Притча про вовченя з людською душею
Пом’яни, Господи, душу раба Твого, Віталія,
і даруй йому Царство Небесне
Притча про вовченю з людською душею
Юний сірий юнак у диких погонях та танцях вовків із виттям до сонячного місяця коротав грайливий час юності в очікуванні, коли білосніжні ікла переростуть у саблеобразні стилети й заплямуються червоною рідиною, що дає життя іншим, але життя інших для нього ненависне. Він прагне відчути плоть, зваленого ним звіра, а не здобич матері.
Серед пострілів і червоних стрічок, серед первозданної природи та лісових духів, серед вовків і оборотнів, лунного світла та тонких променів сонця, що вдень прорізаються крізь смарагдове листя; серед кісток і туш перед вовченям усе спалахнуло жовтою блискавкою.
Розступились хмари й дерева. Земля дихала сонцем, минулорічне листя зникло, усе оповилося яскравими кольорами. Пахло духмяним хмелем. У повітрі ширилося щебетання птахів. Його несло на своїх хвилястих крилах лагідний і теплий вітерець, а ліс ніби аплодіював благословенним диханням слуги Еола. Шурхіт дерев грав Вовченку в такт.
Ось юний юнак вже на галявині, де «двоногі прибульці» збиралися біля «невідомого творіння» і приносили йому в жертву сухі дрова. Лише зараз галявина пахла весною, а не багаттям і порохом. Квіти зростали на очах.
Не торкаючись зелені, у повітрі парили дівчата, схопивши одна одну за руки, вони наслідували сонцю й ловили його промені ротами. Їх дзвінкий, дитячий, чистий сміх дзвенів теплим відлунням у душі звіра.
Вперше вовченя відчуло, що ВОНА у нього є. Юний сірий юнак боявся показати себе, не хотів злякати цю милу картину, бажав перетворитися в одне з «невідомих довговолосих творінь» і радіти сонцю, а не витати на місяць.
Але вовченя застигло, його пильний погляд уловила одна з дівчат, вона усміхнулася, зробивши вдих.
Сірий юнак нюхами ловив повітря, яке побуло в її легенях.
Дівчина розірвала коло і, тягнучи звірка за руку, примагничила його приєднатися до них, не спускаючи з нього погляду.
Погляд голубих очей під світлими русявими локонами, повний любові та щастя.
Цуценя піджало хвоста і сумно завило. У нього знову прокинулася душа, але вже не уві сні, а наяву.
Тут із галявини пролунал досі не чутий вовченятком звук.
Дівчинка різко розвернулася і, закохано хихикаючи, піднявши спідничку, побігла туди, нестримно розсипаючи лісові ягоди.
А вовченя стояло, стояло й дивилося у ту сторону, куди зникла дівчинка, не відводячи погляду.
Лив дощ, але він стояв без змін. Заворожено вдивляючись у строкату доріжку з лісових ягід. Стояв як статуя, ніби уві сні, спостерігаючи за дівами. Стояв доки не стемніло й у лісі пролунало виття його сім'ї, клич на полювання.
Вовченя розвернувся, озирнувся назад і помчався, не знаючи куди. Він біг безрозсудно, дико й добіг до пагорба біля свого лігва, зупинився.
Підняв очі догори: на пагорбі сиділа молода вовчиця, та, яку йому обрало плем'я. Вона була красива, струнка, граціозна, шерсть блистіла у сяйві місяця, а очі дивилися на вовченя з бажанням. Її злобу та жорстокість він відчував. Саме вона була його СУДЬБОЮ.
Юний сірий юнак розвернувся і побіг ще швидше, ніж раніше. Він добіг до обгорілого столітнього дуба, у який колись ударила блискавка, заліз всередину й завив на місяць, намагаючись вимовити той звук, який покликав сьогодні дівчинку, але вийшов лише вой.
Його душа розривалася, а тіло помирало. Вовченя помирав із ім’ям на вустах тієї, ім’я якої він не знав…
28.09.2004
Автор: Віталій Дударев
