Непоправна втрата
Ще рік тому на мої прохання дбати про здоров'я та дотримуватися дієти він казав: «Скільки Господь дозволить, більше не треба. На все воля Божа. А я уже дивлюся туди», — і показував на кладовище у бік могили священика Охрінчука Н.В., його попередника, похороненого поруч з церквою. У всьому він бачив порядок, дотримання ієрархії, все має іти своїм чередом, усьому свій час. І ось настав його час, і він був готовий до смерті. Але ми не були готові його втратити. Ми звикли за стільки років, що отець Степан завжди на своєму місці, навіть коли хворів. Нам здавалося, що він буде завжди, що він вічний. У будь-який момент ми можемо прийти за порадою, духовною підтримкою, і батюшка зустріне нас усмішкою, розумінням та любов'ю. І кожному здавалося, що ця любов тільки до нього. Але серце батюшки належало всім. І до кожного він знаходив підхід і ті слова, які були потрібні в даний момент. Він був прекрасним психологом і відчував, хто в даний момент особливо потребує підтримки. Він ніколи нікого не відштовхував і вважав, що кожному даний шлях до Бога. Будь-яке насильство було для нього неприпустимим. І разом з тим, він стояв за чистоту православ'я, дуже болісно переживаючи розкол.
Він служив Богові та дуже любив людей, віддаючи усе себе без залишку. Доступність, відкритість і простота по відношенню до людей не заважали йому з благоговінням та трепетом вести служби. Заходячи в храм, ми завжди відчували це благоговіння та невимовне покаянне почуття, яке давало сили витримати всю службу у щирій молитві до Бога, не відволікаючись від мирського. І одразу приходило розуміння, що ти робиш не так, особливо після сповіді. Він умів підтримати, не осуджувати та, водночас, наставляти на шлях істини. Отче Степане був водночас суворий і милосердний. Він розумів усіх, любив усіх, завжди був готовий прийти на допомогу. Його розсудливість, врівноваженість і здоровий глузд багатьох уберегли від безрозсудних вчинків. Він закликав цінувати те, що є, до терпіння і смирення. Сам був смиренним і задовольнявся малим.
Отець Стефан дуже любив дітей, і вони це відчували. З якимось дитячим азартом він їх окропляв святой водою під час молебня на початок навчального року, не забував про вчителів і навіть батьків. Він усе сприймав цілісно. І сам завжди прагнув до пізнання, цінував освіту, підтримував саморозвиток, заглиблювався у краєзнавство, історію, любив мистецтво. Старався бути на всіх культурно-просвітницьких заходах. Завжди знаходив що сказати.
Як з громадським діячем я зустріла отця Стефана під час Першого культурного форуму «Очаківський Ренесанс» в Одесі. У Літературному музеї я виступала вперше. Особливо хвилювалася за сольні номери. І раптом підходить батюшка і каже: «Що, хвилюєтеся? Не хвилюйтеся, все буде прекрасно!», — і благословляє мене. І дійсно і діти, і ми виступили блискуче, а одесити не могли повірити, що такий професійний рівень може бути в маленькому Очакові.
І ще один випадок. У музеї Р.Г.Судковського ювілей. У мене знову сольний номер. Жахливо холодно, я в концертній сукні просто змерзла, руки крижанні. Підходить отець Степан, я беру благословення. І раптом, як ток пройшов по всьому тілу, благодать накрила, руки зігрілись, з'явилася впевненість. Концерт пройшов блискуче.
Одного разу я запропонувала його онуку Богдану розповісти про історію дзвоніння дзвона, його роль у класичній музиці для дітей та батьків музичної школи. Його викладач Кузьміна О.П. знайшла прекрасні музичні твори з імітацією дзвона. І ось Богданко сам розповідає про види, географію, особливості, розвиток дзвона в різних країнах. Ви б бачили, як хлопчик змінився під час доповіді, говорячи про улюблену справу, як сяяли його очі! Якою була його промова! Він заразив всіх! І його сольне фортепіанне виконання було найяскравішим із усіх. На концерті були присутні батьки, родичі, парафіяни; всі стали однією сім'єю. А отець Степан говорив особливо урочисто, з гордості за онука. І водночас він ніс Слово Боже й закликав до покаяння.
Спогади також про моменти з особистого життя: хрещення старшого сина та водночас нас – батьків, хрещення моїх хресників. Мені завжди дивувало, як батюшка поєднує надзвичайну простоту та глибоке благоговіння, простими словами передає глибокий сенс Євангелія.
Коли моя близька родичка була вже майже без свідомості, я просто не уявляла, як її підготувати до сповіді та причастя. Я прийшла за порадою до отця Степана, він сказав: «Вона уже погана? Негайно причащаємо завтра о 7.00!» Звідки у мене взялися сили, не знаю. Я швидко побігла, зробила у неї прибирання, побесідувала, прочитала правило до Причастя. Вона все розуміла. Уранці рівно о 7.00, ні хвилинкою пізніше, приходить батюшка. Як можна так розрахувати час по хвилинах? Спокійно, без поспіху, з великим благоговінням вона сповідує та причащає, не очікуючи винагороди. Після цього їй стало набагато краще, зникла нарікання, у нас з'явилася надія на її одужання. Але потрібно враховувати, що тітка була глибоко віруюча. Через місяць вона помирає, але в моєму житті це перший випадок, коли під час поховання відчувалася радість за її безсмертну душу та чисту совість. Тоді вперше я читала Псалтир про померлих. Так я збереглася пам'яті Отця Степана — відкритого, життєрадісного, життєлюбного, з невичерпним почуттям гумору, і водночас спокійного, врівноваженого, завжди дотримуючого золотої середини й повсюдно несу Слово Боже, несу свій Хрест до кінця.
Звертаюся до всіх із побажанням залишити свої спогади про протоієрея Стефана (Михайлюка), благочинного Очаківського району, почесного мешканця міста Очакова, настоятеля Очаківської Свято-Миколаївської церкви.
Світлана Робулець
