Едуард Шевченко: «Оцінку нам дадуть за нашими дітьми»

Ім'я нашого «майчанина» (військовослужбовця 73-го центру спецоперацій, що в Очакові) Едуарда Шевченка сьогодні знає вся Україна. Військові нагороди, вільний доступ до високих кабінетів, інтерв'ю на телеканалах, у друкованих та електронних ЗМІ, навіть сторінка в Вікіпедії… Капітан І рангу ЗСУ, лицар ордена Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів, повний кавалер ордена «За мужність». Відомий також у Росії, до якої ще на початку бойових дій йому пропонували перейти, і куди йому сьогодні фактично закритий в'їзд – через успішну бойову діяльність «за» професійну українську армію.

Капітан І рангу Едуард Шевченко (зліва) зі своїм «номером другим» у групі – старшиною 2-ї статті Олегом Киором (з перших днів вони разом працювали в зоні бойових дій, у Олега – два поранення та чотири нагороди, дві урядових і дві – міністерських).

Едуарда в Очакові, де він живе й служить, знали «заочно» багато — є люди, які завжди виділяються із загального числа. Це дано не всім і відбувається якось само собою, без їхнього бажання стати «особливим» або «одиозним». Він не любить гарні слова та назви, типу тих же «морських котиків», (а якось в інтернет-виданні він навіть чомусь отримав звання кіборга), і принципово багато років не бере участі в «показухах» – урочистих «боїв без правил», які влаштовують на свята військові для мешканців Очакова, хіба що – стрибки у воду. В мирний час його вважали «повернутим на спецназ» – сюди входило захоплення охотою, спортом, і більш, ніж серйозне ставлення до польових виходів та розвитку реальних навичок виживання. (Серед мешканців відомі, наприклад, пити води з калюжі або вживання змій за потреби – із розряду дій «ну, кому це потрібно, якщо зараз не війна, для чого ці ігри?»). Хтось відгукувався поважно, а хтось – відверто сміявся. Хіба можна було уявити, що все це стане дитячим лепетом порівняно з реальною війною, що захопила країну, і що хлопцям із його загону доведеться ризикувати життям та гинути, виконуючи справжні бойові завдання.

– Едуард Григорійович, розкажіть спочатку про себе. Звідки Ви родом?

– Я з Камчатки. Навчався в Росії. Мій батько теж військовий, не знаю навіть, у якому вже поколінні, напевно, задовго до Чингізхана, – ми всі воїни. І у нашому роду таке поняття — хто не служить в армії, той не чоловік. Сина мого запитайте – він знає, ким стане, – без тіні усмішки пояснює Едуард. – Потім батько у відставку пішов, і перед самим розпадом СРСР наша сім'я переїхала в Україну. У 1994 році я вступив до Тихоокеанського вищого військово-морського училища імені віце-адмірала С. В. Макарова в місті Владивосток. Коли був на п'ятому курсі, прийшла телеграма про те, щоб всіх, не маючих громадянство Росії, відрахувати. Стали частіші випадки неприбуття з перших лейтенантських відпусток курсантів із союзних республік. Отримавши диплом і звання, випускники залишалися вдома, не поверталися, щоб відслужити «за навчання». Нас було «не-росіян» — 13 людей, 12 відчислили. Я приїхав сюди, в Севастопольський ВМІ. (Те, що побачив після Владивостока, було як небо й земля. Після справжньої служби це навіть пародією важко назвати. Якщо офіцер, повертаючись додому, соромився йти містом у формі та переодягався в цивільний одяг – про що ще можна говорити? Результат ми з вами спостерігали у 2014 році – цілий вигляд збройних сил буквально за невеликий час перейшов на «ту» сторону. Хоч пафосу у них завжди було багато.) Мені залишалося написати й захистити диплом. Перед випуском надійшла пропозиція – їхати сюди, до Очакова. Я був наслышан, що тут, на Майському, є хоч якийсь порядок. Приїхав і служу з 2000 року.

– Значить, Ви з Росії, а воюєте за незалежну Україну.

– Я зрозумів ваше запитання. Тут національність і місце народження ні при чому. На війні – давайте не називати це АТО, бо це війна – я зустрів багатьох хлопців з Омська, Красноярська, Чити, Новосибірська. Ми спілкувалися на цю тему, і всі одностайно вважають, що Україна – наш дім, і ми повинні за нього воювати. Я люблю ті місця, звідки родом. Сказати, що вони красиві – це ніщо не сказати. І зараз розумію, що туди вже навряд чи потраплю, бо, без перебільшень, піти шляхом Надії Савченко не хочеться. Але мій дім зараз тут. Я воюю за нього й своїх дітей, за своїх близьких, за своїх друзів, за все, що тут є. Коли Крим розпочинався, мені пропонували перейти на ту сторону. Я цього не зробив. І, до речі, мої родичі, що живуть у Росії, сказали: «Якби ти опинився в рядах зрадників, ми б тебе не поважали». Ото й будь ласка… Мама дуже важко перенесла кримські події. А з родичами зараз зійшлися на тому, що говоримо про погоду, про здоров'я та сімейні справи – і все… З іншого боку, я знаю багато людей, які служили в нашій частині, а зараз виступають на стороні Російської Федерації. Або продовжують служити у нас, вважаючи, що Росія права. І мене, і моїх підлеглих дуже сильно шокують, коли всім відомий світогляд та настрій людини, а він продовжує служити й кимось ще командувати… Не хочу переходити на особистості. Мені намагаються приписати, що я оцінюю людей за цією ознакою, тому я прийняв рішення — у лице кожному скажу те, що вважаю за потрібне. Для мене тут усе чітко й зрозуміло. Але – Україна намагається все-таки рухатись демократичним шляхом, і якби за переконання людини одразу ставили до стінки… Для більшості людей це ненормально й недемократично. Ще скажу – українець, не українець, але з точки зору психології існує вічний спір: буття визначає свідомість чи свідомість — буття? Моя думка: у сильної людини (духом сильної, фізично не обов'язково, хоч чоловікові, зрозуміло, треба підтримувати себе у формі) — буття не визначає свідомість, а свідомість визначає буття. А у слабкого духом – навпаки. Виходячи з цього, одне — ходити у мирний час розповідати всім, «який я хлопець» — й зовсім інше — там, «на передовій», бути. Не подобається тут — поїдь туди, де хочеш жити. Принаймні це чесно.

– Зрозуміло, що цивільному населенню багато чого знати не годиться. Але, скориставшись нагодою, і з огляду на те, що Ви вже не раз давали інтерв’ю – розкажіть, як усе починалося.

– Для мене ця війна розпочалася 10 березня 2014 року, коли покійний Зінченко викликав мене й сказав: потрібно поїхати на три доби на полігон Широкий Лан. Я зібрав своїх офіцерів і поставив запитання: хто піде зі мною? А знаєте, армія і «потішні війська» – це різні речі. Армія – це «є», «так точно», «ніяк не» . А потішні війська – це «хочу», «не хочу», «мені треба з дружиною поговорити»…Твоя дружина знала, за кого вона виходить заміж? Якщо за військового, то ти у неї запитуєш. А приходиш і кажеш: «Я від'їжджаю». Це була не армія. Мене ніхто не переконає в іншому. Справжня українська армія почала створюватися в 2014 році. А до того – потішні війська. Парадки, корупція, кумівство – ми це все пройшли… Так от, пішов зі мною тоді лише один офіцер зі своєю групою – капітан-лейтенант Є.А. Шевчук, який щойно повернувся з відрядження. У решти знайшлися причини… У той момент люди чітко окреслили для мене. Не лише в нашій частині це відбувалося – військові, як виявилося, не відпрацювали пафос мирного часу, в момент початку воєнних дій відмовляючись виконувати те, за що довгі мирні роки отримували свою зарплату, за що присягалися. Коли ми прибули на Широкий Лан, там якраз формувалося оперативне командування «Полісся» на базі 8-го армійського корпусу. Поработали там, дали перші результати, потім пішли під Крим, де вже розгорталася всім відома ситуація. Війська зводилися на Кримський перешийок, щоб не дати російським військам увійти на нашу територію. Потім за цією групою пішла ще одна, й ще, в результаті, майже без винятку весь загін був виведений на південь Херсонської області, під Крим. Ми перебували там у підпорядкуванні Муженка – тоді ще він був заступником начальника Генштабу. Тоді дуже часто доводилося літати на розпал Донбасу. З Луганської області ми виводили прикордонників, евакуйовували збитих вертолітників, відбивали «здрану» техніку 25-ки (ВДВ), – це було в квітні. Здавалося б, ще нічого серйозного, а вже – перші жертви та перші рятувальні заходи… Потім 2 червня ми вже увійшли в АТО на Донбасі, двома групами, і зараз практично весь загін там і не виводиться – вже два роки.

– Відсівалися люди?

– Звичайно. Відсів був жорстокий. Йшли й контрактники, і офіцери, і мобілізовані. І я вдячний долі за це. Залишалися люди, які йдуть і роблять. У мене був такий підлеглий – Котенко Артем. Коли у нас у Держінську йшли бої, він, вже будучи контуженим, підбив танк. Тоді вийшло так, що нам довелося близько семи годин тримати оборону, бо ми виконали свою функцію, а ті, хто мав «заходити за нами та закривати двері», цього не зробили, інші ж, які перебували у точці, де повинні були не дати противнику, — просто зійшли звідти. І що в той момент потрібно було зробити? Вийти й сказати – «Вибачте, товаришу противнику, це не моя задача, я пішов»? По тому бою, коли ми підняли над адмінбудівлею український прапор, я чув багато звинувачень. Хочу сказати — по суті завдання було виконане, люди поранені, але живі. Зараз висловлюють бажання побувати в АТО багато мобілізованих офіцерів – на тлі того, що інтенсивність бойових дій не така, і отримати відповідно статус. Але до нас у загін додаються люди на основі рівня підготовки. Нічого не знає й не вміє людина зараз там не потрібна. – По теле-каналах проходила інформація про те, що в Україну приїздили тренери з Грузії, навчаючи наших військових зовсім іншій тактиці та стратегії, де поряд із виконанням завдання має велике значення збереження життя бійців.

– Цей принцип дотримується на передовій?

– Так. Але з іншого боку, на жаль – війна, це… уявіть механіка, який возиться з двигуном, не забруднюючи руки. Тут є таке поняття, як наказ і завдання. Адже кожен солдат не знає, який задум у командира роти. А той, у свою чергу, не знає про задум комбрига, він – про задум командувача армією. Солдату сказали – «Цей «п'ятачок» треба утримати будь-якою ціною». А може бути, від нього залежить успіх всієї операції? Загалом я вважаю, що перемогу на своїх гвинтівках несуть саме бійці. Коли ми опинилися в оточенні, і боєприпасів не було, наші хлопці вночі ползли, збирали їх у противника. Найзвичайніший боець, без звання, робить таке – він справжній мужик. Коли у мене з людьми були проблеми – відгукнулися Сашко Ковальчук, Коля Бадіка, Коля Бровко – «Я готовий бути бійцем». У мене в загоні є Андрій Ковальчук, завдяки його сміливим та рішучим діям (обдумувалося це у колективі, але реалізовував він), — територія «Дебальцівського котла» стала значно менша, ніж могла б бути. І стався він пізніше. Ото як їх всіх, і багатьох інших моїх хлопців, не берегти й не поважати? А є люди, які, незважаючи на погони, недостойні звання воєнного і чоловіка.

– Розкажіть про Дебальцево.

– У мене є багато доповнень до цього питання. Перше і основне – менше слухайте військових експертів. «Звідки ви це знаєте?» – «Нам сказав військовий експерт». А який? Чи має він бодай якесь військове освічення? Уявіть, я почну зараз давати коментарі в галузі, де не маю знань, освіти і досвіду – зрозуміло, я стану посміховиськом. А слухати експертів без таких знань – у нас чомусь нормально. Так само й кричати, що начоліники в армії у нас погані, і в Дебальцево Україна зазнала колосальні втрати. Я дивився і відео Козицина про Дебальцево, й інші подібні. Так, були жертви. Уявіть – якщо Чернухіно обстрілювали добу, «градами» та артилерією, крупнокаліберною. Населений пункт горів – полум'я було як удень, але стільки, скільки розповідають – загиблих не було. Це все брехня. Мене ніхто не переконає, бо я там був. «Ми туди зашли на добу, а вийшли через вісім днів. І в той момент, коли ДНР-івці вже доповідували, що вони зробили котел», – дурня, його ще не було. Ми через цей «котел» разом з Андрієм Ковальчуком, Сашею Сичовим, Ярославом Чорним та з іншими хлопцями зробили дванадцять заходів туди-назад на машинах. Лише двічі або тричі нас не обстрілювали. І «гради» зокрема. Стан був — словами не передати. Бачили, як біженці виїжджають, буквально на очах машину підбили з дітьми. Це all дуже страшно… Не про це балачки. У хлопців, хто слабший, – не витримують нерви. Відтак уже паніка й чутки «нас зрадили»… Хто кого? Все це – ІПСО – інформаційно-психологічні операції, робляться, щоб наштовхнути людину, й тоді противнику буде значно легше виконати своє завдання. За рахунок того, що ми утримали Дебальцівський виступ, ми не дали противнику розгорнути весняну наступальну операцію — бо її просто немає чим розвивати – втрати у них були шалені. І за технікою, і за людьми набагато більше, ніж у нас. І Мозговий, у якого була бригада «Призрак», їздив у Москву, щоб сказати про це на всю глядацьку громаду, оголосити на прес-конференції, що Дебальцево – не перемога, а поразка російських військ, але — якось раптом його вбито…

– Ви кажете, що саме зараз народжується справжня українська армія. А яка армія у росіян? І все-таки, яка зараз розстановка сил?

– Все, що відбувається там – наш противник бачить, що й Україна сама змінилася порівняно з тим, що було до війни, і армія вже — далеко не та армія. І хлопці не ті, що були вчора. Росіяни заряджені на гроші шалено. Але дух не той. Є, звичайно, і в них хлопці переконані. Це приємний сильний противник. І я поважаю їх за це. У мене ще бабуся, покійна, говорила: «Ніколи не люби друга – він зрадить. Не люби байдужого – йому байдуже. Люби ворога свого – тільки він робить нас сильніше й робить тим, ким ми є». Противник вже розуміє, що зараз впоратися на полі бою з нами не так просто. Ідти «по старинке», закидаючи трупами, теж не вийде – російське суспільство може повстанути, тому треба якось іншим шляхом… Я ось покажу СМС – усім без винятку приходили під Дебальцево, без номера, такого цікавого змісту… Типу: «Ротний звалився в місто. Ми теж валимо» або «Нас накрили «градами». Б’ють цілеспрямовано. Не витримаємо». У момент, коли ніч, усе вибухає, земля горить, скрізь стріляють – приходять такі повідомлення. Уявіть, що всередині у людини тоді твориться. Стає ще сумніше. У нас бійці вже підготовлені, показували мені ці повідомлення, я кажу – «Так, читав, усе нормально, стоїмо далі». Які берци та одяг не одягай – усе це побічне. Якщо немає сили духу – не буде сенсу. Ото й робиться все, щоб його зламати. І атаки ці на командування в тому числі.

– А спілкувалися з «той стороною»? Конфлікт ідеологій був?

– Так. Було. Є, звісно, там такі, що «бандюкують», є – хто прийшов заробити гроші. А є такі, що ти з ними спілкуєшся й розумієш – він справді переконаний, що тут вбивають братський український народ, що він воює з найманцями. У тих, хто з нами довше, починається розпад свідомості – як же так, йому давали одну інформацію, а тут все інакше… Коли людина «розхитанана» морально, формується «вікно», у яке інформація може проникнути. Одному на це потрібні кілька годин, іншому – дні чи тижні. Це, знову ж, та сама психологія. У мене навіть з одним із полонених – із Новоросійська – склався дуже цікавий розмова. – Ти навіщо сюди прийшов? – питаю. – Вас знищують, і ми прийшли рятувати. Вас же скоро просто не буде, у вас також демографічний спад. Я питаю: – Ти маєш дітей? – Немає. А у твого брата? – Ні. – У мене двоє дітей. – Повертаюся до своїх хлопців і по черзі питаю: «А у тебе скільки?» Відповіді – двоє, троє, один. Кажу полоненому: «Спаситель, так, на мою думку, це не наш демографічний спад. Не тим ви зайняті, друзі мої…» Насправді Росії не потрібна територія. Ні Крим, ні Донбас. Я їздив туди кожного року у відпустку до війни. І можу сказати, що саме там спостерігається шалений демографічний спад. Наприклад, у Москві відбувається поглинання народами з Кавказу – на вокзалі з 50 таксистів, якщо побачиш хоч кілька слов'янських облич – це удача.

– Напевно, не всім вдається стати справжнім бійцем спецназу?

– Кожен має займатися своїм делом. Якщо всередині тебе закладено, що ти прекрасно малюєш картини – не лізь у торгівлю. Люди повинні цінити тебе за те, що ти робиш. І не заради похвали, а тому, що так треба. «Роби те, що повинно, а там буде як буде». Я просто живу за принципом – роби те, що тобі належить робити, і так, як належить, а не так, як буде легше, чи щось подібне. Буває, ставлять якусь задачу, від якої інші відмовляються – і я не можу сказати «ні».

– Тут уже азарт?

– Так. Є таке. Коли ти вже «адреналінщик»…

– А як без нього, без адреналіну, у мирному житті?

– Ще не знаю.

– Але у вас перехід із мирного життя до військового як відбувався – з поступовим підвищенням градуса чи одразу?

– У нас – з поступовим. Було злагодження в групі – ми дивилися один на одного й розуміли, що відбувається, без слів. У хлопців, що після нас, уже з Зінченко (загиблий у АТО командир 73-го центра спецоперацій, – ред.) прийшли туди – це сталося різко.

– Як «шукаєте» з волонтерами? Кажуть, що зараз вони вже не так багато допомагають армії, як спочатку.

– Якось ще на початку, влітку, підійшли до нас хлопці з восьмого полку – кажуть, зараз приїдуть волонтери, ти хотів зустрітися… А нам взагалі тоді частина нічого не давала. Приїхав Рома Синицын – ми з ним зараз дуже добре спілкуємося (з волонтерів народного тилу, київська організація). Він каже – мені потрібні з Очакова, «морські» котики. Не повірив одразу, що це саме ми, був дуже здивований нашим оснащенням, якого просто не було на той момент… Зараз у мене в підрозділі є й безпілотники, й машини, й форма, й багато чого потрібного для роботи. Зараз – так, уже менше допомагають. Але все організовано, адже якщо пустити цей процес на самотік – буде купа зайвого, а потрібного не вистачатиме. Більше по «побутовці», але й зв’язок роблять, і все інше. Ми продумуємо, що з того, чим вони можуть допомогти, нам потрібно, або, якщо ні, то просимо чітко – наприклад, пластикові бочки 200 л, щоб помитися. Або труби на печі. Коли стався пожежа в таборі у 2014 році, у нас дуже багато чого згоріло. І за короткий час цивільні волонтери з всієї України забезпечили нас всім, що потрібно. Чесно, від частини я допомоги не побачив. «Крила Феникса» нам дуже добре допомагали, привезли форму й рюкзаки.

– Зрозуміло, що на все 100 ніхто не може бути готовий до війни. А наскільки ви були готові? Потрібно було чому-небудь доучуватися, як кажуть, на практиці?

– Звичайно. Та ж сама психологія, і по розвідці – багато з того, чого ми навчалися до війни, виявилося не так. Загиблий командир Олефіренко, один із моїх вчителів, якому я дуже вдячний – сказав: це зовсім інша війна, ніж в Афгані. Тепер це ви мене будете вчити. Ще у мене є дуже хороший приклад – мій перший командир у цій частині, Єршов, якого я безмірно поважаю, і якого зараз несправедливо намагаються забути. Багато чого я отримав і під час служби на Далекому Сході. Під час навчання там я полюбив психологію – у нас був дуже хороший викладач, теж ветеран Афгану. Мої заслуги – це не мої заслуги, це заслуги моїх вчителів. Адже ще один мудрець сказав: оцінку нам дадуть за нашими дітьми, а оцінку нашим дітям – за нашими онуками. Ми – це плід праці наших батьків та вчителів. Якщо вони були погані, значить і ми з вами такі, а якщо вони були на своєму місці – значить, і ми чогось варті…

Ірина Баранова-Антоненко
Фото автора
Джерело: izvestia.nikolaev.ua