Лінкор "Новоросійськ". Будемо пам'ятати.

Людям старшого покоління 29 жовтня пам'ятно, в першу чергу, як День комсомолу. Але якщо спитати моряка-ветерана, особливо чорноморця, що значить для нього 29-й день місяця жовтня, то кожен з них відповість – це день Великої Скорботи. У далекому 1955-м, після десятиліття війни, Севастополь здрogнув від вибуху – смертельну рану дістав флагман Чорноморського флоту лінкор «Новоросійськ».

Трагія екіпажу лінкора, який загинув понад 600 моряків, стала трагією Севастополя, трагедією флоту. Та що там – трагедією всього радянського народу, про яку він, правду кажучи, дізнався лише багато років потому.

Довгі десятиліття все, що пов'язано з севастопольською катастрофою, офіційно замовчувалося. З усіх свідків були взяті підписи про нерозголошення таємниці протягом 25 років. Але стерти з пам'яті людей факт і обставини загибелі лінкора було неможливо. Причому про сталося, незважаючи на заборону, говорилося вголос, відкрито. День 7 листопада. З моменту катастрофи минуло рівно дев'ять днів. Річниця Жовтневої революції трагічно збіглася з християнським днем поминання. Проте радянське керівництво вирішило не вносити сум'яття до святкування. Навіть у Севастополі. У місті не скасували ні морський парад, ні урочисту зібрання, ні традиційний святковий концерт. Про трагедію влада наказала народ забути. Але як забути незабутнє? Навіть члени урядової комісії, які під час урочистого зібрання сиділи на сцені севастопольського Дому офіцерів, не відривали очей від алого бархата, яким був накритий стіл президіума. У день свята військові моряки та курсанти замість передбачених за статутом білих парадних рукавичок вийшли у чорних, що було вчинком – знаком всенародного горя. Командування Чорноморського флоту затвердило списки моряків «Новоросійськ» та аварійних бригад, поданих до державних нагород. Хрущов, ознайомившись із ними, заявив: «А чи потрібно нагороджувати?». І нагороджувати не стали.

Більшість загиблих моряків народилися в 1931–1935 роках. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, їм було 6–10 років. Це діти війни та післявоєнної руїни, виховані в багатодітних сім'ях одинокими матерями, батьки їх загинули або зникли безвісти під час війни. Вони були єдиною надією в сім'ї. Десятиліття мовчання, коли навіть слова «лінкор «Новоросійськ» було заборонено вимовляти, не кажучи вже про співчуття чи увагу з боку держави. Багато батьків так і пішли з життя, не знаючи, де й як похоронені їх сини. Мало хто дожив до визнання їхнього подвигу через 44 роки. Єдине втіха – це те, що загиблі про це ніколи не дізнаються… У липні 1999 року Єльцин підписав указ про нагородження моряків за мужність, відвагу та самовідданість, проявлені під час порятунку екіпажа лінейного корабля «Новоросійськ» орденом Мужності (з них 613 – посмертно). Втім, отримати такі ордени за російськими законами могли лише найближчі родичі – батьки, дружини, діти. Батьки практично всіх загиблих померли. Жінки та діти у зв'язку з тим, що більшість учасників трагедії 1955 року були юними, і бути не могло. Інші родичі (брати, сестри) мали право отримати лише виписку з Указу про нагородження.

У розісланих по всій території СРСР у листопаді 1955 року сотнях «похоронок» сухим офіційним мовленням повідомлялося лиш: «Ваш син (чоловік чи брат) 29 жовтня 1955 року загинув на бойовій варті корабля, на якому він служив, до кінця виконавши свій військовий обов'язок...». Урядова комісія, яка працювала у Севастополі, встановила, що «Новоросійськ», який після вибуху був на плаву ще три години, можна було врятувати. Врешті-решт вся вища команда флоту отримала відставку. Пізніше військові історики порівнювали катастрофу «Новоросійська» з подіями на лінкорі «Імператриця Марія», який за подібних обставин після вибуху перекинувся у тієї ж бухті під час Першої світової війни. Причому екскурс в історію був не на користь радянських адміралів. Тому що в жовтні 1916-го командуючий флотом адмірал Колчак, який прибув на борт лінкора, зумів миттєво оцінити ситуацію. Корабель був так само приречений, але тоді всі зусилля були спрямовані на порятунок людей. Саме тому кількість загиблих обмежилася лише тими, хто прийняв смерть у момент вибуху.

Серед тих, хто служив на «Новоросійськ» і загинув, були двоє очаківців.

Марфін Яків Якович, 1933 р.н., с. Козирка. Закінчив 7 класів ОСШ №2. Призван Очаківським РВК у 1953 р. Матрос 8-ї батареї 3АД. У званні комендор зенітної батареї. У момент вибуху перебував на бойовому посту. До кінця служби залишалося 3 місяці. Похоронений на Братському кладовищі. Нагороджений орденом Мужності. Багато хто пам'ятає його як весёлого та талановитого хлопця. На кладовищі в с. Козирка на прохання матері зробили могильку, встановили мармурову плиту. У безмежні 90-ті її викрали місцеві «підприємці».

Соляник Владимир Іванович, 1935 р.н., Очаківський район, с. Покровка. Призван Очаківським РВК (Корабельним РВК м. Севастополь) у 1955 р. Матрос-машиніст ЕТД. Похований на Братському кладовищі. Нагороджений орденом Мужності. У сім'ї про загибель сина дізналися від його дружини, яка мешкала у Севастополі та надіслала єдиного листа. Жодних документів про загибель не отримували.

Збереглася єдина фотографія. На ній Солянник В. І. разом із матросом ДД Степановим А.В., який також загинув.

Враховуючи те, що прямих родичів живими немає, орден Мужності ніхто не отримав.

Чи маємо ми право забути про них, які стоять у строю, усміхаються, повні сил та надії на завтрашній день, який так і не настав для багатьох з них…

 Кузнець С.В. (використані матеріали з інтернету, Очаківського РВК та родичів загиблих.)