Данькина криниця (Данилів колодязь)

�Степан Гуньков

Зима 1788—1789 рр. була холодною та сніжною. Після взяття фортеці Очаків війська на три дні віддали фортецю та місто для розграбування. Дорогоцінні камені, іноземні монети, дорогі речі тощо солдати ховали, дарували, продавали або обмінювали між собою.

Земляки з його Бугського козацького війська принесли йому кілька рулонів тканини, дорогоцінні камені, монети європейських країн та різний одяг. Велику частину конфіскованого майна вони просили на час сховати в його хаті, бо в польових наметах усе це могло зникнути у інтендантів. Степан просив друзів знайти для нього гарні жіночі плаття та прикраси, щоб подарувати їх дівчині, яка врятувала його від смерті.

Деякі подарунки дісталися й доброї няні з лазарету. Насті принесли великий, різьблений сундук, обкований міддю. Сестричка Настя була єдиною жінкою в лазареті, і за її лагідне та уважне ставлення до поранених воїнів намагалися її віддячити, тим більше, коли з'явилася така можливість.

Молода няня військового лазарету завжди була пов'язана хусткою, яка щільно закривала її щоки та губи, лише шрами від віспи на носі видавали її прагнення приховати обличчя та тіло, всипане вугровою сіткою. Усі служниці лазарету знали про важку долю дівчини та намагалися їй хоч якось допомогти, тим більше, вона завжди була безвідмовною у роботі. Цілий день, як бджілка, — то перев'язує, то стирає або прибирає.

Сундук поставили поряд із ліжком, на якому одужував Степан. Взагалі вони тепер були поруч. На скриньці Спала Настя, а він — поряд.

По берегу моря плавали колоди, дошки та інші залишки знищених кораблів і човнів. Усе, що можна було вивезти на берег, йшло на дрова.

Хоча було дуже важко, Степан почав поволі ходити, наводити лад у домі, розпалювати піч. Фельдшери та санітари, які також проживали в цій хаті, увесь день перебували у лазареті, а турбота про дім з боку Степана всім підходила.

Взаємини між Степаном та Настею поступово переростали у взаємну любов. Те, що Настя перехворіла на віспу й була вкраплена плямами, Степана не турбувало; їй усе одно дуже подобалося. У ті часи віспа вражала багатьох людей, і він постійно заспокоював дівчину тим, що вона йому все одно подобається. До весни стало ясно, що вони одружаться та збудують свій дім.

Після взяття Очакова навколо було стільки всякого добра, що у Степана аж дух захоплювало. Його селянська душа готова була тягти до свого дому все, що траплялося на очі. Цінні були і дошки, і бревна, і всяке домашнє начиння, які поки перебували безхазяйно. В Очакові та окрузі все було розграбовано. У цих краях кожен камінь або цегла вже становив цінність, особливо вироби з металу та господарське начиння.

Їхній дім розташовувався неподалік джерела прісної води, яке брали для армії під час облоги фортеці. Виявляється, що для Очакова та фортеці це був єдиний джерело, як говорили, солодкої води. У Очакові та окрузі у колодязях вода була солономовна, а в лимані, за південним вітром, заходила морська вода.

Джерелом прісної води із Ближнього Бейкуша користувалися ще з давньогрецьких часів. Джерело впадало в басейн, який називали Металлія, довжиною до 12 метрів і шириною близько трьох метрів.

У картині «Плавні» Судковський Р.Г. подав улюблений свій мотив, але тут він зобразив не просто морську стихію чи берег, а околиці міста Очаків. – 1850—1885.

До колодязя (бассейну) у день приїзду приїжджало до десяти тягарів з бочками за водою. Степан їздив з ними до міста, просив привезти щось із руйнувань, а за це допомагав возчикам набирати воду у бочки.

До березня земля повністю розтанула, і Степан викопав поруч із джерелом копанку (землянку) для їхнього спільного житла з Настею.

Землянка приблизно метр була вкопана в землю і обкладена, по стінах, товстими очеретовими матами, на щастя, після виведення основних російських військ таких матів було вдосталь. Очеретом обкладали солдатські намети та устилали земляні підлоги.

Степан укріпив верхню частину землянки дошками, накрив кількома шарами дошок. Очеретяна покрівля та стіни були оштукатурені глиною та побелені вапном. Козаки-земляки, які тієї зими розташовувалися на Березанській косі, допомогли йому в будівництві та облаштуванні землянки. Земляки дорожили дружбою зі Степаном, бо залишали у нього на збереження свої скарби. Вони знали, що з весни до Очакова потягнуться чумаки із своїх рідних земель, і зможуть передати гостинці рідним.

У землянці було встановлено скляне вікно, що за тим часам було рідкісним. Настя була у захваті від того, що Степан за дві тижні збудував їм дім. За входом була передпокій, а за нею велика кімната розміром три на чотири метри. Стіни рівно побілені, і вікно виходило на сонячну східно-південно-східну сторону кімнати; і невелика цегляна піч, накрита товстим залізним листом. До приходу Насті Степан кілька днів розпалював піч, і в кімнаті було тепло й затишно.

- Все, можна йти й вінчатися, куди привести дружину. — Степан обійняв та поцілував дівчину. — Тепер треба думати, де й який дім будувати.

- Упокойся, тобі не можна важкості підіймати, ти ще маєш повністю одужати, а потім знову можуть на війну відправити, — занепокоїлася Настя.

- Не відправлять! Такою рукою не відправлять. Добре, якщо залишать на господарських роботах, а й то списати з армії, що я з такими ранами робитиму. Пахати землю не зможу, сітки рибацькі теж не потягну. Потрібно буде проситися поруч із тобою санітаром служити, якщо ще візьмуть!

Основні війська, що штурмували фортецю, після штурму 6 грудня 1788 року, у день Святого Миколая (на честь якого названо місто Миколаїв), через сильні морози та відсутність будівель і споруд, у яких можна було б сховатися від холоду, були відправлені до обжитих міст та сіл півдня Росії.

Місто став командувати комендант фортеці, обов'язком якого було управління міським господарством та облік міського населення.

Коли лікар військової лазарету вислухав Степана про те, що він хоче залишитися служити в армії, і якщо можливо при їх лазареті, полковий лікар пояснив йому, що всі службовці прописані в реєстрі своїх військових підрозділів, і йому потрібно вирішувати це питання в канцелярії коменданта фортеці. Він пообіцяв особисто поговорити з комендантом, щоб Степана зарахували до штату лазарету, але дізнавшись, що незабаром заплановано вінчання з їхньою нянею Настею, пообіцяв також ходатайствувати за неї.

У зв'язку з тим, що жінки того часу не могли служити в армії, вирішили записати її до міської звичайної книги як міщанку. (Саме з цієї історичної книги ми дізналися про сім'ю Гунькових).

Степану як герою взяття фортеці на острові Березань, першому, хто увірвався в редути турецьких укріплень, запропонували служити в господарській частині коменданта міста, де він був закріплений за підрозділом із постачання міста питною водою.
Усе складалося благополучно. Наприкінці літа, у присутності його земляків — козаків і служителів лазарету, їх з Настею вінчали у польовій церковній палатці. Православну церкву ще не встигли облаштувати в колишній турецькій мечеті.

Насті, за окремим розпорядженням коменданта, було зачислено до штату лазарету як міщанку, що виконувала допоміжні господарські роботи.

Летом 1789 року бейкушський лазарет відвідав колегіальний радник, головний дивізійний лікар Самойлович-Сущинський Данило Самойлович. Окрім санітарної інспекції його зацікавив розповідь головного лікаря лазарету про роботу молоденької дівчини, медсестрички, як її називали рани. Вона й процедури медичні виконує, й перев'язки робить, але головне — жіночі лагідні слова та м'якість у зверненні до поранених допомагають у одужанні воїнів. Самойлович особисто розмовляв з Настею. Дізнався, що вона працювала в цьому лазареті ще за турків, і детально допитував її про організацію лікування, скільки жінок, невільниць, доглядали за хворими та пораненими. У своїй книзі «Метод відновлення медико-оперативної науки в армії» Самойлович зазначав, що назріла необхідність залучати для служби у військових шпиталях та лазаретах медичних сестер.

З початку літа 1789 р. Степан у своїй козацькій формі — біла куртка та зелені штани — служив із підвозом води до міста фортеці. За день потрібно було привезати дві бочки води — одну до великого армійського підземного резервуару, другу до їхнього бейкушського лазарету. У його розпорядженні була кінь, воза з бочкою, та ще одна телега для вантажів. Через те, що Степан воду набиравав вночі та не стояв у черзі, а до свого лазарету приносив воду пізно ввечері, у нього залишалося багато часу для домашньої роботи.

Вже влітку він почав будувати свій дім поруч із своєю землянкою біля джерела прісної води. Після кожної поїздки з водою до фортеці, на зворотному шляху він старався занести додому каміння, цеглу, дошки — благо будівельного сміття ще було вдосталь. Місто починало відбудовуватися, і будівельних матеріалів ставало все менше й менше. Степан поспішав.

Фундамент він вирішив робити кам'яним, як робили у нього в Побужжі. Там, на батьківщині, намагалися будувати будинки з каменю, кому дозволяли засоби, й обмазували їх глиною під побілку. Усе хати були білястими, — і кам'яні, і саманні. А тут переважно стояли очеретяні мазані будинки або саманні хати, пофарбовані червоноґлиняними, без побілки.

Фундамент під дім Степан забуртовав камінням і залив розчин глини з піском. Коли фундаменти висохли, він запросив земляків із козацького полку допомогти збудувати дім. Каміння та цеглу для кутових стін, відливів віконних та дверних прорізів він завозив із зруйнованого міста, а саман вони формували та сушили разом із Настею.

До листопада стіни та камишова покрівля вже були готові, але зиму вони жили у своїй землянці. Дім потрібно було добре просушити, а з весни оштукатурити глиною, замішаною з коров'ячим кизяком. Ззовні дім обмазали глиною з соломою й устелили глинобитні підлоги. Місцеві жителі, котрі теж оселилися в селі, заглядалися на новий дім турчанки. Незрозуміло звідки взялося це прізвисько для Насті, але воно закріпилося за нею серед місцевих жителів.

- Богата турчанка збудувалася за один рік. І землянку збудували, і дім не гірший за турецького бея виганяють. Так говорили сусіди.

Дім дійсно вийшов добрий. Прихожа, дві кімнати, кухня та двері до майбутньої кладовки або сараю для худоби. Все передбачили Степан і Настя, щоб їм і їхнім дітям у цьому домі було тепло та сито.

У всіх справах вони дійшли згоди. Настя не напирала на нього щодо спірних питань. Усе вирішував Степан, але водночас усе виходило так, як хотіла Настя.

Лише до літа 1790 року Настя остаточно переїхала з свого куточка в домі, що належав лазарету. Там вона відпочивала під час коротких перерв, харчувалася біля лазарету, бо це була своєрідна оплата її нелегкої праці. Там же вона зберігала свої речі в кованому сундуку. А придане вона зібрала немало.

Крім речей (вйнятих у фортеці), які солдати (колишні поранені) дарували їй, у неї зібралася велика колекція монет і грошей європейських країн, які солдатам були нікому не потрібні.

Після трьох днів розграбування фортеці офіцери та молодші чини всіма способами намагалися вилучити іноземну валюту у солдатів, а ті краще віддавали її сестричці-медичній, ніж офіцеру. Так і зібралося її придане. Сундук з приданим служив їм доброю службою ще довгі роки.

З весни 1789 р. до Очакова стали приходити чумацькі вози із хлібом та іншими цінними товарами. Друзі-казаки надсилали свої подарунки додому. Степан передав батькам та сестрам заготовлені для них подарунки: одяг, взуття, рулон бавовняної тканини, насіння турецької тютюну та сушеної риби. З цього часу знайомі чумаки часто зупинялися біля його будинку, і це також приносило певний прибуток — у продуктах та зерні для посіву.

Через те, що розпочалися великі воєнні дії із взяття фортець по берегам Чорного моря та на Дунай, більшість лікарів та фельдшерів відправилися до місць боїв російської армії, військовий лазарет перевели до Очакова, і Настя стала займатися домашнім господарством та вихованням дітей.

Після оголошення закінчення російсько-турецької війни усі учасники взяття Очакова були нагороджені срібними медалями для нижніх чинів на Андріївській стрічці — «Переможцям у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр.» Медалі отримали й Степан, і Настя, оскільки в списках учасників бойових дій були як козаки, так і службовці лазарету. Усі учасники бойових дій згідно із Указом від 5 грудня 1802 року отримали пільгу з звільнення від казеної податі та опалення за рахунок казни.

На Березанській косі до 1794 року стояли запорозькі курені: Полтавський, Уманський, Батуринський, Кавунівський та інші. У загальній чисельності до 40 куренів під керівництвом полковника Сутыки. З того часу коса називається Лагерною.
Дім Степана для козаків був рідною пристанню, де могли заночувати родичі й земляки, що навідували козаків.

Сім'я стала носити прізвище Гунькові, так тепер було записано у всіх реєстрових списках військових та міських мещан. Так було прийнято, що до козацьких імен та прізвищ додавали ОВ, і одразу Гунько став православним Степаном Гуньковим. У реєстрах були записані не тільки соціальний статус та віросповідання, але й заслуги перед вітчизною. Як людей заслужених, сім'ю Гунькових завжди запрошували на міські урочистості та ювілейні дати.

У зв'язку з тим, що Степан був у команді Головатого під час взяття фортеці на острові Березань, він отримав срібну медаль «За хоробрість на водах Очаківських у 1788 році».

У повоєнні роки життя в Очакові якось пожвавилося, з'явилися нові будівлі, Кінбурнська фортеця, берегові укріплення фортеці й міста.

У порт Очакова приходили купецькі кораблі з зарубіжними товарами, які розвантажувалися на карантинних та митних складах, а після сплати мита відправлялися в глиб Російської імперії.

Для відгрузки за кордон до Очакова везли пшеницю, льон та інші товари. Торгівля, переважно, велася греками й єврями. Більшу частину надходящих товарів відправляли дубками в Одесу, яка почала інтенсивно зростати.

У 1797 році стався сильний пожежі через загорілося ром та спирт на чумацьких возах, призначених для вивезення з Очакова.

Воли взбесилися від полум'я та мчали містом із палаючими бочками, через що місто й порт були зруйновані пожежами.

Більшість населення переїхала до Одеси, яка набувала статусу портового міста. З того часу в Очакові стало проживати не більше п'яти тисяч населення. Невеликий військовий гарнізон, торговці та рибалки складали більшість чоловічого населення.

У 1795 році в Очакові утворено Градоначальство з військовою командою під командуванням секунд-майора Григорія Федоровича Зоріна. Тепер Степан Гуньков став служити у градоначальника. Він продовжував служити з доставкою питної води до міста.
Новому начальству не сподобалося санітарний стан колодців, та те, що воду черпали, захоплюючи ил. Степан провів капітальний ремонт басейну, укріпивши його верхній ярус дерев'яним брусом, й очистив джерело від донного іла. Верхній рівень джерела знаходився на висоті більш-менш 150–160 сантиметрів над рівнем води в Бейкушій затоці.

Р.Г. Судковський. Біля берегів Очакова. 1885 р.

Воду в бочки на телегах наливали важкими відрами, що вимагало великих зусиль. Рани в живіт та в руку, які Степан отримав під час війни, кожного разу позначалися на його здоров'ї, але іншої роботи не було. Він вимостив берег затоки кам'яним щебенем, щоб колеса телеги не провалювалися в ґрунт, ставив телегу з бочкою на берегу в найнижчому місці, і по дерев'яному жолобу налив бочки настояної чистої води. Тепер, щоб витягти бочку з водою на крутий берег, телегу запрягали двома конями.

Сім'я Гунькових не відчувала великої потреби, як більшість мешканців Очакова та Ближнього Бейкуша. Життя того часу було важким. Більшість чоловіків займалися рибальством, але його продавали за безцінь.

Письменник А.С. Афанасьєв-Чужбинський писав про Очаків: «Хто прожив тиждень у Очакові, той скаже, що важко уявити щось нудніше та сумніше. Руху жодного; зайде у Очаків зайва людина, і, можливо, продадуть зайву булку на базарі. Якщо б кілька осіб не займалися півсячим промислом, можна було б сміливо сказати, що немає жодної торгівлі, та й сама торгівля лускою незначна й перебуває в руках євреїв. У місцевих лавках можна знайти дещо з потрібного. Але торговці, переважно євреї, очікують базарних днів, коли з'їжджаються жителі навколишніх сіл. У той же час купуються й сільськогосподарські продукти по дрібницях».

(Продовження. Окончання в наступному номері)

А.А. Медведєв
Газета «Чорноморська зірка» № 47 від 6.11.2020 р.