Де в Миколаєві сяяли п'ятки Мазепи й Карла XII
Хоча сьогодні меморіальні дошки читають рідко, менш цікавими фактами, нанесеними на них, вони від цього не стають. Вони висять самі по собі й чекають допитливої людини, щоб розповісти їй щось важливе, щось таке, що може хоч трохи змусити пишатися тим місцем, у якому живеш.
Звідки з'являється бажання здійснювати нові подвиги, можливо, не такі, які описані на одній із табличок на Руській косі, але все ж.
Такі це за важливі події, опис яких розміщено на зношеній картонці, що ледве тримається на одному великому камені біля двох церберів — вірних охоронців Буґського лиману: Волоської та Руської коси?
Почнемо з того, що взагалі таке Руська коса? Місце дивовижно історичне, залишило слід не тільки в підручниках з української історії, а й в історії Російської імперії загалом. Місце це називалося так ще до появи Миколаєва, хоча чому саме Руська, а не Японська, Турецька, Китайська, ніхто толком сказати не може. Зате відомо, що саме тут Карл XII і Мазепа тікали до Туреччини після історичної поразки в легендарній битві під Полтавою. 
А тепер докладніше. У ярі в цих мальовничих місцях, де до сьогодні згоджуються жити качки та лелеки, Мазепа з козаками розбив свій табір на пагорбі. А ось Карл приглянув собі місце за чверть версти на північ, вздовж річки. Власне, це було не найзручніше місце, не найнадійніше. По-перше, воно було незахищеним: заходь, хто хоче, бери, що хочеш. Хоча втрачати було вже особливо нічого, хіба що голову, королівську та гетьманську. Так що 8 липня 1709 року війська Петра I виганяли біженців, і їм довелося переправитися у турецькі води. Без жертв не обійшлося: за словами таблички, у цих землях полягло багато воїнів. Багато хто знайшов спокій на дні Бугу, намагаючись врятуватися втечею. Саме тут і завершився конфлікт між військами Петра та Мазепи. Тож це місце, просочене кров'ю, зовсім не просте... 
Незважаючи на такі яскраві історичні події, сама місцевість могла б легко стати гідною туристичною пам'яткою, поки тут добрі люди не поставили свої огорожі. Поки що їх тут немає, але вже здалеку видно червоні дахи, цікаво виглядають із заповідної зони... 
Цікава коса і приваблива навіть для балуваних мешканців, вихованих між двох річок, поблизу моря, як кажуть, повидававших видів…
Роскішні лиманські простори, неймовірно терпляча природа та граційні маяки могли б легко стати чудовими героями полотен того самого Айвазовського. Піщані береги та запах лиманської хвилі — все це не може не викликати апетит. Головне трохи здути історичну пилюку, і помітити тут сліди славних козаків. На лівому березі лиману впадає Волоська коса.
Є одне цікаве припущення щодо самої назви, якою колись позначався в цих місцях у 1852 році фінський археолог Лундіус. Він зауважив, що серед зруйнованих шведських солдат були валахи — народ у сучасній Румунії. Вони не стали, як інші, топитися у воді. Вони кинулись у воду на конях, і таки зуміли дістатися суші. Тому коса отримала таку назву на честь врятованих валахів. Проте історики ставлять під сумнів цей факт, але кому цікаво вірити в сумніви та нудні факти?
Автор: Таня Грачєва
Джерело: http://niklife.com.ua
