Очаків мого дитинства (з спогадів Миколи Манжоса)
Очевидно й зрозуміло, що найкращим часом життя кожної людини завжди є дитинство й юність, коли він сповнений сил, оптимізму, надій, віри в себе. Спогади про той час залишаються назавжди, водночас забуваються труднощі, проблеми, конфлікти, які були тоді, а залишаються світлі ностальгічні моменти, милі, добрі люди, цікаві враження. Хочеться вірити й сподіватися, що там, у тих місцях і в ті далекі роки усе залишається як раніше, і ти колись з'явишся там, зустрінеш знайомих, всі радо тебе зустрінуть і знову почнеться старе безтурботне життя.
Це, звісно, не так. Усе змінюється, люди йдуть, і, ймовірно, справді не варто повертатися в старі місця, щоб відчувати тугу й розчарування.
Я виріс в Очакові, але вже понад п’ятдесят років там не був. Тому в пам’яті він залишився таким, яким був у ті роки. Я хочу нагадати про нього, про той спосіб життя та людей. Початок буде 1961 рік. По-перше, тому що тоді я вже був свідомою людиною, а по-друге — щоб було початком відліку часу (60 років тому) і сучасна людина могла орієнтуватися в темпах та масштабах подій.
З середини вересня до травня очаківські пляжі були порожні: «дачники», курортники та мандрівники роз’їхалися по домівках, а городянам на пляжах робити було нічого. І дарма, адже у теплі осінні дні біля моря було дуже затишно й чудово. Пісок пляжів втратив ознаки бурхливого життя людей, під впливом вітрів та осінніх дощів він став рівним і чистим, сліпучою білизною блищав на сонці. У тиху погоду хвилювання моря не було зовсім, і вода ставала прозорою та дзеркальною. Через неї чітко виднілися на дні маленькі піщані гребені-дюни, над якими кружляли маленькі рибки. Особливий колорит цієї ідилії надавали дерева, вже пофарбовані в яскраві осінні кольори. У морі було приємно знаходитись і, розслабившись, просто відпочивати. Особливо добре було на Міському пляжі, куди ми йшли після виснажливих тренувань на стадіоні. Втома проходила, наставав умиротворення й спокій.
Міський або Дитячий пляж так називався, тому що він був дрібний, і туди водили дітей із піонерського табору та дитячого будинку. Після того як біля стадіону виділили ділянки під індивідуальну забудову, туди ходили мешканці цих будинків, а також прилеглої частини Слободки Цокуренка. З лівого боку пляжу розташовувалися військові склади, сховані високими пагорбами. На одному з них стояв постовий «грибок», який ніс службу — озброєний карабіном охоронець. Він був одягнений у темно-сині штани, чоботи та зелену гімнастерку. Фуражка теж була темно-синя. Це була наймована охорона; усі вартові були немолоді, досить повні, якісь неуклюжі й викликали асоціацію з дореволюційними персонажами. На Міському пляжі було багато дітей та жінок, не було торгових точок, загалом життя текло спокійно, а не бурхливо, як на Госпітальному пляжі.
Найкоротший шлях від Міського пляжу до Госпітального проходив вздовж берега. Ця дорога була дуже непроста. Спочатку йти було приємно й цікаво: по досить широкій алеї вздовж причалів рибколгоспу та приватників, спостерігаючи за роботою рибалок, оглядаючи багато баркасів, шаланд, фелюг та навіть сейнерів, які стояли на воді. Але ближче до морського порту алея закінчувалася, і починалася вузька звивиста стежка, що різко піднімалася, то стрімко йшла вниз. З правого боку цієї стежки були безладно розкидані будинки, хатинки та сараї Слобідки Цокуренка. Доріжка виходила до в’їзду в порт, перетинала дорогу й знову йшла по тим же кручам, закінчувалася біля межі порту вже на Госпітальному пляжі. Усьому шляху вона була у жовтій глиняній пилюці й мала великий нахил у бік моря. Після дощів або за сирої погоди рухатися по ній було неможливо: вона була дуже слизькою, і на взутті налипало величезна кількість бруду.
Госпітальний пляж був зовсім іншим. Він починався від порту і закінчувався пунктом прокату човнів та рятувальною станцією. Спочатку на пляж була єдина дорога від пансіонату «Кооператор» і декілька доріжок, що сходили вниз із незаселених круч. У в’їзді до берега був побудований павільйон «Прибой», де у вихідні, а також за великої кількості людей на пляжі, продавали шашлики, вино розливом і, іноді, морозиво, за яким стояли величезні черги. Зліва від порту була стоянка машин і автобусів. При наближені дощової хмари вони негайно піднімалися наверх, бо по мокрому підйому виїхати було вже неможливо.
У 1965 році була прокладена ще одна більш пологa дорога та пішохідна бетонована драбина.
На пляжі грали у волейбол, далі від води під деревами стояли табори відпочиваючих‑дикарів, які тут же на примусах готували їжу. Часто на пляж залітала якась шаланда зі свіжою скумбрією. Її продавали по 10 копійок за штуку, відпочивальники одразу їх розбирали, і тоді над пляжем розносився апетитний, ароматний дим смаженої риби. Любимою справою очаківців на пляжі була гра в карти у «козака». Цю гру я більше ніде не зустрічав. Причому грали всі: дорослі та хлопчики. Грали парами. Для вдалого проходження гри партнер повинен був знати твої карти, тому вигадували найрізноманітні трюки та умовності, частіше за все показували пальцями. При цьому не можна було допустити, щоб твій умовний знак побачив противник, бо тоді йому стануть відомі твої карти. Зігріші карти на піску швидко стиралися, і скоро масті та зображення на них було важко розпізнати. Тоді доводилося домовлятися з кимось із тих, хто їхав у Миколаїв або Одесу, щоб придбати нову колоду, бо карти в Очакові не продавалися. За картами проводили, напевне, більше часу, ніж у воді.
Нас ніхто не вчив плавати. По телевізору це не показували, і вчителів плавання не було. Ми просто самостійно навчалися спочатку триматися на воді, а потім і рухатись. Іноді на пляжі з’являвся якийсь приїжджий спортсмен-плавець, і ми спостерігали за ним, намагаючись повторити його рухи. Особливо цікавив стиль «батерфляй». Скільки ми намагалися повторити його, неуклюже вистрибуючи з води! Ми навчали плавати дівчаток, підтримуючи їх і штовхаючи на глибину. Вони дуже швидко опановували ці уроки й скоро також, як і ми, плавали на перегонки й ниряли.
Свій сезон на Госпітальному пляжі ми починали значно раніше за інших. Човни човнової станції зимували там же в ангарі. За зиму вони висихали, і в корпусах між дошками з’являлися щілини. Для усунення течі шлюпки потрібно було «розмочити». Як тільки їх витягували з ангара, після уроків ми одразу бігли туди. Кожному з нас давали човен, уключини й весла, і ми могли кататися скільки завгодно, що ми благополучно й робили. Спочатку човни дуже швидко заповнювалися водою, і доводилося її часто вичерпувати. Іноді це не допомагало, і тоді потрібно було поспішно грести до берега, де човняри перекидали шлюпку й виливали воду. Поблизу човнової розміщувалася й рятувальна станція. Там було дві такі ж рятувальні шлюпки, які по черзі виходили за зовнішні плавучі буйки пляжу і несли там свою бойову службу, яка полягала в гучних закликах у мегафон не запливати за буйки. Коли на рятувальну з’являвся катер, він ніс службу, здебільшого на Дитячому пляжі. Незважаючи на рятувальників, у нас вважалося престижним підпливати й повисіти на буйку, а також нирнути біля буйка й випірнути з горсткою донного піску, щоб довести, що дійшов до дна.
У межі Госпітального пляжу з портом у воді на рівні загрібів була затоплена баржа, занесена піском. З неї можна було, стоячи по пояс у воді, ловити бичків. Коли в черговий раз благоустроювали пляж, її взорвали, а уламки підняли плавкраном. Нам було цікаво все це спостерігати, і ми для цього тікали зі школи.
Пізно ввечері, уже в темряві з ліхтарями, по пляжу проходив прикордонний наряд. Він перевіряв документи у іногородніх і попереджав про заборону купання вночі. Якщо це траплялося, на порушника складався протокол і направлявся за місцем роботи. Усе цього боялися.
Над пляжем на високому уступі стояв перший в Очакові пансіонат «Кооператор». Не зрозуміло, про який паніон може йти мова, бо він складався з дерев’яних фанерних будиночків без будь‑яких зручностей, без води, умивальників. Літом вдень ці споруди нещадно нагрівалися, і перебувати там було тяжко. Був ще паніонатівська їдальня, що виходила на вулицю, де харчувалися всі, хто хотів. Достопримечательністю цього убогого місця була дерев’яна бесідка з найкрасивішим видом на море й пляж. Після прокладки нової дороги до пляжу й сходів трохи далі з’явився спортивний табір «Динамо», він складався з палаток, лише через кілька років там були збудовані більш-менш пристойні засклені павільйони.
Піклуючись про розвиток міста, керівництво того часу всіляко шукало будь-які можливості для цього. До вирішення цього питання вдалося залучити Одеситське курортне управління. Його начальник кілька разів був у Очакові, його всіляко умовляли, він довго не погоджувався і, нарешті, дав добро й виділив кошти на будівництво будинку відпочинку «Очаків». Для організації цієї роботи з Одеси був відряджений досвідчений підприємливий керівник. Ця людина змогла швидко побудувати й створити дуже сучасний для того часу комплекс із хорошими умовами проживання, благоустроєною красивою територією, культурним відпочинком та розвагами. Там стали працювати багато очаківців, місто заповнилося новими цікавими людьми. Путівки в цей будинок відпочинку розповсюджувалися по всьому Союзу. Сформувалися цікаві перспективи подальшого розвитку курорту, але виниклі розбіжності між директором курорту та новим районним керівництвом змусили цього чоловіка покинути Очаків, і розширення курорту стало вже не таким активним.
Микола Манжос
Газета «Чорноморська зірка» від 2 квітня 2021 р. № 12
