Майбутнє Очакова у наших руках
Лист Ірини, опублікований НовиниN, очаківцю читати сумно й боляче.
“Очаків — це місто, в якому я народилася і прожила багато років. Усі спогади з дитинства пов’язані саме з цим містом. Тому, коли з’явилася можливість поїхати у відпустку, ми з сестрою довго не вагалися — зайвий раз поїхати у рідні крає хотілося обом, та й дітям (3 роки і 1,7) оздоровити зайвим не буде.
Доїхати до місця призначення було вирішено на особистому транспорті, їхали по одеській трасі, а потім до Очакова. Про стан дороги, якою їздили раніше (через Коренихи), говорили, писали й читали, напевно, усі — вона, м’яко кажучи, жахлива. Тому, маючи досвід «поїздки» тією «дорогою», ми одразу вирушили на трасу М-14. Але як тільки з’їжджаєш у бік с. Кам’янка, водієві одразу потрібно зосередитися — серед непоганих ділянок трапляються великі ями та вибоїни, які можуть неабияк зіпсувати нерви водієві, зіпсувати автомобіль і настрій пасажирам, а то й призвести до аварії. Але все обійшлося й десь через годину з невеликим ми були на місці.
У нас була ціла тиждень, упродовж якої ми намагалися вкласти максимум розваг. Жили ми у родичів між Очаківом та Чорноморською косою. Слід одразу додати, що море, на здивування, протягом усього тижня було чистим і прохолодним, на пляжах стоять урни, які кілька разів на день очищаються — сміття особливо не було, а те, що з’являлося, дуже швидко прибиралося кимось невидимим для нашого ока. Загалом пляжний відпочинок радував нас і залишив море задоволення.
Окрім щоденних походів на пляж і зустрічей із шкільними друзями хотілося походити по самому місту, побувати в улюблених з дитинства місцях. Місцеві новини я завжди намагалася відслідковувати, тому ми знали і про новий дитячий майданчик у центрі міста, і про фонтан на місці пам’ятника Леніну, який потрапив під декомунізацію. Ми туди й попрямували. Саме дорогою, по пішохідних алеях міста, мене очікувала відверте розчарування. У очі відразу кидалося стан занедбаності, у якому перебуває місто.
Завжди рівно підстрижені кущі вздовж алеї у центрі Очакова перетворилися на неохайні зарослі, трава місцями дітям доходила до поясу, а то й вище. Гуляючи повз парк біля адміністрації, мій син запитав: «Мама, це ліс?». І як я не намагалася пояснити дитині, що це парк, він відповів, що парки виглядають по-іншому, він бачив, а це — ліс, як той, куди ми їздили за грибочками. І таке стан міста не тільки в центрі — повсюди. Ми підійшли до пам’ятника Горичу, пішли до краєзнавчого музею. Поблизу відомого пам’ятника у вигляді орла на гарматних ядрах доріжки вимостили плиткою, поставили лавочки, але на цьому все й обмежилося — висока трава, у якій могли б з’явитися кліщі, та ті самі каракурти, яких тут не рідкість.
Одразу виникає запитання до влади міста — хіба вам не потрібні туристи? Адже після анексії Криму на півдні України залишилось не так багато зон відпочинку з виходом на Чорне море. У Миколаївській області це Коблево, Рибаківка, Кінбурнська коса та Очаків. У доволі важкі часи фінанси далеко не всім дозволяють провести тиждень свого відпустки в того ж Туреччині або Єгипті, тому люди їдуть до нас у область. Тож чому не можна хоча б у літо уважніше слідкувати за зовнішнім виглядом Очакова? Для цього не потрібно так багато коштів з міського бюджету, зовнішній вигляд лише виграє. Питання так і залишається без відповіді
Уютний Очаків - колись перлина Чорноморського узбережжя, з нескінченними чергами відпочиваючих, тиснявою й шумом на пляжах, поступово перетворився на сумне тихе місце.
Зміни в країні, політична та фінансова кризи, невпевненість у «світлому майбутньому» — усе це не сприяє «становленню та вдосконаленню».
Так, Очаків зараз виглядає ніби перенесений чумою породистий пес. Він слабкий і не надто привабливий. Але процеси одужання тривають, правда повільно й із труднощами.
Кожен мешканець Очакова бачить зміни, що відбуваються в місті, любить його та цінує.
Повільно, дуже повільно, борючись із опором у міському апараті, з громадською думкою, а найгірше — із негативізмом у свідомості — Очаків одужує.
Прокладаються нові тротуари, ремонтуються дороги, упорядковується територія.
І хочеться вірити, що ці процеси будуть набирати обертів, що кожен буде переживати за рідне місто. І не тому що, «приїдуть і побачать», а тому що сам захоче жити в чистому, зеленому і квітучому місті. І хочеться вірити, що це робиться не для «показухи».
І хочеться побажати нам усім стати учасниками цих позитивних змін.
Якщо кожна дитина посадить квітку, кожен дорослий виростить дерево, а кожна бабуся на лавочці поливатиме це дерево і квітку — уявіть, у якому прекрасному місті ми з вами раптом опинимося.
