Володимир Зебек та його море

Один із найвідоміших художників сучасності сорок років тому обміняв московську прописку на хатинку на Кінбурнській косі.

Як мінімум, п'ять художників в Україні підробляють Зебека. У цьому є сенс. Роботи з розмашистим підписом цього епатажного майстра продаються й перепродаються за великі гроші, аби осісти в кращих колекціях вітчизни, ближнього та дуже далекого зарубіжжя. І в цьому немає сенсу. Одного разу побачивши «живою», оригінал уже не сплутаєш із підробкою. Щоб писати як Зебек, треба бути Зебеком, і не інакше.

Зебек, як він є
У кутку столу гинуть дохлі мухи, на чисте місце ставиться пляшка горілки. З-під підвалу, закритого кованою решіткою, дістають закуску: банки з консервованою кефаллю та томатним соком. Їжу художник не купує — обмінює у місцевих жителів на картини. Смаколик випадає прямо на стіл, без тарілок, виделок та інших умовностей, які однозначно відволікали б гостей від спілкування з майстром. Іде повільна розмова про життя в мистецтві, щедро приправлена спогадами, легендами, цитатами класиків, декламуванням німецькою мовою та матюками — російською.

З кожною випитою чаркою оповідач усе більше оживляється, він готовий спілкуватися до ранку, ніч — його час! Але втомлені від незвички гості розходяться у темряві із його дивного будинку, хто із щойно придбаними картинами, хто — із відчуттям великого полегшення. Зебек знову залишається один. Він доп'є запримічену пляшку, стане до мольберта працювати до сходу сонця при тьмяному жовтому світлі електричної лампи, що вже само по собі було б немислимим. Потім буде спати до полудня, довго байдикувати без діла й сенсу. Поки з степу не прийде корова. Художник доїтиме її власноручно і відведе на ночівлю в розкішний коровник, який колись задумувався та зводився як картинна галерея. Виконавши, нарешті, господарський обов'язок перед коровою, Зебек піде працювати. Якщо, звісно, знову не під'їдуть на джипах покупці та слухачі.

Він дуже багато працює. Пише в богемно тюнінгованій сільській хаті, у жахливій сумі зі сміття, антикваріату, зіпсованих продуктів, старовинних ікон та початих картин. Тут якось самі по собі народилися й виросли п’ятеро із семи його дітей. Володимир Євгенович Зебек — один із найвидатніших художників сучасності — живе на краю світу, на Кінбурнській косі. Йому сімдесят сім років. Він пише море.

Його Ленініана
Не моє це діло — віднімати смачний хліб у мистецтвознавців та біографів, які, як і спекулянти від живопису, ще не раз наживатимуться на ім'я, колоритну особистість та творчість Зебека. І навіть не розібратися мені відразу, де правда, а де вигадка в хитросплетіннях його дивовижної долі. Тим більше, що в багато фантазій, постійно видаючи їх як заготовки для полохих до екзотики покупців, художник щиро повірив сам. Але навіть з поправками на похибки життя Зебека неймовірне.

На чверть — осетинець, за маминим походженням, у дівоцтві Тугай-Басаєва, наполовину німець, прямий нащадок барона фон Зебека, якого хвилі любові й служби занесли до Росії, викинули з Пітера до Миколаєва, де він пережив революцію з усіма її наслідками, народив двох дітей, хлопчика та дівчинку, і помер у тридцять третій. Просто від голоду. Голодна смерть оминула його нащадків — малюків забрали у розчарованої матері, відправили до притулку. Саме там, в сирітському притулку, під який розорили православний монастир, маленький Зебек вперше відчув гостре відчуття самотності. І непереборне бажання малювати.

Потім була війна, окупація, напередодні якої діти якось возз'єдналися з матір'ю, зайняли пустувавий дім у центрі Миколаєва. Німців Зебек завжди поважав — і зараз, і тоді, через що, якщо вірити йому, потягнувся за ними до Німеччини. Де, якщо вірити, побував у Гітлерюгенді, за що потім провів разом із мамою кілька незабутніх років у вітчизняних таборах…

Зробимо так, щоб не заглиблюватися, свідомий провал у біографії майстра. І так, веселе часи кінця 50-х — початку 60-х років. Володимир Зебек — молодий, успішний, офіційно визнаний художник. Живе та плідно працює в місті-герої Москві, де й отримав блискучу освіту. Дружина Нела — також художниця. Майстерня з видом на Кремль. Все добре, навіть, погодьтеся, надто добре, якщо згадати викладене вище. Але це саме те — чиста правда. Зебек того періоду — престижний, добре та дорого купований московський художник. Його виставки та продажі розкуповуються ледь не до відкриття. Про нього пишуть поважні — натомість інших тоді просто не було — газети.

Маленька, та все ж необхідна деталь. Слава, гроші, звання та чини (а він був навіть членом Всесоюзної художньої ради!) знайшли Зебека не лише завдяки беззаперечному таланту та фантастичній працездатності. Дуже посприяла цьому й, так би мовити, мистецька спеціалізація художника. Він у великих кількостях пускав на світ портрети свого користувацького тезки — Володимира Ульянова-Леніна. Якого відтоді й до сьогодні по-родинному називає Лукичем. На подвір'ї Зебека й зараз стоїть білий гіпсовий бюст вождя-кормильця у нахлобученому на лисини чавунному казані. «Лукич» задумливо вдивляється у світлу степову перспективу, перегороджену, правда, коровником-галереєю.

Живопис образів Леніна, щоб ви знали, зовсім не було простим заняттям і легким творчим хлібом. Так само, як і в іконописанні образів святих, у цьому ідеологічно важливому ділі існували суворі канони, не могло бути вільностей та дрібниць. Найсуворіша комісія скрупульозно приймала кожен портрет: не той ракурс прищура чи, не дай Бог, не той жест долі — і все, робота зірвана!

До професійної честі Зебека його живописні вожді ніколи не входили у шлюб. За це художника по заслугах оцінювала партія та уряд. І ще одна цікава деталь. Кисті Зебека належать не тільки портретам Леніна у безлічі, а й кільком масштабним жанровим полотнам того ж тематичного напрямку. Наприклад… «Ленін на суботнику». Цей популярний у ті часи сюжет, виявляється, втілювали в живопис не один і не два навіть визначних радянських художників, а приблизно з десяток. Серед них — і Володимир Зебек.

Нікому не личить досвідом язиком розпаковувати душу художника. А тим паче — судити його чи засуджувати, як би ким би не був інший. Сорок один рік тому Зебек — чоловік у повному розквіті сил і художник в апогей успіху — залишив Москву й поїхав у глушину, дику місцевість на Кінбурнській косі, де тоді навіть електрики не було. Лампочка Леніна вперше загорілась на Кінбурні лише в 68-му. Місцеві старійшини й досі називають косу «острів», хоча реальність її сьогодні стрімко, вражаюче та, на жаль, неминуче змінюється. Але ми зараз не про це. Ми — про долю художника.

Як колись давно його батька в Росію хвилі любові та творчості занесли Зебека на білий пісок Кінбурна. Йому 45, їй — 18, вона москвичка, ніжна, романтична та закохана. У селі Ковалівка всього п'ять хат від сили, одну з них придбала собі молода сім'я. Прощай, столиця, дружина Нела та двоє дітей із нею. Вітаю, нове життя.

Чи пошкодувала Оля про зустріч, яка перевернула її долю догори дном? Спитати не у кого. Два роки тому друга дружина Зебека померла від тяжкої хвороби. Оля боготворила чоловіка й його талант, народила йому п’ятеро дітей, покірно несла тяжку ношу сільського побуту та характеру чоловіка. Наприкінці життя таки не витримала, повернулася до Москви, але там пожити не вдалося. Діти виросли, роз'їхалися, з батьком залишився лише Кирило та Данило, старший із яких часто навідується. З семи поки ніхто, якщо чесно, не став художником.

Народжувалися діти, росли, були зими й літа. Шурхотіла степь, шуміло море. Минають повз, заїжджають ненадовго якісь люди. А Зебек-старший працював — писав картини маслом, акрилом, гуашшю. По полотну, картону, оргаліту… Рибалок і мадонн, вогненних коней, сяючі степи, казкові дивні букети. І море, дивовижне, як його життя, море.

Його море не буває спокійним і лагідним. Навіть у рідкий штиль на глибині визріває тривога. І дияволоподібно прекрасна його штормова безодня. У сяйві світила кипить, лунає радістю, вибухає бризками ненаситна бездна. У ній сила, міць, тріумф свободи — і горе загубленому тут самовпевненому крихкому парусу! Немає берега, немає острова, на якому було б порятунок і спокій…

Підробити Зебека неможливо. Не в тому взагалі справа, що професіонал не зуміє точно підібрати фарби чи повторити його мазок. Зуміє. Але це буде чужа робота, мертва, позбавлена чогось, що змушує хвилюватися вже з першого погляду на оригінал. Енергія, містика? Головне — бути майстром недостатньо — треба пережити хоч толику його долі. Його морські пейзажі дуже різні, і всі вони дуже схожі. Художник, мені здається, не випадково повторюється — він настирливо, знову і знову, намагається донести до тих, хто бачить і чує, щось найважливіше. Чи знає сам, що саме?

Від його будинку до берега — двадцять хвилин повільним кроком, але Зебек давно не ходить на море й давно не пише з натури — його море завжди з ним. Він старий, хворий, міцно п'є й дуже самотній. Він — геніальний художник. Такий, як є. Володимир Зебек.

Автор: Ірина Нежигай, «Миколаївські новини»
Джерело: niknews.mk.ua