Незабутні імена. Г.Ф. Потемкін

У тіні багаторічних піхт неподалік від школи №1 та будівлі адміністрації сховався малозаметний пам'ятник. Невисока стела з сірого граніту з бюстом Потемкіна.

Пам'ятник було відкрито у 1968 році. Скульптори Н. Ігнатьєва та Є. Максименко, архітектор В. Пластиков.

Учень школи №2 Геннадій Потемкін вписав своє ім'я в історію школи та міста, захищаючи Вітчизну.

Народився Геннадій в Очакові в сім'ї радянського партійного службовця і кілька років проживав із родиною на вулиці Цокуренка в орендованій кімнаті. Після зарахування хлопчика до першого класу його сім'я певний час мешкала на вулиці Шевченка. У Очаківській середній школі №2 Геннадій закінчив всього три класи. У зв'язку з переведенням голови сім'ї на нове місце роботи Геннадій залишив Очаків і продовжив навчання в Одеської школи №70, яку закінчив саме напередодні війни.

Після за залишення Одеси серед багатьох досвідчених фронтовиків його направили захищати Москву. За бої під Москвою отримав своє першу бойову нагороду — орден Червоного Прапора.

Слід зауважити, що в перші роки війни, особливо критичні 1941-42 роки, нагородження орденом Червоного Прапора залишалося рідкістю і присвоєння його могло бути тільки за здійснення «особливо значних подвигів, здійснених у бойовій обстановці з явною небезпекою для життя».

Геннадій воював майстерно й сміливо, був помічений командуванням, і як вище освічений та мав бойовий досвід, був направлений на прискорені офіцерські курси. У званні лейтенанта командував взводом, через півроку — уже командиром роти, а ще через менш ніж 6 місяців — командиром стрілкового батальйону й — у званні капітан.

10 жовтня 1943 року в бою за село Фокіно Ліозненського району командир батальйону 940-го стрілкового полку 262-ї стрілецької дивізії капітан Геннадій Федорович Потемкін загинув смертю хоробрих. Він особисто очолив атаку, яка захлинулася від щільного загороджувального вогню противника. Ворожою кулею були пробиті і його серце, і партійний білет №4512276. У партбілеті зберігалося вірш:

«Я клянусь, не увірветься
Ворог у мою траншею.
А загинути доведеться -
Так загину у бою.
Щоб дивились з любов'ю
Через тисячі років
На пофарбований кров'ю
Мій партбілет».

Цей вірш пізніше стало широко відомим на фронті. Чи дійсно автора належав Потемкіну, чи це був фронтовий фольклор — сказати важко. У спогадах П. Я. Сергєєва, колишнього артилерійського техніка 902-го артполку 353-й стрілецької дивізії, сказано: «Ці вірші були в партбілеті двадцятирічного комісара одного з батальйонів Героя Радянського Союзу Геннадія Потемкіна. Вони, пробиті кулею, знайдені після його загибелі...»

Поховали героя в селі Веляшковичі Ліозненського району Вітебської області на військовому кладовищі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1944 року гвардії капітану Г.Ф. Потемкіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Колишній парторг полку І. В. Асташин писав про подвиг Потемкіна: «Вірш-заклятву командира батальйону капітана Г.Ф. Потемкіна після його загибелі я переписав, вклав у свій партбілет і носив його до закінчення війни. Вважав його клятву й своєю клятвою».

У школі №70 (м. Одеса) створено музей Геннадія Потемкіна.

10 квітня 1968 року останки Г. Потемкіна було перепоховано на Алеї Слави Героїв в місті Одеса.

Вірш, знайдений у партбілеті Г.Ф. Потемкіна, матеріали, що описують його подвиг, нарівні з іншими реліквіями Великої Вітчизняної війни включені до експозиції Центрального музею Збройних сил СРСР (м. Москва, Росія).

Н. Іванов
За матеріалами газети «Очаківський тиждень» (№4 12.02.2010)