Забуті земляки. Євгенія Бош

«У революціонері повинні бути придушені почуття спорідненості, любові, дружби, вдячності і навіть самої честі. Він не революціонер, якщо йому чогось жалко в цьому світі. Він знає лише одну науку - науку руйнування».

М. Бакунин

Знаток жіночої душі О. Мірабо колись говорив емісарам паризького повстання, що «якщо жінки не втрутяться у справу, то з цього нічого не вийде».

Я хочу розповісти ще про одну трагічну фігуру часів революції та громадянської війни, жінці, котрій у «рідних пенатах місця не знайшлося» і, на відміну від А. Татаренка, ніколи й не знайдеться. Йдеться про уродженку м. Очаків Євгенію Бош. Вона внесена в список про декомунизацію

Її називали «залізною леді» революції, сучасні дослідники - «фурією червоного терору». Вона була фактично першим прем'єр-міністром Української народної республіки (25 січня 1917 — 18 березня 1918 р.)

Її молодша донька Марія в відчаї винесла їй страшний вирок: «Лише перемога робітничого класу була твоєю метою, усе особисте тобі було чужим».

Життя Євгенії Бош до крайності насичене подіями.

Євгенія Богданівна (Готлібівна) Бош (уроджена Майш (11  серпня 1879 — 5 січня 1925) народилась в Очакові Херсонської губернії (нині Миколаївської області). Походила з родини німця-колоніста Готліба Майша, який придбав значні земельні угіддя на Херсонщині, та бессарабської дворянки Марії Парфентьївни Круссер. (Вікіпедія)

Всезнаючий ВК стверджує, що дім, де вони жили, прилягав до «Скіфу» по вул. Лоцманській (Леніна).

Дім, де можливо проживала сім'я Бош

У сім’ї Готліба Майша, колоніста із королівства Вюртемберг, який з 1918 року увійшов до складу Німеччини, та молдаванки-дворянки Марії Круссер (Круссеру) було три доньки. Сувора обстановка в домі з самого дитинства загартувала характери дівчат. Сестри Майш відчайдушно відстоювали свої права, опираючись деспотизму дорослих, обурювались їхньою несправедливістю та скупістю. Для старшої доньки протест у дев’ятнадцять років проти батьківського гніву та свавілля закінчився трагічно після втечі з дому – вона загинула від швидкоплинної чахотки, опинившись у чужому місті без грошей та теплих речей.

Середній сестрі, легендарній героїні революції Євгенії Бош, також довелося пережити чимало злигоднів у дитячому віці після смерті батька та появи в домі вітчима, його брата Федора. Мабуть, прийнявши православ’я, Готліб став Богданом, одружився та всім дітям дав російські імена.  Євгенії Бош було десять років, коли у 1889 році помер глава сімейства після тяжкої хвороби. Зведений батько не любив своїх старших племінниць і постійно до них придира бувся, дорікаючи за шмат хліба. Євгенію відправили до дядька в місто Вознесеньськ навчатися в гімназії, де їй довелося жити в дуже тяжких умовах. Молодшій доньці Майша, Єлені, виповнилося три роки, коли середня дочка виїхала з сім’ї. Євгенію чомусь вважала її зведеною сестрою, хоча вона народилася за три роки до смерті тяжко хворого батька. Можливо, у неї були підстави так думати, адже вітчим визнав Єлену своєю донькою, і до кінця життя у сестер збереглися різні по батькові прізвища. Гарненька дівчинка, улюблениця матері та її другого чоловіка, мабуть, викликала сильну ревність у інших дітей: для її домашнього виховання не жалкували грошей на гувернок та вчителів. (Тетяна Морозова)

Три роки Євгенія відвідувала Вознесенську жіночу гімназію.

У шістнадцять років гарненька Євгенія, ще навчаючись у гімназії, приглянулась Петру Бошу, сину власника невеликого підприємства карет та фургонів. У 1895-му році вона вийшла за нього заміж і змінила прізвище. Після п’яти років молодій мамі Бош, виховуючій двох обожнюваних нею доньок – Марію та Ольгу, через одного земського лікаря-соціаліста познайомилася з забороненою літературою, яка обличала самодержавство, «яка повністю перевернула її погляди». До того часу вона екстерном закінчила гімназію і багато займалася самоосвітою. (Тетяна Морозова)

Перші спогади пов’язані з невеселими думками: «Ми, діти від першого батька, відчуваємо себе у сім'ї зайвими, покинутими та нелюбимими. Відсутність ласки, відчуженість у сім'ї рано пробуджує у дитячій душі чутливе ставлення до чужого горя та обурення до щасливчиків. Постійний гніт суворих зауважень порабощає душу і водночас викликає протест - протест раба», - писала Євгенія Бош.

«Рано залишивши сім’ю, вона так само пережила чимало горя в особистому житті і повністю пішла в партійну роботу, де займала видатні та відповідальні посади, особливо в перші роки революції в Україні» (Є. Розмирович)

У 22 роки вступила до РСДРП. А коли у 1903 році партія на своєму знаменитому Другому з’їзді розкололася, прийняла сторону більшовиків. І вже у 1907 році Євгенія, кинувши чоловіка та забравши доньок, виїхала до Києва, де до того часу оселилася мати. З кінця 1909 року вона – уже одна з керівників Київської міської організації РСДРП. А в 1910 році Євгенія налагодила переписку організації з Леніним, щоб пов’язати з ним політичне життя назавжди. (Володимир Скачко )

Євгенія Бош та Георгій Пятаков. Арештанські фото

У 1912 році вона, незважаючи на те, що, як згадували сучасники, «пістолет у неї завжди лежав під подушкою», була арештована охороною і відправлена у заслання в Іркутську губернію. Там Євгенія вийшла заміж вдруге за такого ж, як і вона, революціонера Георгія Пятакова. І вперше там же, у суворому сибірському кліматі, дали про себе знати народжені постійною тривогою хвороби – вроджений порок серця, серцева астма, туберкульоз легень. В жовтні 1914 року молодята втекли з заслання спочатку до Японії, а потім і до США. Уже в наступному році Лєін викликає «японку» (так він називав Бош) у Берн на конференцію закордонних секцій РСДРП. В 1915 вона увійшла до редакції журналу «Комуніст». Але незабаром журнал дожив до свого кінця, адже Ленін уже тоді не терпів, коли з ним сперечаються з ключових питань. А з ним сперечалися Микола Бухарін, Георгій Пятаков та Євгенія Бош. Уже тоді вони виступали проти беззастережного визнання націй на самовизначення, яке повинно неодмінно закінчуватися створенням національних держав і в якому Ленін бачив остаточне руйнування російської імперії.

Згадуючи одне з засідань Київської Ради наприкінці лютого 1918 р., Є. Бош пише: «Ніколи, ні до ні після цього зібрання, я не відчувала себе так гидко. У перший раз я не могла сказати робітникам усієї правди, і це для мене було нестерпимо тяжко»

У 1923 р. Є. Бош була серед тих, хто підписав «Заяву 46-ти» - перший програмний документ Лівої опозиції

І в 45 років від народження, 5 січня 1925 року, страждаючи від невиліковної хвороби та страшних болів, вона вистрілить собі в скроню. А перед цим напише, можливо, свої головні свої слова: «З 1909 року я звикла до самостійної керівної роботи, звикла самостійно мислити, приймати рішення та діяти, тільки порівнюючи свої рішення із загальнопартійними; тут мені доводилося діяти за вказівками ЦК і, що гірше за все, не мати можливості довести ЦК правоту своїх дій... Я остаточно зламалася, взявши на свої плечі нестерпну ношу»...

Є. Бош не була «фурією червоного терору» на відміну від Землячки. Землячка - типовий соціопат.

«Соціопат — різновид психопата, паталогія поведінки якого лежить виключно у сфері соціальної поведінки, індивід з клінічною неспроможністю адаптуватися в людському суспільстві. Фактично - інвалід за совістю.

Для соціопатa не існує звичної системи цінностей, до людського життя як такого він ставиться із повним пренебреженням. Саме це дозволяє соціопату і до власного життя ставитися без належної шани, він прагне задовольнити будь-яку свою сиюминутну потребу. Психічне рівновагу соціопата може порушити будь-яка дрібниця: будь-який образ, запах, звук, колір. Щось порушує внутрішнє благополуччя дефектної особистості — і соціопат миттєво приходить у лють, зовні подібну з проявами звичайного психозу. Соціопат часто володіє здатністю завойовувати повагу та любов у людей певних психотипів та добиватися їхньої підпорядкованості. Він знає, як треба правильно діяти, але його це не цікавить. Йому не вистачає совісті, він не відчуває чи майже не відчуває почуття каяття, тривоги чи провини у випадках, коли ці почуття можуть відчувати нормальні люди. Чим далі прогресує патологія, тим твердіше соціопат переконаний, що твориме ним зло насправді є добром.» (Мій словник)

Цю обширну цитату я привів, щоб не лише розібратися в особистості Є. Бош, але й щоб читач сам міг розібратися як в оточенні, так і вміти оцінити будь-яку історичну фігуру.

Їй не знайшлося місця в радянській історичній пам’яті. Ймовірно, тому, що в п’ятому виданні «Повного зібрання творів» В. І. Леніна у ім’яному покажчику було написано: «...У 1923 році приєдналася до троцькістської опозиції». Їй не знайшлося місця в історії нашого міста ні в період «відлиги», ні в роки перебудови (до речі, в м. Вознесенськ є вулиця, яка до останнього часу носила її ім’я) мабуть, тому, що відповідальні за це іноді читали Леніна або сталінську «Історію ВКП(б). (Короткий курс»), а може й не знали про її існування. І тому ставиться пам’ятник «нікому» Сладкову та Чижикову. Хоча за масштабом особистості, іншої такої фігури, як Євгенія Бош, у нашому місті не народжувалося. На жаль, історію пишуть переможці.

У сучасній історії України вона також ворог, бо: «Неможливо на фанатизм, суперреволюціонерка тріумфально ступала по трупах загиблих під Крутами українських дітей і жорстоко насаджувала ідеї більшовизму в столиці УНР». Історична правда

Такі люди небезпечні для будь-якої держави, бо одного разу вони знаходять опору і перевертають світ.

Євгенія Бош за кілька днів до смерті. 1925 р.

Вона виявилась зайвою в сталінській ієрархії, і якби вона не застрелилася, то її б наздогнала доля Георгія Пятакова, її єдиного коханого. А вони, як це не дивно прозвучить, розійшлися через ідеологічні розбіжності.

Вона мріяла стати лікарем, але батьки протидіяли її бажанню. Своєю життям вона не змогла спростувати чеканну формулювання М. Бакунина і «Катехізис революціонера» С. Нечаєва і потерпіла повний фіаско. Революція пожирає своїх дітей.

Не дуже повезло й її родичам. Сліди першого чоловіка – Петра Боша зникли безвісти в історії. Другого чоловіка Георгія Пятакова розстріляли як «ворога народу». Зять Юрій Коцюбинський /Син Михайла Коцюбинського/ після смерті тещі покинув дружину Ольгу (старшу дочку Євгенії) і одружився на доньці сталінського обожнювача Григорія Петровського. Це йому не допомогло. Юрія в 1937 році розстріляли як націоналіста, інтригана та антирадянського «ворога народу». Залишену дружину Ольгу не врятувало й те, що вона тоді вже працювала у Хабаровську. Вона була репресована, але не розстріляна, а відбула тюрмою, засланням та довгими муками після реабілітації. Вона знала, що частина їх конфіскованого сімейного майна лежить на складі уряду, і попросила його повернути. Їй виплатили 11 тисяч рублів, але в партії довго не відновлювали й не знімали тавра «ворога народу». В Москві донині живе онук – Андрій Коцюбинський.

...У Москві на Новодевичому кладовищі вони лежать поруч - Євгенія, її дочці, зять Юрій Коцюбинський. Але де насправді покоїться прах Юрія, невідомо. Це так званий кенотаф, символічна могила.
Також кенотаф є і на тій справі, котрій служили Євгенія Бош та її рідні...

Щодо кенотафу. Читачі старшого покоління, напевно, пам’ятають, як у школі на пам’ять вивчали уривки статті В. Леніна «Пам’яті Герцена». У 1972 році в самиздаті поширювалася геніальна інтерпретація цієї статті Наумом Коржавіним:

ПАМ’ЯТІ ГЕРЦЕНА
Баллада про історичний недосип
(Жорстокий романс за однойменним твором В. І. Леніна)

Робулець Ю.Н.

за матеріалами Інтернету