Є спогади, які зберігає не пам’ять, а серце…
Академік живопису морських видів Руфін Гаврилович Судковський стоїть у ряді з кращими художниками другої половини ХІХ століття. А його творчість тісно пов’язана з Очаковим, містом, де він народився і яке він оспівав у своїх чудових картинах.
Однак не варто забувати, що спадщина художника — це не лише його геніальні полотна… Не менш важливе спадкоємство Руфіна Судковського — його нащадки.
Протягом двох століть родина Судковських дарувала людству талановитих, надзвичайних особистостей, які не лише «пісали» історію Очакова й внесли відчутний внесок у його розвиток. Їхнє ім’я належить не лише Очакову — всьому людству.
Сьогодні прямі нащадки Судковських, остання гілка за лінією Руфіна Гавриловича — проживають у Москві — правнук Володимир Руфінович та правнучка Маргарита Руфінівна Лагранж.
Маргарита Руфінівна Лагранж (1943) — науковиця-хімік, працювала в місті Зеленоград у лабораторії інституту скловолокна та склопластика, усе своє трудове життя присвятила науці.
Володимир Руфінович Лагранж (1939) — журналіст, фотокореспондент, класик радянської та російської фотографії, володар численних професійних премій, зокрема найвищої нагороди професійної гільдії фотографів та Союзу журналістів — «Золоте око».
Ініціатива запросити Лагранжів до Очакова на святкування 160-річчя з дня народження їхнього прадіда належала працівникам музею Р.Г. Судковського. І ми, як безпосередні організатори й учасники цієї події, хочемо поділитися унікальними спогадами та враженнями про особисте знайомство та спілкування з нащадками великого художника.
Цій великій події передувала тривала підготовча робота. Ми заздалегідь з’язувалися з Лагранжами, домовлялися про поїздку, узгоджували умови їх триденого перебування в Очакові та участі у запланованих заходах. Потрібно було продумати всі найменші деталі, оскільки на той момент Лагранжі були людьми у поважному віці (70 років) і подорож на далекі відстані викликала певні незручності. У процесі переговорів з’ясувалося, що Маргарита Лагранж не зможе приїхати через хворобу, а приїде її єдиний син Денис Миколайович, а Володимира Руфіновича буде супроводжувати його дружина Ніна Петрівна.
Денис Миколайович Лагранж (1979) закінчив Московський інститут інженерів транспорту, але обрав творчу працю на телебаченні. Працює режисером в Останкіно, на популярному Російському телеканалі Міністерства оборони «Зірка».
Ніна Петрівна Лагранж (Іванова) (1938) закінчила МДУ, факультет журналістики та три курси іноземних мов. Своє трудове життя вона присвятила одному з найвідоміших і найпопулярніших видавництв СРСР — «Молода гвардія». Її кар’єра склалася вдало. Завдяки своєму таланту та працьовитості вона зросла з молодшого редактора до головного редактора. Візьміть наугад будь-яку книгу видавництва — і ви знайдете там знайому прізвище… Приємно, ніби зустріли старого друга.
Підготовка до свята тривала кілька місяців і була різноплановою. Для нас це було новим, невідомим та дуже відповідальним. Головна мета ставилася — підготувати ювілейну виставку Р.Г. Судковського з фондів музею, на якій окремим комплексом вперше були представлені фотокопії картин художника з різних музеїв України, виконані у великому форматі й отримані внаслідок багаторічної співпраці з музеями.
Слід було розробити й виготовити оригінальні афіші, запрошувальні листівки, індивідуальні грамоти, дипломи й подяки спонсорам. Цими питаннями займався Вадим Шпилівий, який сам зробив макети й виготовив усю продукцію.
Замовили й отримали лавровий вінок із ювілейною датою до бюсту Р.Г. Судковського. Узгодили з фахівцями проведення відео- та фотосйомки, матеріали яких лягли в основу фільму про святкування ювілею.
Для забезпечення пересування гостей та учасників заходу були задіяні міський та міжміський транспорт — два автобуси та три легкові автомобілі люб’язно надали друзі нашого музею.
Довго й ретельно розроблялися ознайомлювально-пізнавальні заходи для Лагранж: екскурсії містом, по музеях Р.Г. Судковського та А.В. Суворова, відвідування Національного історикоархеологічного заповідника «Ольвія», екскурсії по держпідприємству «Дельта-лоцман» та винзаводу «Лиманський», морська прогулянка човном вздовж узбережжя Очакова.
Ювілей Судковського висвітлювався у засобах масової інформації. Ряд статей, присвячених Р.Г. Судковському, було надруковано міськими та обласними періодичними виданнями, а також літературно-художній журнал «Морська держава». Делікатне питання організації святкового банкету на 40 осіб допомогли вирішити професіонали свого діла. Велика подяка за це Аллі Завгородній.
Користуючись її порадами, ми скласти меню. А також продумали розміщення гостей за столом та виготовили їмені банкетні картки.
Підходящі умови проживання гостей надало підприємство «Дельта-лоцман». На наше прохання вони відгукнулися з готовністю. Лагранжі проживали у представницькому VIP-номері з панорамними вікнами й приголомшливим видом на море.
З великою вдячністю й глибокою повагою досі згадуємо керівника Очаківського філіалу «Дельта-лоцман» Павла Петровича Куликова та колектив підприємства, які оточили наших гостей теплом та турботою, створили для них затишну домашню обстановку. За всіма вищезазначеними підготовчими заходами стояли щоденні клопоти, витрачено багато сил і часу. Працювали захоплено. Мали місце імпровізації. Для експонування фотокопій робіт Р.Г. Судковського із фондів інших музеїв виготовили за власним ескізом оригінальну ширму, самі її драпірували.
Згадуємо, як нам катастрофічно не вистачало робочого часу, поверталися додому пізнім вечором, а останній місяць і взагалі працювали без вихідних. Нова й цікава робота повністю поглинала нас. Відчуття значущості події надавало нам енергії та ентузіазму.
Вперше нащадки Р.Г. Судковського ступлять на Очаківську землю!
Чим ближче наближалася мить зустрічі, тим сильніше посилювалися наші хвилювання та переживання. І нарешті, 19 квітня 2010 року відбулася довгождана зустріч із нащадками. На пероні миколаївського залізничного вокзалу до нас приєднався наш безкорисний та щедрий, справжній Друг музею — Сергій Вікторович Самуків, що прибув на зустріч із букетом розкішних білих ран для Ніни Петрівни.
З серця завмиравши, хвилюючись та переживаючи, ми вдивлялися в обличчя людей, що виходили з вагонів поїзда, прибувшого з Москви.
Денис Миколайович був першим, кого ми впізнали, завдяки його вражаючій схожості з його прабабусею Маргаритою Руфінівною. Високий, гармонійно збудований, з красивими хвилястими каштановими волоссям, великими карими очима, чарівною усмішкою, він завоював нашу симпатію з перших хвилин зустрічі.
У обличчі Володимира Лагранжа чітко угадаються риси його знаменитих предків. Він дивовижно нагадував одночасно Гавріла та Руфіна Судковських. Так само — середнього росту, інтелігентної зовнішності, спокійний у рухах.
У погляді — проникливий, з мудрим примруженням, і водночас очі трохи лукаво-сміхливі. Обличчя виражало добросердя та великодушність. Благородне срібло на щоках та підборідді надавало йому особливий шарм, виявляючи в ньому людину з іншого світу.
На шиї у нього висіла вражаюча за розміром фотокамера. Це професійна звичка фотографа — завжди й скрізь брати з собою камеру.
Приязна Ніна Петрівна, з її м’яким голосом, рішуче розвіяла наше хвилювання. Ми зрозуміли, що перед нами — близькі, рідні нам люди. Теплими обіймами та рукопотисканням ми привітали один одного.
—Ласкаво просимо на батьківщину предків!
Наше трохи офіційне привітання всіх розвеселило й зблизило. Столичні гості вели себе настільки невимушено й природно, що наші побоювання щодо можливої скованості у спілкуванні не виправдалися.
У Очакові ми дісталися пізно ввечері. Гості — машиною міського голови, ми — легковиком Сергія Самукова. Настрій був піднесений, всю дорогу ми багато жартували, сміялися, і, незважаючи на пізній час, зовсім не відчували втоми.
По прибуттю в Очаків Лагранжі поселилися у заздалегідь підготовлені для них готельні номери на «Дельта-лоцмані».
Кир., обстановку в номері вони знайшли зручной та комфортною, і були щиро вражені мальовничим морським виглядом із вікна. Ми попрощалися, бажаючи один одній доброї ночі, хоча розлучатися з ними нам зовсім не хотілося.
Впереді очікував хвилюючий, насичений святковими подіями день — ми попрощалися.
По дорозі додому ми обговорювали нове знайомство. Всего каких-то пару часов як ми знайомі з Лагранжами, але вони справили на нас дуже сильне враження. Від них віє якоюсь особливою внутрішньою спокоєм, надзвичайною одухотвореністю та благодушністю. Ми були буквально зачаровані ними. І, заздалегідь скажемо, що ні разу в наших відчуттях не помилилися.
Наступило 20 квітня. Урочисті заходи були масштабними і складалися з кількох етапів. Офіційна частина проходила у великій залі міської адміністрації. На зустріч прибули представники обласного управління культури, обласного художнього музею ім. В.В. Верещагіна, адміністрації Очакова, Одеського художнього музею, представники культурних установ міста та організацій, художники Одеси, Миколаєва, Очакова, представники Укрпошти, журналісти, обласне телебачення та мешканці Очакова.
У відповідному слові Володимир Лагранж звернувся до мешканців міста з дружнім привітанням та висловив подяку за створення музею прадіда на його рідній землі, за дбайливе ставлення до пам’яті його предків, за збереження творче спадщини Р.Г. Судковського. Родина Лагранж подарували музею оригінальні фотографії, родове дерево, фотоальбом В. Лагранжа «Так ми жили», портрет Руфіна Судковського із дружиною Єленою. У залі звучали поздоровлення, проходили вшанування та вручення подарунків активістам, гостям.
Продолженням свята стало відкриття виставки мариністичної живопису художників кінця ХІХ — початку ХХ ст., яка експонувалася в музеї Р.Г. Судковського. Лунала жива класична музика, панувала атмосфера доброти, заповнюючи наш музей затишним теплом і гармонією. Володимир Лагранж спілкувався з пресою, дарував автографи, давав інтерв’ю миколаївським телеканалам.
Представник Укрпошти провів спеціальне погашення поштової марки на ювілейному конверті, випущеному на честь 160-річчя з дня народження Р.Г. Судковського. Присутні гості проводили час за переглядом марок та спілкуванням між собою та Лагранжами.
Далі, згідно з планом заходу, гості разом із Лагранжами відвідали Свято-Миколаївський собор та могилу Руфіна Судковського. Ієрей отець Віктор відслужив заупокійну літургію за сім’єю Судковських. Володимир та Денис Лагранжі поклали квіти на могилу свого предка, з цікавістю оглянули Свято-Миколаївський собор, зробили там пам’ятні фотографії.
Напружений і тривалий день, насичений подіями, наближувався до закінчення. Над містом опускалися сутінки… Гості повільно розходилися, було видно, — неохоче прощалися між собою й від’їжджали з легким сумом та приємною втомою. Автобуси й автомобілі по черзі від’їжджали від собору, везучи гостей. Погода того дня була прохолодна й похмура; моросив дрібний дощ, небо було затягнене хмарами — у нас весна непривітна й затяжна. Але вона жодним чином не впливала на наше відчуття свята. Наш внутрішній стан, незважаючи на погоду, залишався пофарбованим у святкові кольори.
Заключним акордом цього пам’ятного дня став урочистий вечер із нащадками Судковського, який був ретельно продуманий і відмінно організований. Підкреслюючи піднесений настрій, гостей чекав мистецько оформлений стіл, прикрашений весняними квітами та наповнений різноманітними вишуканими частуваннями. Це був справжній банкет, проведений на найвищому рівні. Смислом його організації стало спілкування, товариський обмін думками у невимушеній обстановці.
За столом гості вільно спілкувалися між собою, ділилися враженнями від свята. Москвичі висловили багато добрих слів подяки на адресу співробітників музею. Лагранжі дякували нам за теплий прийом, за подаровану унікальну можливість побувати на рідній землі та на могилі своїх предків. Ми, у свою чергу, дякували їм за ту честь відвідати Очаків. Незважаючи на поважний вік та труднощі довгого шляху, подружня пара подолала відстань і не шкодувала про свою подорож.
Вранці наступного дня продовжилося знайомство Лагранжів із містом їхніх предків. Ранок знову був похмурим і холодним, однак усі — гості й господарі — перебували в піднесеному настрої.
Володимир Руфінович продемонстрував і прокоментував нам кадри, зняті вранці. Фотограф в ньому не замикався ні на мить.
Ми знову відчули «чар»… те стан умиротворення й гармонії, у яке занурювалися, будучи поруч із нашими гостями. Вид із вікна дійсно був вражаючим. Здавалося, усі ми думали про одне: понад століття тому цей краєвид пробудив живописний талант Руфіна Судковського, а сьогодні надихає й захоплює його правнука, талановитого професіонала з неповтореним творчим манером.
Звичайно, їхнє знайомство з Очаковом не обмежувалося лише мальовничими видами морського узбережжя. Лагранжі виявляли живий інтерес до історії міста та до інших його пам’яток. Вони хотіли краще дізнатися місце, де народився, жив і творив їхній славний предок.
За два століття облик міста неодноразово мінявся до невпізнання. Ніби за волею згори дім Судковських — один із найстаріших будівель Очакова — не торкнули час і люди, і він чудово зберігся до наших днів.
Разом із Лагранжами ми пройшли символічну «дорогу пам’яті»: від будинку Судковських до Свято-Николаївського собору; шлях, яким два століття тому щодня ходив на богослужіння їх прапрадід, настоятель Очаківського кафедрального собору Гаврило Діонісійович Судковський. «Для нас це не просто символічно, так склалося історично… ми відчуваємо себе причетними до історії Очакова і хочемо віддати данину пам’яті нашим предкам…» — сказав пізніше Володимир Лагранж.
Поки Володимир Руфінович знімав морський краєвид, що відкривався погляду зі змотрової площадки перед собором, ми, уже щиро розмовляючи з Ніною Петрівною й Денисом, як старі знайомі. Лагранжі цікавили все. І ми, деякою мірою натхненні цим інтересом та увагою, ніби самі того не помічаючи, почали ділитися з ними історіями нашого життя, розповідали про свої захоплення, родини, місцеві традиції. Як вони вміли слухати!
Поряд із Лагранжами нам було легко й затишно.
Далі ми відвідали Очаківський військово-історичний музей ім. А.В. Суворова. Лагранжі оглянули основну експозицію музею, прослухали екскурсію, ознайомилися з історичними реліквіями, і тут же поділилися своїми враженнями від побаченого: «Експозиція музею цікава, зібрано велике історичне надбання. Будівля — помпезний «сталінський ампір» — привертає до себе увагу, сьогодні це майже рідкість. Нас зацікавила колекція, присвячена російсько-турецьким війнам. Свіжо, несподівано — такова історія, завжди з’являється щось нове, що перевертає усталені уявлення».
Було непривично чути, як Лагранжі легко й незалежно висловлювали своє бачення й ставлення до всього, що їм довелося побачити. Пізніше, згадуючи та обговорюючи ці кілька днів, проведених у товаристві Лагранжів, ми дивувалися, як швидко ми здружилися з москвичами, з якою легкістю знайшли спільну мову та як просто й вільно спілкувалися з цими дивовижними людьми.
Лагранжі — щирі, відкриті, позбавлені будь-якої снобізму люди, якими часто страждає провінція; окрім творчих талантів, вони володіли головним і безцінним даром — розташовувати до себе людей.
За три дні, проведені разом, Лагранжі стали для нас найдорожчими й найближчими друзями. Ми майже впевнені, що це було взаємно. А ми… ми були, чесне слово, безмежно щасливі. Спілкування з нащадками самого Судковського надавало нам відчуття значущості та неперевершеного відчуття причетності до подій, до історії Очакова.
У останній день перебування Лагранжів в Очакові ми відправилися до заповідника «Ольвія». Більшість експозиції там перебуває на відкритому повітрі. День знову був дощовий, знову було сиро й похмуро, на землю опускався ватний туман, як у кінофільмі.
Коли ми увійшли в місто давньої Еллади, реальність навколо раптом змінилася. Наче ми перенеслися крізь простір і час на тисячу років назад. Нас оточували залишки античної архітектури: руїни міських кварталів, ми оглядали руїни, занурені у лілове туманне марево. «У тумані все виглядає дедалі загадковішим, ніби землі стародавньої цивілізації намагається приховати від нас свої секрети», — жартома зауважив Денис.
На зворотному шляху Лагранжі ділилися з нами враженнями від побаченого, іноді поглядаючи у вікно. Володимир Руфінович уважно вивчав наш одноманітний пейзаж і задумливо, нікого не кавалуючи, промовив: «Простір полів до горизонту… і ні сліду кам’яних джунглів».
Довга прогулянка по «Ольвії» нагадала про майбутню трапезу. Ми відразу попрямуємо до кафе «Саме той». По дорозі до кафе Лагранжі попросили проїхати по вулиці Судковського. Заїхали, зупинилися. Володимир Руфінович вийшов, з подиву оглянувся. Здивовано перепитав: «Ми на вулиці Судковського?»
Ми з розгубленням, мовчки кивнули. Володимир Руфінович повільно пройшов кілька метрів по ямах і вибоїнах; побачивши вказівник вулиці, зробив серію знімків. Можна здогадатися, які відчуття відчував Володимир Руфінович. Решта дороги — мовчали. Який прикрий парадокс і несправедливість — у самого гучного очаківського імені, носія топоніма якого не відповідає його.
Усі знову за знайомим дружнім столом. Гостей накопилося багато вражень про місто, про поїздку. За трапезою в вузькому колі ми жваво обмінювалися враженнями й просто безглуздими фразами; всім було дуже добре. Про недавню конфуз Лагранжі не промовили жодного слова.
У моменти неформального спілкування нам було не зовсім цікаво спостерігати за стосунками Ніни Петрівни та Володимира Руфіновича. Ми помітили, як ніжно й трепетно вони ставляться один до одного. З їхніх розповідей про себе було зрозуміло, що цю турботу один про одного вони зберегли з молодості й пронесли через усе життя. Дивлячись на цю подружню пару, невільно виникала асоціація з іншою подружньою парою, про життя якої ми знали з книжок і самі не раз розповідали про неї в музейних екскурсіях.
Мова — про Руфіна Гавриловича і Єлену Петрівну Судковських. Ці дві вражаючі жінки — Ніна Петрівна та Єлена Петрівна — своїм колосальним духом надихають.
Зазвичай поруч із успішним чоловіком стоїть жінка, яка надихає його та підтримує. Як відомо, чоловіка робить великим його діло, а якщо поруч із ним є жінка, що вірить у нього, то він неодмінно досягає успіху. Хто знає, як склалася б доля чоловіків, якби поруч не були їх люблячі дружини, які допомогли своїм чоловікам стати тими, ким вони стали?
І Єлена Судковська та Ніна Лагранж знаходили в собі сили не лише підтримувати своїх мужів, але й добиватись успіхів у своїх кар’єрах!
Погода до обіду остаточно зіпсувалася, і нам довелося відмовитися від морської прогулянки, прийнявши запрошення друга музею Хасана Зубаєвіча Гемаєва. Він запросив відвідати очаківський винзавод, щоб познайомити з секретами виготовлення вина, а заодно дегустувати саму продукцію.
У проходної винзаводу нас голосно привітали дві собаки з відповідними службовими кличками — Кагор і Ізабелла. Чи вони були їм не випадково або вплинули на них — невідомо. Але Кагор виглядав дещо умиротворено благодушно, як після причастя, а Ізабелла — легковажно-безтурботна, що викликало у нас сміх та створило відповідний настрій.
Ми відвідали лабораторію заводу, де фахівці розповіли нам про тонкощі виготовлення очаківських вин. Після — побували у виробничих цехах, де визріває напій.
У дегустаційній, яка представляла собою величезну дерев’яну бочку, спробували кілька сортів вина… Володимир Руфінович, зігріваючи келих у руці, зосереджено мовчав, уважно слухаючи пояснення технолога, а Ніна Петрівна весело балачила з нами, розповідаючи випадки з студентського життя, й багато жартувала. Жінки частіше схильні цінувати гумор, але Ніна Петрівна мала дар його генерувати.
Ми знаходили час говорити серйозно. У перервах між запланованими заходами ми намагалися дізнатися якомога більше про наших гостей. І це вдавалося.
У Володимира Лагранжа за все життя сталося колосальне число найцікавіших зустрічей. Він прийшов у професійну фотографію у 1959 році, учнем фотокореспондента, а вже через кілька років йому довірили зняти репортаж з Другого міжнародного кінофестивалю в Москві (1961).
«Я вперше побачив індонезійську кіноакторку Фариду Ариані. Для мене вона була такою ж екзотикою, як заборонений плід в Едемському саду», — згадав про одне з своїх перших фоторепортажів і перше знайомство з кіномиром Володимир Руфінович. Потім він фотографував поблизу Юрія Гагаріна та майже всіх космонавтів, акторів, письменників, передовиків і героїв, а також Хрущова, Брежнєва, Єльцина, Горбачова — знімав всю еліту Радянського Союзу. Знімав майже всіх зарубіжних високопоставлених представників, що прибували до Москви. Але його найулюбленішим напрямком була робота з простими людьми та їхніми проблемами. Лагранж об’їздив увесь Союз, фотографуючи життя та побут його мешканців, і не припускав, що колись опиниться в Очакові. Бував неодноразово в Європі; відвідав кілька країн Азії, зокрема знімав історичний епізод завершення афганської кампанії Радянського Союзу в Афганістані та виведення військ. Його архів налічує десятки тисяч знімків, багато сотень із яких стали класикою радянської та світової фотографії.
У 1964 році він вступив до МДУ наочнофото-журнальне відділення. У цьому ж році йому відкрили візу до Франції, куди він поїхав як турист. Більше двадцяти років (1963–1989) Володимир був штатним фотокореспондентом журналу «Советский Союз» (журнал друкувався 20 мовами і розповсюджувався у 104 країнах). Незважаючи на пропагандистську спрямованість видання, Володимир Лагранж прагнув (і йому це блискуче удавалося) дивитися на світ іронічно, доносячи глядачам своє бачення епохи, яку знімав. Читачі з понад ста країн світу бачили нашу країну очима Лагранжа, так само як колись знайомилися з Очаковом за картинами його прославленого прадіда.
Усю життя у фотографії Лагранж постійно співпрацював із найпопулярнішими виданнями СРСР — «Літературна газета», «Комсомольська правда», «Советское Фото». АПН, Фотохроніка ТАСС. Його знімки друкувалися в «Правді», «Огоньку», «Работнице». Його фотознімки й оповідання поміщалися в «Paris Match», «Newsweek» та «Freie Welt» — і це беззаперечні лідери інформаційного простору з обох боків Атлантики.
Наприкінці 1980-х він став працювати в реанімувавному, колись дуже популярному, журналі «Родина». Він також робив фотографії для журналу «Soviet Life» (наш відповідь журналі «Америка»). У 1987 році він серед сотні інших фотографів брав участь у проекті «Один день із життя Радянського Союзу». Фотоальбом цієї грандіозної фотосесії виданий у США. У нашому Союзі були даны лише кілька кадрів, розтиражованих журналом «Ровесник». У 1990-ті Лагранж працював на французьке агентство «Sipa Press». Його знали у всіх провідних популярних виданнях Європи!
Розповіді Володимира Руфіновича про своїх предків увійшли до буклетів і путівників, підготовлених музеєм, а також до нарису про Маргариту, надрукованого в альманасі «Південне місто».
Володимир Руфінович створив в Очакові серію дуже цікавих світлин, копії яких подарував музею. І це також — уже історія.
Три дні пролетіли, як одна мить. 22 квітня Лагранжі виїжджали назад — до Москви. У цей день, вранці, ми востаннє зустрілися з ними у нашому музеї, щоб попрощатися. Це було розставання без пафосу та високих слів — тепле й людяне. Нам було сумно, і не хотілося розлучатися, здавалося, що з їх від’їздом ми щось безповоротно втрачаємо…
Прощаючись, Ніна Петрівна та Володимир Руфінович запросили нас приїхати до них літом побути. А ще, наостанок, нам було приємно почути від Лагранжів, що в Очакові у них з’явився другий рідний дім — Музей Судковського. Ми одразу підтримали цю думку: «Це і наш дім, і двері цього дому завжди відкриті для Вас, а ми завжди будемо раді Вас тут зустріти знову».
Підсумками зустрічі з Лагранжами стали не лише нові враження, але й новий фактологічний матеріал, який використовується в музейній екскурсії. Нам випала унікальна можливість почути історію роду Судковських із перших вуст.
Поки ми живі, в нас живе пам’ять. Поки ми пам’ятаємо, ніщо не розчиниться у прірвах забуття...
Минуло десять років з часу нашої зустрічі з Лагранжами, але добрі спогади про неї досі живуть у наших серцях, про них нагадують фотографії та подарунки.
Сьогодні Лагранжі — глибоко поважні люди, зберегли активність та інтерес до життя. Ми й далі підтримуємо з ними контакт, але лише на відстані, через Skype, телефон. Дуже шкода, що нас розділяють тисячі кілометрів. Хотілося б бути ближче до них, щоб дбати й допомагати.
Чи замислюємося ми про те, що ми — всього лише гості у цьому світі. І на скільки — ніхто не знає. Нам залишилося приймати свою долю як данність. І жити достойно, поспішати творити благо, сіяти лише добре, у надії на добрі сходи…
Олена Сіора, молодший науковий співробітник і
Лариса Синкевич, лектор музею ім. Р.Г. Судковського
