До 100-річчя очаківського футболу. 40-ті, повоєнні роки

Ми були схожі за долею.
Нема батька. А мати — та на роботі.
Діти залишалися самі по собі.
Своєю волею й охотою.

Матері несли своє вдовство.
Хлопець залишався безпритульним.
Тут же — хуліганство, крадіжки.
Наше дитинство не було покірним.

Хтось пішов кривою стежиною.
Більшість пройшла прямо.
Але була віддушина — футбол.
Багатьом він тоді допоміг.

Велика Вітчизняна війна перервала мирні баталії й перенесла їх на поля бою з справжнім ворогом. Як склалися долі футболістів того часу, нам мало відомо. Можна лише припустити, що чотири довгих воєнних роки вони мріяли про те, що в мирний час вийдуть на зелений газон стадіону і все буде, як раніше — шкіряний м’яч, судейський свисток і довгоочікуваний гол!

Не так багато видовищ могло запропонувати виснаженому народові скудне й бідне повоєнне життя. І футбол у ті роки, безумовно, вийшов на одне з перших місць за популярністю — він був простим, доступним, видовищним, не вимагав особливо складного технічного оснащення. Футбольний бум у країні у 40–50-ті роки досяг безпрецедентної сили. Десятки хлопчаків цілодобово гоняли м'яч на пустирях серед повоєнних руїн — адже інших розваг у них у напівзруйнованій країні, по суті, не було. А бібліотеки залучали далеко не всіх навіть у ті роки. Ось і «рубились» хлопці в футбол зранку до пізньої ночі, на щастя, ні матеріальних витрат це в порівнянні з майже єдиним тоді «конкурентом» — кіно — вуличний футбол не вимагав. І саме з цих футбольних баталій на міських пустирях, охопивших підлітків перших повоєнних років подібно епідемії, виростали майстри шкіряного м'яча з незвичайною технікою, нестандартним, самобутнім футбольним мисленням. Саме ці хлопчики, дитинство й юність яких припали на перші повоєнні роки, хлопчики кінця 1920-30-х років народження разом із тими, хто повернувся з фронтів, і відроджували повоєнний очаківський футбол.

Кочергін М.С. в 1989 р. на трибуні міського стадіону

Серед повернувшихся був і Михайло Степанович Кочергін (1910 р.н.). За походженням він із Севастополя. Після служби в 30–х роках залишився в Очакові й не кинув улюбленого з дитинства виду спорту. Грав за збірну нашого міста. Воював. Досяг Берліна. Відновлювався Очаків і, звичайно, ожив і стадіон — улюблене місце відпочинку очаківців. Уже в 1946 р. у місті була створена футбольна команда «Спартак» при промартелі ім. Ватутіна. В цій команді продовжував грати й М. Кочергін.

Завершив регулярні виступи Михайло Степанович у 42 роки (1952 р.). Старожили говорили, що буває, сидить Кочергін на стадіоні, «боліє» за «своїх», а з поля лунають: «Виходь, Михайле». І він біжав на поле. Головне, казали, дотримуватися режиму. На вшануванні команди «Маяк» у віці 78 років Михайло Степанович був присутній, виглядав бадьорим, по‑юнацькому струнким. У такому поважному віці ще працював на Очаківському рибокомбінаті.

Наприкінці 40-х років також повернулися в Очаків після демобілізації:

Бережевський Леонід фото 1951 р.

Буняченко Іван фото 1951 р.

Чоков Василь фото 1951 р.

Іванов Євген фото 1951 р.

Байдак Анатолій фото 1951 р.

Троянов Андрій фото 1951 р.

Футбол в Очакові в 40-х любили. Кожна гра була як маленьке свято. Ходили на стадіон з дружинами, з дітьми. Тренуватися того часу не було часу — більше грали. На жаль, жодної футбольної статистики тоді не велося. До наших днів відомості про повоєнний футбол в Очакові дійшли лише з спогадів очевидців тих подій і з архіву місцевої газети. Під час війни та перших повоєнних років людям не було до футболу. Але поступово війна уходила на другий план, мирне життя налагоджувалося, і футбол знову міцно увійшов у повсякденне життя.

Вони грали не за гроші, не за славу, а за честь своєї команди і свого міста. Вони не могли не виправдати надії своїх вболівальників, для яких повоєнний футбол став символом відродження нового мирного життя. За це їм величезна подяка від вболівальників.

Сергій Кузнєць,
депутат міської ради