, закусуючи солоним огірком, довго розмовляли, потім гість уходив. Після цього я заглядав у шухляду столу і знаходив лише одну виделку та один ніж. Пройшло багато років, і я дізнався, що це були трофейні прибори з тієї страшної війни, і що виконуючи спецзадачі взяти на абордаж якесь вороже судно заборонялося забирати з собою які-небудь предмети німецьких офіцерів. А щодо того, що ці столові прибори були з офіцерської кают-компанії — я вже не сумнівався.
Він був мовчазний, і я ніколи не чув, щоб він розповідав про бойові дії та свою особисту хоробрість. Хоча його кітель, що висів у шафі на всю ширину борту, був увішаний орденами та медалями, а на поясі — іменний офіцерський кортик. На моє запитання, яка з нагород для нього найдорожча, він відповів: «Медаль за мужність» та «За порятунок потопаючих». А найвищі за рангом — «Орден Червоного Знамена» та два ордени «Червона Зірка» — були мовчазними свідками його військової доблесті. І зараз, після багатьох років, я розумію, що він був скромною справжньою людиною й героєм тієї війни.
Я кинув важкі весла за командою «сушити весла». Легенький вітерець пройшов вздовж краю світло-сірого брезентового паруса. Тато повернув румпель, і човна розвернула бортом до вітру. Від його ледь-ледь слабкого дуновіння шканти різко натягнулися. Парус сильно затрепетав, але наступної миті миттєво натягнувся дугою. Баркас натужно скрипнув щоглою, рушив із місця і, тихо ковзаючи по водній гладі, попрямував назустріч пригодам. З часом сонце високо піднялося вгору і все сильніше палило. Ми довго прямували прямо в відкрите море, поки за горизонтом не сховалися береги, перетворившись на темно-синю смугу. Досягнувши певної точки, відомої лише батькові, ми зібрали вітрила, залишивши лише передній кливер. Кожен взяв по вудилищу і закинув їх у море, але перед цим він роздягнувся і стрибнув із корми у воду, тримаючись за заздалегідь кинутий канат, проплив кілька метрів, так само швидко піднявся на корму і сказав, що течія є і медузи трапляються, може сьогодні повезе?
Час тягнувся, мені здавалося, що ми знаходимося в центрі величезного океану — над безхмарним небом світив сонце, а навколо вода до самого горизонту здавалася безмежною, дзеркальна гладь блиску ріжала очі. Час наче зупинився, але риби не було, і раптом у певний момент він по черзі витягнув по одній маленькій скумбрії, а потім, усміхаючись, щось сказав — це чирус, дрібна скумбрія, можливо, стояти на краю великого косяка. І дійсно ми почали потихеньку тягати рибку: він чомусь тричі-четверо-п'ять, а я лише одну.
Поглядаючи на уходящую лінію горизонта, я побачив на його краю лише димок темного кольору. Зір мій був гострим — помилятися я не міг. Там, де море зливалося з таким же синім небом, повільно з'являлася чорна крапка. На тлі горизонта від неї відкотився клубок диму, розтягнувся і полетів у бік. Я крикнув батькові, що десь вдалі пливе якесь судно, він поправив мене — не пливе, а ходить, і широко усміхнувся. А потім серйозно поглянув на мене і сказав, що хтось із нас двох щасливчик.
Розплутавши чергову скумбрію, я раптом краєм ока побачив несподівано з'явившийся сейнер. Батько почав відчайдушно махати та жестикулювати обома руками, залучаючи його до нас. Сейнер різко випустивши з труби густу струменя диму, стартанув і почав рух, описуючи коло — залишаючи нас у центрі. Я побачив, як із кормової майданчики почала злітати в воду червоно-зелена сіточка з жовтими галаганами великих розмірів. Коли він замкнув коло, ми опинилися в величезному кільці з плаваючих поплавців.
На борту сейнера закипіла робота, команда дружно й весело підтягувала невод, замкнувши відкритий вихід із кошелька. Мої думки змішалися — від захоплення та радості за екіпаж сейнера до розчарування й навіть злості за те, що ми майже нічого не зловили. Тут же із сейнера пролунав крик, і нам привітно хтось махнув рукою. Батько схопив великий весло й вертикально встромив його поруч із бортом баркаса; вода, кишить рибою, воно ледве-ледве почало тонути, але, зупинившись десь за три чверті від довжини, стало й повільно пішло в бік від нас. Він сказав — за весло не хвилюйся, потім заберемо. І водночас команда сейнера, розвернувши грузову стрілу до борту, почала черпати скумбрію цікавим пристосуванням, типу величезного сачка, з кожним разом витягуючи повні баули риби діаметром близько одного метра. Було видно, як під час підняття чергового баула веселі обличчя моряків світяться радістю.
Микола Савич
P.S. Ця розповідь не претендує на якесь літературне визнання. Вона написана в пам'ять про мого батька Савича Василя Миколайовича для його нащадків, внуків та правнуків, щоб пам'ятали, що він жив за принципом — роби як треба, а хай буде як буде, і що їхнє життя почалося напередодні життів минулих поколінь.
16.11. 2013 року
Газета «Очаківський тиждень» №80 від 1 червня 2018 р.
