Очаків, яким він не став. Будівництво гідроузла
На берегах лиману піднімуться санаторії та будинки відпочинку з піщаними пляжами та цілющим повітрям, з'явиться Нижньодніпровський природний парк, у 14 спеціалізованих господарствах будуть розводити осетрових, коропа та толстолобика, створять колонії ондатри, бобра, нутрії. Буде працювати порт, пройдуть залізницю - все це дозволить збільшити населення міста з 19 тисяч людей до 40. У людей буде робота, а поселять їх у новеньких 12-поверхових будинках. Але головне - у Очаківі надійде прісна вода.
Такі плани будувала радянська влада щодо міста Очаків у зв'язку з будівництвом там греблі — Дніпро-Бузького гідроузла. Гігантському проекту не судилося здійснитися, але частину робіт все ж встигли виконати.
За руїнами колишнього промислового майданчика та насипної частини лиману ми пройшли з тодішнім начальником управління Дніпро-Бузького гідроузла Анатолієм Андрійовичем Левинцовим.
На ударну комсомольську будівництво ні сил, ні коштів не жалкували
Згідно з міжнародною угодою, ріку Дунай розділили між усіма країнами, які її омивають. СРСР дістав 26 куб. км води. Щоб отримати цю воду, потрібно було з Дунаю до Очакова збудувати канал, а в районі Кінбурнської коси — захистити прісну воду від солоної лиманської, спорудивши греблю довжиною 9,5 км. Передбачалося, що вона розпочнеться від причалу №333 в Очакові і пройде до с. Покровка на Кінбурні. Разом із тим косу планували подовжити на кілька кілометрів.
Експерти запевняли, що перегородив дамбою лиман, створять величезний природний резервуар прісної води, з якого можна буде зрошувати 1 млн. 350 тис. га південної степи. Живительну вологу отримають господарства Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Дніпропетровської та Запорозької областей.
При цьому гребля з системою шлюзів для пароплавства — лише один об'єкт будівництва. Біля Очакова планували створити ряд складів та баз, ремонтні доки, десятки насосних станцій, а також розвинену мережу зрошувальних каналів та нову гідроелектростанцію. Одне з наймасштабніших будівництв п'ятирічки розпочалось весною 1982 р.
За всього за кілька років на порожньому місці виріс промисловий містечко з рядом адміністративних та побутових приміщень, автобазою, столяркою, власною котельною, бетонним заводом.
Не забували й про будівельників — для них збудували триповерхові казарми, розкішну столову, санчастину. У вільний від роботи час молодь грала у більярд, відвідувала бібліотеку, займалася боротьбою та навіть виступала в вокально-інструментальному ансамблі.
Був тут і навчальний комбінат, де готували зварювальників, крановиків, бетонщиків, як кажуть, «для себе».
Преса не залишала уваги ударній будівництву: періодично з'являлися репортажі, в яких журналісти докладно описували хід будівництва - як бульдозери вирівнюють майданчик під майбутній бетонний завод, екскаватор, дзвеня ковшем, копає траншеї під перші комунікації, автокран встановлює вагончики, туди-сюди курсують вантажівки.
Слідкували й за тим, як роботи з верхнього ярусу переміщувалися вниз, у порт «Очаків», а пізніше — у лиман. Тут намивалася та насипалася територія площею 23 га, де хотіли розмістити причали та склади будівельних матеріалів. Трохи глибше у лимані виростали хвилезахисні споруди.
Паралельно з промисловим будівництвом здійснювалася забудова нового мікрорайону на 18 тисяч мешканців з загальною площею 190 тисяч кв. м. Для порівняння, тоді в Очакові проживало 19 тисяч людей, тобто повинен був вирости ще один місто.
У новому мікрорайоні планували збудувати школу, Палац культури, спортивний комплекс. Забігаючи наперед, відзначимо, що насправді вдалося збудувати кілька багатоповерхових будинків, гуртожиток та дитячий сад із плавальним басейном (басейн останні 20 років не працює).
Ударне комсомольське будівництво, не раз отримувало перехідний Червоний прапор, відвідували тодішні міністри, представники влади Миколаївської області, зокрема Леонід Шараєв.
Приїжджав також колишній перший секретар Миколаївської КПУ Володимир Васляєв. Проте він не поділяв захоплення від будівництва греблі між Очаковим та Кінбурном. Говорив, що це призведе до трагічних наслідків для Чорного моря, тисячі гектарів родючої землі перетворяться на солончаки, зникнуть нерестовища, гніздовища птахів, зміниться екологія Дніпро-Бузького лиману, всі південні області України перетворяться на болото, адже канал, який працює як насос, всмоктуватиме та викидатиме солону морську воду в землю.
Інші скептики стверджували, що будівництво греблі перетворить лиман на стічну канаву, оскільки каналізаційні стоки погано очищалися більшістю українських міст. Чомусь вони не враховували, що згідно з постановою ЦК КПСС, до завершення будівництва гідроузла передбачалося створення якісних очисних споруд по всім містам на Дніпрі.
Будівництво греблі та супутніх робіт оцінювалося більш як 1 мільярд рублів. На житло, промбазу, порт, проведення каналізації та водопроводу пішло 60 мільйонів рублів.
У 1989 р. будівництво заморозили.
«Коли потрапляєш сюди, серце болить»
- … Адже скільки праці вкладено, нервів, і все марно, - з сумом вимовляє Анатолій Левинцов, дивлячись на жалюгідні залишки колишньої бурної людської діяльності. 22 роки тому під його керівництвом тут працювали тисячі будівельників. Але пройшло час, і тепер практично повністю розібрані промислові об'єкти.
Державним чиновникам із управління юстиції щедро допомагали вандали. Так замість будівельної організації залишилося кілька стін із червоної цегли, сходи, що ведуть у нікуди, колись були будівлею автобази на 600 машин, від триповерхової адміністративної будівлі залишилися лише опори, а від бетонного заводу, де виробляли пісок та щебінь, — лиш перегородки. Не було б й їх, та розібрати неможливо: якби тільки зруйнувати.
З котельні, яка мала обігрівати всі промислові підприємства та половину будинків Очакова, зробили склад. Уціліла столярна майстерня — її передали в приватні руки.
Дивлячись на сумні пейзажі, Анатолій Андрійович вимовляє:
- Інтересно было! Свій флотилля барж, дві з половиною тисяч будівельників з'їхалися з усього Союзу, багато військових, які мало що вміли в нашій справі, тож було важко з ними працювати. Коли будівництво закрили, всі роз'їхалися. Мені виїжджати було нікуди, роки підходили до пенсії, так і залишився я, колишній меліоратор, тут, біля води, усе життя пропрацював із водою.
77-річний Анатолій Андрійович не ображається на життя. Говорить, була можливість спробувати все: робота хоч і важка, з людьми, але улюблена.
Єдине, каже, образливо за місто. Очаків, зі своїм героїчним минулим, заслуговує на краще нинішнє. А сьогодні в ньому проживає всього 15 тисяч людей. Вода людям подається за графіком — двічі на день. Що таке гарячий душ, тут і не знають. Промислових підприємств у місті немає, а значить, немає й роботи. Курортний сезон надто короткий — всього два місяці, і очаківці знову залишені самі по собі. Не бачивши перспективи, люди виїжджають.
Анатолій Левинцов вважає, що хоч якось ситуацію виправило б будівництво глибоководного порту, про яке раніше заявляли влада області, але з появою ідеї створення аналогічного порту у Галицінівці розмови зійшли нанівець. Очевидна причина — відсутність економічної доцільності, адже у Галицінівці до найближчої залізниці потрібно протягнути всього 2 км шляхів, а в місті біля моря — 71.
Але надія побачити Очаків квітучим, розвиненим, перспективним у не байдужих до його долі залишається. І колись він таким стане.
Катерина Стріль http://www.zadira.info
