Гаряче літо Очакова

1919 рік. Найгарячіший період Громадянської війни на Півдні. Радянський уряд представляв Очаків як важливий вузол оборони, здатний запобігти захопленню Миколаєва та Херсона з моря армією Денікіна. Від результату протистояння залежала доля південних губерній. Потрібно було терміново відновити боєздатність фортеці Очаків. Спеціальна комісія провела ретельне інспектування фортеці та готувала спеціальну «Записку» до Народного комісаріату оборони України. Висновки комісії були неутішні. «Фортеця на даний час не має жодного бойового значення через повне зруйнування всіх засобів боротьби», - доповідав в Морське управління Народного комісаріату оборони України начальник Морського управління Бутаков.

У квітні 1919 року з Кронштадта до Миколаєва залізницею були в терміновому порядку відправлені чотири морських 120-мм гармати, боєприпаси до них, допоміжне обладнання (далемери, візири, прилади Бодо, телефонний кабель, прожекторні станції, аеростати) та міни загородження. Доставлені по воді з Миколаєва гармати одразу були встановлені на батареї №1, яка отримала назву Норденфільдівської. Інше господарство фортеці залишалося надзвичайно занедбаним, розукомплектованим і потребувало негайного ремонту. Особливу увагу червоні приділяли швидкому відновленню батареї №4 («Кане»), як найбільш сучасної.

Винуватцем плачевного стану артилерії фортеці був невідомий Калініна, який, за переконанням комісара, військового коменданта, голови ЧК та начальника гарнізону в одному обличчі — М. Чижикова — «саботажник» та «контрреволюціонер». «Саботажника» передали «швидкому і правому» суду місцевого Революційного трибуналу. Наскільки це підвищило боєздатність фортеці — невідомо. До речі, Ревтрибунал очолював Чижиков. Він же приводив «справедливі» вироки в виконання.

І тільки з прибуттям до фортеці нового комісара, недавнього випускника Ананьївської гімназії, 19-річного(!) Анатолія Гурковського, начальника артилерії, колишнього полковника Шарапова, севастопольського анархіста, колишнього матроса Мокроусова, ставшего Начальником Очаківської бригади, розпочалася справжня робота. За короткий час юний комісар домігся отримати зі складу в Одесі нові затворні механізми до гармат «Кане», а новий начальник артилерії приступив до збирання розрахунків. Мокроусов, як завжди, взявся за, за його словами, «знищення всієї буржуазії, не рахуючись із засобами», дещо розвантажив Чижикова.

Поки фортеця готувалася до оборони, у лимані концентрувався «Білий» флот, готовий до прориву в ріки. За їх розвідданими, Очаків не становив жодної загрози, бо вважалося, що батареї фортеці з літа 1918 року зіпсовані надовго, а гарнізон малочисельний і деморалізований недавнім мятежом, жорстоко подавленим (невдалий випад переходу на бік атамана Григор'єва).

12 липня 1919 року Очаків було заблоковано з моря. Ескадра Півдня Росії (ВСЮР) складалася з англійського крейсера «Карадок», міноносців «Жаркий»,«Живий», допоміжного крейсера «Цесаревич Георгий», крейсера «Кагул», канонерської човна «Кубанець» та цілої низки дрібних суден (тральщики, баржі, есмінці).

14 липня 1919 року адмірал Саблін у Севастополі отримав від командувача «Цесаревича Георгий» термінове телеграму: «Після двох днів підготовки та обстрілу десантом взято острів Миколаївський (Миколаївська морська батарея біля входу до Очаківського рейду)».

Під командуванням капітана 2-го ранга Кочетова висаджено десант на Миколаївську Приморську батарею, де негайно встановили зняту з крейсера «Генерал Корнілов» 75-мм гармату для обстрілу Очакова. На Кінбурнській косі також висадився десант. Майже щодня Білий флот поповнювався підходящими кораблями та допоміжними транспортами.

Незважаючи на всі докладені зусилля та матеріальні можливості, розгорнутий «червоний терор» очаківським більшовикам не вдалося відновити потенціал фортеці. Але Чижиков самовпевнено вважав фортецю готовою дати бій класовому ворогу.

15 липня фортифікаційна артилерія обстріляла міноносця «Живий», без будь-яких ушкоджень для нього. Флот ВСЮР у лимані перегрупувався, частина кораблів тимчасово відійшла за косу. З 20 липня розпочався обстріл позицій фортифікаційної артилерії крейсерами «Кагул» та «Карадок».

Залякане населення, смертельно ризикучи, вночі активно співпрацювало з «Білим» флотом, очікуючи його приходу.

Крім прямого контакту з кораблями, городяни береговими вогнями позначали дислокацію позицій червоних та безпечні місця висадки десанту. Комісар Гурковський визнавав, що ставлення місцевих жителів до червоних було відверто ворожим, незважаючи на репресії: «вночі увесь берег освітлювався вогнями... район закипав».

У один із днів серпня, що наблизився на 1,5 милі до берега, «Генерал Корнілов» протягом кількох годин подавив батарею «Кане», а потім повністю знищив і «Норденфільдівську».

До 6 серпня 1919 року дослідники відносять руйнування дзвіниці Святого Миколаївського собору. За даними джерел, це було зроблено пострілами з «Корнилова», за іншими — це зробили червоні, щоб прибрати зручний орієнтир для кораблів ВСЮР. Цікаво, що у описі результатів стрільб по Очакову, цей факт жодним чином не відображено в бортових журналах. Але, водночас, червоні мемуаристи підозріло мовчать про поразку собору снарядом «Корнилова».

Останнім шансом затримати ескадру у лимані стало рішення перекрити фарватер. Вночі 7 серпня на дно фарватера пішла баржа з символічною назвою «Надія». Але цей акт не мав жодного стратегічного значення. Миколаїв наступного дня було взято з суші. Гарнізон залишив фортецю і розсівся.

Знайомий кожному очаковцю путівник про ці події повідомляє таке: «У середині липня 1919 року через Кінбурнську косу до Очакова підійшли ворожі кораблі — білогвардійські судна «Кагул», «Георгій», «Кубанець», французькі канонерки та англійський миноносец. Розпочався обстріл міста та берегових укріплень. Робітники, революційні солдати та матроси за вказівкою Одеського комітету партії більшовиків були приведені в бойову готовність фортифікаційні гармати, зокрема далекобійні гармати «Кане». Їхній вогонь, а також стійкість і мужність захисників Очакова перешкодили ворогам кораблям пройти до Дніпровсько-Бузького лиману».

На перший погляд, звичайний приклад ідеологічно витриманої історії. І справа не в тому, що акценти безсовісно зміщено, а факти підтасовані. Для надання історичної достовірності можна було б зберегти деякі деталі. Читачеві, напевно, впали в очі те, що в путівнику вказаний не якийсь крейсер «Кагул», відсутній у офіційній хроніці. Спробуємо прояснити це питання. Після відомих подій 1905 року, крейсер 1-го рангу «Очаків» був перейменований на «Кагул», а «Кагул» став «Пам’ять Меркурія». Таку складну комбінацію для витравлювання революційної крамоли.

Після ремонту «Кагул» («Очаків») знову вийшов у стрій у 1907 році, де він перебував у складі флоту до 31 березня 1917 року, доки йому за вимогою матросів знову не повернули ім’я «Очаків».

Тоді ж стали роздувати культ особистості «очаківського героя» П.Шмідта. На відміну від Шмідта, бренд «Очаків» очікувала зовсім інша доля. 1 травня 1918 року крейсер захопили німці та включили його до складу ВМС Німеччини на Чорному морі. 24 листопада 1918 року «Очаків» німці передали українському уряду. 3 травня 1919 року крейсер опинився в складі Збройних морських сил Півдня Росії. Він згодом став найбоєздатнішим та результативнішим кораблем білого флоту. Влітку 1919 року крейсер підтримував вогнем висадку білогвардійських десантів на Кінбурнській косі та активно обстрілював місто й фортецю Очаків. У літературі того періоду обидві сторони — і білi та червоні - наполегливо називали корабель «Кагулом».

Фактично, крейсер з 1 липня 1919 року став називатися «Генерал Корнілов», згідно з наказом Головнокомандувача ВСЮР №1242 від 18 червня (1 липня) 1919 р. Про це детально розповів колишній командир крейсера, контр-адмірал Павло Павлович Остельецький (1889-1946), у своєму вересневому рапорті 1920 року на ім’я командувача флотом. Освітлюючи бойовий шлях корабля, контр-адмірал Остельецький повідомляє про те, що стало підставою для присвоєння кораблю нового імені. Дії «Кагула» («Очакова») за підтримки сухопутного десанту та висадки своїх людей на берег у момент початку наступу Кримсько-Азовської Добровольчої армії для очищення Криму від більшовиків отримали високу оцінку головнокомандувача військ Півдня Росії генерала Денікiна.

Крейсер «Генерал Корнілов» (колишній «Очаків», «Кагул»)

Переименування «Кагула» у «Генерала Корнілова», за словами Остельецького, стало «вищою бойовою нагородою, існуючою в Добровольчій Російській армії». Уже під новим ім’ям крейсер прийняв безпосередню участь в очаківських та дніпровських операціях, зриваючи батареї червоних в Очакові та підтримуючи вогнем своєї артилерії наші допоміжні судна, що проходили Дніпровський канал, і, нарешті, висадив свій десант на Миколаївську приморську батарею».

«Гордо піднявши знамя революції» в 1905-м, в 1919-м крейсер прочно поменял политическую ориентацию и стал воевать за «белое дело». Размашисто повествуя о «красном адмирале», его биографы скупо упоминают о судьбе славного корабля после 1905-го, и никогда - о его делах в период Гражданской войны. Еще бы! Символ революции и вдруг — махровый контрреволюционер Корнилов! Как-то нехорошо получается... Не по-марксистски...

Крейсер «Генерал Корнілов» на розборках. 1930-ті рр.

Білоемігранти надавали перевагу розповідати лише про «Кагула», що став «Генералом Корніловим», уникали згадувати сороміцькі сторінки біографії боєвого крейсера, пов’язані зі смутою 1905 року.

... Обоим класовим антагоністам не до вподоби тимчасове причетність, до якої по-своєму закоханого творіння належить ворожій ідеї.

В. Шпилєвої
За матеріалами книги
«Очаків. Невідомі сторінки»
Газета «Чорноморська зоря» №59-60 від 22.07.2016 р.