«Генерал Врангель» з Кам’янки
Народився Михайло Бонифацієвич 21 липня 1922 р. у селі Анчекрак Ніколаївської губернії (нині Кам’янка Очаківського району). У майбутньому батьки Михайла переїхали на постійне місце проживання до Ленінграда.
Мама, Клавдія Михайлівна Воронковська, була лікарем-психіатром, працювала заступником головного лікаря у неврологічній клініці в Ленінграді. Батько, Бонифацій Михайлович Погоржельський, поляк за національністю, працював головним бухгалтером на одному з підприємств Ленінграда.
Закінчивши школу, Михайло вирішив піти в будівельний інститут. Але через рік Погоржельський подав документи до Ленінградського театрального інституту і поступив. Це сталося у вересні 1940 р.
22 червня 1941 р., у перший день війни, всі юнаки курсу подали заяву на фронт, зокрема й Михайло. Але його кандидатуру відхилили, бо він ще не був зарахований до жодної військової частини. Але буквально через місяць Михайла призвали на фронт. Воював він у Вишньому Волочку під Ленінградом. Воювати довелося недовго, бо у 1942 р. Погоржельський був тяжко поранений у ногу.
«Якийсь молоденький солдат під шквальним вогнем витягнув Михайла Бонифацієвича з поля бою на плащ-палатці, але сам, на жаль, загинув. Погоржельського підняли і відправили до шпиталю. Поранення було настільки серйозним, що йому запропонували ампутувати ногу, але Михайло відмовився. У цей момент один із лікарів підійшов до нього і почав розпитувати, хто він, звідки і хто його батьки. Дізнавшись, що Клавдія Михайлівна Воронковська — мати Михайла, він дуже здивувався. Виявилось, що цей лікар був її учнем. «Дайте цього хлопця мені» - сказав він медсестрам. Його перевели до іншого шпиталю, і цей лікар зміг вилікувати ногу Михайла Бонифацієвича способом, який тоді часто застосовували — американськими червами: на рану наклали черв’яків і загипсовали. Через кілька днів Погоржельський прокинувся від страшного свербіння під гіпсом. Коли його зняли, побачили, що на місці рани залишилась чиста кістка, всі уражені ділянки з'їли черви»
Після одужання Михайло Бонифацієвич отримав білий квиток і був списаний з фронту. Після поранення у нього на все життя залишився остеомієліт. Воював на фронті всього рік, але став повним кавалером Ордену Слави.
Після одужання у 1944 році Погоржельський повернувся до інституту, який тоді знаходився у Томську. У 1947 р. після закінчення навчання його одразу приймають до Ленінградського Нового театру. У 1949 р. переходить до Театру Моссовета. У середині п’ятдесятих Михайло Бонифацієвич був помічений кінематографом. Однією з перших робіт стала роль государя Олександра II у фільмі «Його час прийде».
Затем была небольшая роль у фільмі «Палаючі версти», поки Погоржельський не зіграв одну з центральних ролей у фільмі «Троє вийшли з лісу».
Він яскраво заявив про себе, створивши складний психологічний образ людини, яка зайняла в суспільстві високе становище і яку, з плином багатьох років, підозрюють у зраді.
Актори стали часто запрошувати зніматися. Погоржельський мав яскраву й представницьку зовнішність, струнку фігуру та високий зріст. Тому в кіно його частіше використовували у ролях іноземців, історичних діячів, представників науки або влади: Фон Зальц у «Щит і меч», Раскольцев у «Позначений атом», Делассі у детективі «П’ятдесят на п’ятдесят», Кознаков у драмі «Зворотний зв'язок», Борісов у історико-пригодницькому фільмі «Занепад операції “Терор”».
Ролі Фона Зальца у «Щит і меч» та Раскольцева у «Позначений атом»
Кадри з фільмів «Два капітани» та «Понеділок — важкий день»
У багатосерійному фільмі «Операція “Трест”» вперше в радянському кіно Погоржельський створив образ генерала Врангеля не карикатурно, як це показувалося раніше, а наділив його людськими якостями, створив цікавий психологічний рисунок знаменитого історичного діяча.
Однією з останніх робіт Михайла Бонифацієвича в кіно стала роль радника у постперебудовому детективі «Телохранитель».
Протягом творчого шляху у кіно він знявся у 38 фільмах.
Гораздо цікавішим та насиченішим актор працював у Театрі ім. Моссовета, якому віддано служив сорок шість років. І всі ці сорок шість років поруч із Михайлом Бонифацієвичем була його дружина, актриса того ж театру Ірина Павлівна Карташьова.
У 1966 р. Погоржельському було присвоєно звання заслуженого артиста РРФСР.
Михайло Бонифацієвич був дуже скромною людиною, ніколи не втручався ні в які конфлікти. Мав великий гумор, багато читав. Дуже любив природу. Був дуже елегантною людиною, любив красиво одягатися. Був у закордонних експедиціях, завжди знаходив час, щоб придбати якусь хорошу річ, і обов’язково дорогu.
У театрі у Погоржельського було троє друзів – Аркадій Рубцов, Борис Іванов і Михайло Львов. Усі вони були фронтовиками. Дев’ятого травня кожного року, у День Перемоги, у них була традиція збиратися разом та відзначати це велике свято. У цей день вони нікого не допускали до себе, навіть дружин.
На початку дев’яностих Погоржельський почав хворіти, позначилося поранення у 42-му. Йому стало важко рухатися, і без тростини він уже не міг обійтися. Останній рік життя Михайла Бонифацієвича був поганим. Він вибув із репертуару театру, бо більше не міг виходити на сцену.
6 березня 1995 року йому стало дуже погано, піднялася температура, били жахливі озноби. Його відвезли до реанімації. 8 березня опівдні актор помер. Похований у Москві на Ваганьковському цвинтарі.
Сергій Кузнєць
Газета «Очаківський тиждень»
За матеріалами Інтернету
