Звільнення Кінбурна. Листопад 1943 року

У березні 1944 року радянські війська розпочали визвольний марш по Миколаївській землі. Марш стрімкий і переможний. Менше місяця знадобилося, щоб повністю очистити територію Миколаївської області від загарбників та вийти до Одеси, а згодом і до державного кордону з Румунією.

Сьогодні мало хто згадує, що саме ці перемоги розпочалися з важких і упертих боїв на Кінбурнському півострові наприкінці 1943 року, коли були звільнені перші населені пункти Миколаївської області у її сучасних кордонах.

Як результат успішного проведення Нижньодніпровської стратегічної наступальної операції війська 4-го Українського фронту на початку листопада 1943 року вийшли на лінію Кінбурнської коси між Чорним морем та Дніпровсько-Бузьким лиманом. Звільняти півострів мали підрозділи 24-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Саксеєва П.І. Основним кістяком дивізії були 70-й, 71-й (червоний знамени) та 72-й гвардійські стрілецькі полки; 72-й полк вважався резервним і фактично не брав участі в боях, виконуючи функцію бойового охоронення.

Дивізією 4 листопада був отриманий наказ очистити від противника Кінбурнський півострів, зайняти міцну оборону і нести охорону вздовж берегів лиману і моря. Загальна протяжність лінії оборони становила 195 км. Ці кілометри були мізерними порівняно з тією відстанню, яку пройшли полки 24-ї гвардійської дивізії. Пройшли з тяжкими боями…

Позаду в руїнах залишився Сталінград і полонені солдати 6-ї армії Паулюса, найтяжчий прорив «Міус-фронту» на Донбасі, звільнення Північної Таврії. Тепер дивізіям належало пройти там, де наприкінці XVIII століття, під час російсько-турецької війни, несли переможні знамена військ А.В. Суворова; лише на зміну кременевим рушницям і шпагам прийшли автомати і міномети, коней замінили танки і автомашини, а в небі витали мотори літаків на форсажі.
Місцем призначення наших військ, як і в часи Очакова та завоювання Криму, була Кінбурнська коса. Наступ 5 листопада 1943 р. розпочав 1-й батальйон 70-го гвардійського стрілецького полку під командуванням капітана Миколи Касьяненка. Після боїв на річці Молочній та майже 300-кілометрового переслідування відступаючого противника батальйон нараховував всього близько 200 чоловік. У другій половині дня батальйон знищив ар’єргард противника та заволодів селом Прогной (нині Геройське) на берегу лиману. Залишивши в селі невеликий гарнізон, батальйон продовжив рух узбережжям лиману, наближаючись до самої коси. По мірі просування кожна рота створювала сторожові пости на відстані кількох кілометрів один від одного. Ввечері 6 листопада гвардійці звільнили Покровські хутора та зруйнувалися на відстані 3 км від Форштадта, останнього опорного пункту противника на Кінбурнській косі, де колись знаходилася легендарна фортеця Кінбурн.

Ще раніше, в ніч з 4 на 5 листопада, група партизан-рибалок із Покровських хуторів здійснила на Форштадт напад і взяла в полон 9 солдатів. Полонені показали, що румунський гарнізон Форштадта складався з 25 людей і на острові Первомайський – до батальйону при трьох 75-мм гарматах.

В ту ж ніч до хутора з боку лиману намагався підійти румунський катер. Партизани влаштували засаду, захопили його, вбили офіцера та взяли в полон чотирьох солдатів.

Звільнивши Покровські хутора, 70-й гвардійський стрілецький полк вислав застави та розпочав оборону. До застави від командного пункту полку у с. Чулаковка було 70–80 км важкопрохідних пісків, кучугурів та озер. Не могло бути й mові про залучення танкових підрозділів у таких умовах. Тільки матуся-піхота з легкою артилерією та мінометами на своїх плечах могла успішно вести бої в таких умовах. Через нестачу радіостанцій зв’язок з заставами здійснювався лише пішими та кінними посильними, що ускладнювало процес передачі оперативної інформації та, як показали подальші події, могло призвести до драматичних наслідків.

Гарнізон застави №4 70-й гвардійської сп. у Покровських хуторах був невеликим: комендант (к-н Касьяненко – авт.), командир роти, 13 бійців (включаючи конюхів) з двома станковими кулеметами, а також батарея з двох 45-мм знарядь 26-ї окремої істребительно-противотанкової дивізії з особовим складом у 9 чоловік.

Практично одразу гарнізон потрапив під методичний обстріл артилерії противника з протилежного берега Дніпровсько-Бузького лиману (район Очакова, с. Дмитрівка) та о. Первомайський. Окрім цього гарнізони піддавалися обстрілам з бронекатерів противника, які курсували по лиману, та бомбардуванням з повітря.

З іншого боку, розташовані на Кінбурнському півострові частини 24-ї дивізії обстрілами гармат перекривали рух суден противника по Дніпровсько-Бузькому лиману. Ввечері 7 листопада з лиману у Чорне море намацався караван суден противника. АртилЕРисти відкрили вогонь і потопили 2 буксирних пароплави та кілька барж. Після цього рух фашистських караванів по лиману у світлу пору дня припинився.

Очевидно, що така ситуація не могла задовольнити німецьке та румунське командування, тим більше, що наприкінці 1943 року, розуміючи неминучість наступу радянських військ, окупанти почали вивозити обладнання та інші цінні вантажі з Херсона та Миколаєва, вдаючись до тактики «випаленої землі».

Щоб відкрити своїм судам вихід з Дніпровсько-Бузького лиману в Чорне море, фашистське командування мало знищити радянські частини на Кінбурнському півострові. Це було можливо лише шляхом висадки десанту з м. Очакова на кінчик коси, яким контролювали румунсько-німецькі частини.

12 листопада о 11:20 під прикриттям артогню з Первомайської та Очаківської батарей противник на човнах та катерах висадив десант чисельністю до 150 чоловік при двох озброєннях. Зосередившись в районі Форштадта, близько 14:30 розпочалося наступ румун на заставу гвардії капітана Касьяненка в Хуторах. Зав'язався нерівний бій. По закінченню години, не маючи достатніх сил для відбиття наступу, начальник застави №4 прийняв рішення про відхід гарнізону у південно-східному напрямку, зайнявши оборону в двох кілометрах на північ від с. Покровка. До 19:00 противник повністю заволодів Покровськими хуторами.

Слід відзначити, що відхід гарнізону був здійснений без наказу на це komандира полку. Штаб 24-ї гвардійської дивізії був повідомлений про висадку десанту лише через 3 години: змовлялася проблема зв'язку між частинами. Примітно, що документи 2-ї гвардійської армії мають запис про передану телефонограму командиру 24-ї гвардійської дивізії: «За даними німецького радіо (!) ПОКРОВСЬКІ Х-РА захопили румуни. Від Вас даних про противника я не маю. Я досі не маю відповіді на прямий поставлений Вам запит. Хто дозволив відійти заставі із ПОКРОВСЬКІ ХУТОРА.» То є, командарм дізнався про висадку десанту не від підлеглих, а з радіоперехоплення переговорів противника. Далі слідує наказ:

«1. Особисто виїхати в р-н ПОКРОВСЬКІ ХУТОРА, взяти необхідне кількість військ та засобів /мінімум посилену 70-у гвардійську сп/ і ліквідувати румынський батальйон в р-ні ПОКРОВСЬКІ ХУТОРА.
2. Донести мені, чому Ви до цих пір особисто не виїхали в р-н ПОКРОВСЬКІ ХУТОРА і не донесли мені, хто винен за висадку батальйону румын в р-ні ФОРШТАДТА і які заходи до винних Ви прийняли».

Винуваті, звичайно ж, будуть знайдені, прийняті й відповідні заходи, але про це згодом…

За наказом командувача 24-ї гвардійської дивізії генерал-майора Саксеєва П.І. на допомогу гвардійцям 70-го сп. 13 листопада о 3:00 двома ротами на 4 автомашинах та однією ротою пішком виступив 165-й окремий пулеметно-артилерійський батальйон (ОПАБ) 116-ого укріпрайону. Підкріплення мало пройти марш довжиною 115 км, який і був подоланий до вечора. Додатково в район Хуторів перебазовувалися роти 70-ї гвардійської сп., розкидані по всьому півострову.
Тим часом румуни також продовжували посилюватися, висаджуючи на косі додаткові десанти. Командир 70-ї гвардійської сп. майором А.С. Дрягіним для визначення сил противника було прийнято провести розвідку боєм, яка виявила масковані вогневі точки та укріплення противника у Хуторах та перед Форштадтом.
У той же день 24-а гвардійська сд. отримала наказ штабу армії про негайну ліквідацію десанту противника у районі Покровських хуторів. 14 листопада о 10:00 майор Дрягін силами групи з 110 стрільців, 8 станкових кулеметів, 7 ручних кулеметів, 6 протитанкових рушниць і двох 45-мм гармат розпочав наступ. У 12:00 він уже доповідав до штабу дивізії про намічений успіх, а в 14:00 начальнику штабу дивізії «зверху» надійшла радіограма про ліквідацію противника будь-якими засобами не лише в Хуторах, а й у Форштадті. При цьому вказувалося, що відповідальність за виконання поставленого завдання несе командир 70-ї гвардійської сп. Дрягін.

Однак запланований успіх не виправдався. Група лише о 17:00 підійшла впритул до східної околиці Хуторів та зайняла два будинки. Противник щільно чинив опір, ведучи мінометний та кулеметний вогонь. Уже на наступний день, 15.11.1943, за підтримки авіації, а також батарей з Очакова та о. Первомайський противник неодноразово переходив у контратаку. Перші втрати несли бійці 165 ОПАБ, але всі контратаки були відбиті.

Ситуація не змінилася й наступного дня, попри те, що група А.С. Дрягина була посилена бійцями 72-го гвардійського сп. Авіація противника групами по 10–12 літаків неодноразово бомбила та обстрілювала бойові порядки полку, с. Покровку та с. Васильївку. Штаб армії прийняв рішення ввести в дію 70-ю гвардійську сп. повністю. 17 листопада до полку для особистого керівництва бойовими діями у районі Покровських хуторів прибуває командир 24-ї гвардійської сд. Саксеєв, але й це не покращує ситуацію. Румуни продовжують висаджувати десанти, підсилюючи свої позиції. Потрапивші в полон румунські солдати 12-го піхотного полку (під командуванням підполковника Пискулеску) 15-ї піхотної дивізії показали, що чисельність десанту становила більш як 600 чоловік, і це не була межа, підкріплення прибували далі. До того ж, на самому кінці коси, де води лиману зустрічаються з морем, обладнали свої позиції німецькі кулеметники, виконуючи роль загороджувального загону для румунських частин.

У таких умовах не могло бути мови про виконання наказу штабу армії щодо остаточної ліквідації румунських частин на косі. За канонами ведення бою кількість наступаючих має в кілька разів перевищувати обороняючихся. Перевага сил була явно не на користь частин 24-ї дивізії. Долана дивізією з тяжкими боями до Чорного моря мала великі втрати серед особового складу.

Тільки 12 листопада надійшло поповнення 2100 людей із числа мобілізованого місцевого населення. В основному це були молоді хлопці 18–20 років, а також уже «старики» за мірками військового часу – 40 і більше років, яких не призвали в 1941 році. Крім того, що вони були непідготовлені, так ще й не обмундировані. (Справедливості ради слід сказати, що молодший офіцерський склад дивізії також був «юним» – 20–22 роки, рідше – старшого віку). Таке поповнення було «боєздатним» лише на папері. У боях за звільнення Кінбурнського півострова загинуло більш як 60 % мобілізованого місцевого населення. До всього, частини дивізії відчували гостру нестачу в боєприпасах і паливі, артилерійські гармати фактично несли на руках.

Бойова обстановка залишалася незмінною: артобстріли, атаки й контратаки з обох боків. Для утримання рубежу оборони 25 листопада на допомогу 70-й гвардії сп. у районі с. Покровка прибули частини 71-го кр. гвардійської сп. майора Т.І. Степанова. На косі зчепився фронт протяжністю трохи більше 5 км. Північний фланг від берегів лиману займали 1-й і 2-й батальйони 70-го гвардійського сп., північніше до берега Чорного моря оборонялися 2-й і 1-й батальйони 71-го гвардійського сп. Іде поступове нарощування сил для останнього удару…

У таких умовах було саме час провести «розбір польотів» щодо виявлення винних у залишенні Покровських хуторів, які так успішно були зайняті на самому початку наступу. Як зазвичай трапляється у подібних ситуаціях, винних знайшли не «зверху», а «знизу», середнього та нижнього ланок командного складу.

У своєму донесенні від 17.11.1943 на ім’я командувача 2-ї гвардійської армії гвардії генерал-лейтенанта Захарова командир 24-ї гвардійської дивізії Саксеєв однозначно та безапеляційно вказує на головних «козлів відпущення» - командир 70-го гвардійського стрілецького полку майор Дрягін та начальника застави в Хуторах капітана Касьяненка:

«З боку начальника застави гвардії капітан КАСЬЯНЕНКО була допущена кримінальна халатність, виразилася в тому, що не використав всіх наявних у його розпорядженні сил для оборони ПОКРОВСЬКІ ХУТОРА, під час бою якось: зв’язists і господарський взвод, крім того не був підготовлений один станковий кулемет, який в роботі відмовив через халатність командира б-на і начальника кулемета, останній не перевірив, а перший не підготував».

«Командиром полку гвардії майором Дрягіним була допущена медлительность в посылке подкрепления заставе № 4. Підкріплення в кількості 53 людей прибуло лише … після відходу застави з ПОКРОВСЬКІ ХУТОРА».

Незважаючи на те, що з самого початку сили застави та висадженого десанту румун були нерівними, а капітан Касьяненко, судячи з усього, прагнув зберегти своїх бійців від повного знищення, слід невтішний висновок команди дивізії:

«Основним винуватцем самовільного залишення ПОКРОВСЬКІ ХУТОРИ є начальник застави командир батальйону гвардії капітан КАСЬЯНЕНКО, щодо якого мною порушено клопотання про притягнення до судової відповідальності … і командир полку гвардії майор Дрягін, що виявив злочинну медлительность в висилці підкріплення на заставу № 4.»

«На командира полку – гвардії майора Дрягіна мною накладено дисциплінарне стягнення – оголошено догану.»

«Матеріали розслідування про видачу суду ВТ (военного трибуналу – авт.) гвардії капітана КАСЬЯНЕНКО направлено Військовому Прокурору Армії».

Думається, що до доган майору Дрягіну не звикати, а от від військового трибуналу для капітана Касьяненка дихалося смертю. На жаль, не вдалося з’ясувати суть вироку щодо цього офіцера, але він залишився на своїй посаді й продовжував героїчно воювати у складі полку.

Наприкінці 20-х чисел листопада 1943 року в районі Кінбурнської коси панувала відносна тиша. З прикордонної 25-км смуги було евакуйовано місцеве населення (шляхом остаточного … авт.), проводилася розвідка та навчання особового складу, формувалися ударні групи. На 3 грудня наказом 2-ї Гв. армії було призначено прорив оборони противника в районі Покровських хуторів з наступним визволенням Форштадта. Розвідкою та свідченнями полонених румун було встановлено, що передній край противника, особливо правий фланг, сильно мінований. 2-я лінія оборони являла собою проволочні загородження у 4 кільця, мінне поле у 10 рядів протитанкових та протипіхотних мін та 5 ДОТів з круговим обстрілом.

Командуванню 24-ї гвардійської дивізії вдалось зібрати сили, у співвідношенні незначно перевищуючі противника: проти 1000 румун – 1281 радянського бійця. Значний перевес складався лише з кількості ручних кулеметів (122 проти 60) та протитанкових рушниць. У співвідношенні мінометів – 1 до 3, а гармат – 45 до 24. В резерві командиру дивізії також знаходився 384-й окремий батальйон морської піхоти, якому в березні 1944 року судилося проявити героїзм і відвагу під час звільнення Миколаєва.

До слабового й морозного ранку 3 грудня 70-й та 71-й гвардійські сп. зайняли вихідні позиції, десантна група отримала наказ дійти човнами у море, але сильна хвиля та зустрічний вітер зірвали десант. Частина човнів перекинулась біля берега, одне з мін затонуло. З 11:30 по 12:00 пролунали залпи артоготовки, додатково шестик Іл-2 оббомбив Первомайську та Очаківську батареї противника.

Після артобстрілу о 12:00 піднявся 71-й гвардійський сп., який стрімкою атакою зломив оборону противника та на його «плечах» досяг західної околиці Покровських хуторів. Близько 100 солдат і офіцерів було взято в полон, серед яких опинився командир румунського батальйону майор Йон Байкояну.

70-й гвардійський сп. протягом години вибив противника із Хуторів і заволодів ними завдяки діям 2-го батальйону капітана Барабанова. Першими увійшли до Покровських хуторів зі своїм взводом старший сержант Г. Стрельченко. Бійці взводу сміливо просувалися вперед, підірвали вогневі точки противника гранатами, знищували ворожих солдатів у рукопашних сутичках. Коли під час бою був поранений командир роти, його замінив Стрельченко.

Батальйони 71-го гвардійського сп., досягнувши другої укріпленої смуги румунських військ, зустріли сильний вогневий опір і були вимушені зайняти оборону.

Інтересний факт. Ввечері 3 грудня до Форштадта було відправлено трьох румунських солдатів, яких раніше взяли в полон. Разом із ними надійшло підписане майором Байкояну звернення про добровільну здачу в полон з гарантією збереження життя всім, хто здатний. Румунські солдати, які здалися в полон наступного дня, повідомили, що вдень 4 грудня один із повернувшихся з полону солдат загинув під артобстрілом Форштадта, ще двоє були відправлені під вартою в Очаків.

О 23:00 від командувача 2-ї Гвардійської армії надійшла телеграма:

«Всему личному составу, який брав участь у виконанні бойового завдання, висловлюю подяку та наказую до 7:00 4.12 оволодіти всім узбережжям коси».

Але це було не легко. По-перше, противник ще мав достатню живу силу і продовжував її підкріплювати десантами з Очакова. Румуни постійно контратакували. По-друге, перед Форштадтом розташовувалося мінне поле, яке необхідно було розмінувати для успішного наступу.

Командувач армією підштовхував вперед наступальні частини. 4 грудня надійшов наказ про ліквідацію противника на косі з початком наступу о 23:30.

«Засипати косу артогнем. Покласти на кожен метр снаряд.»

.. говорилося в ньому. За результатами розвідки 2-й і 3-й батальйони 71-го гвардійського сп. водою через лиман і море обійшли дротяні загородження та мінне поле, укріпившись у Форштадті та відрізавши шляхи відступу румунам.

Схема операції з ліквідації десанту противника на Кінбурнській косі 3-5.12.1943 р.

У 1:00 5 грудня за сигналом ракети обидва батальйони перейшли в флангову атаку з сходу та заходу. Одночасно по центру Форштадта ударили мінометні батареї, після залпу яких рушили в атаку інші бійці. Бій на другій лінії перед Форштауктом, яку обороняв німецький загороджувальний загін, тривав понад дві години. На світанку 5 грудня фортеця була взята.

Гітлерівці відійшли з Форштадта до кінця коси і продовжували чинити наполегливий опір. Одночасно фашисти почали грузити на катер, баржу та човни біля берега лиману. Наші бронебійники підбили катер та barжу. Проте кілька човнів попливли у напрямку Очакова. На середині лиману човни були атаковані ланкою з чотирьох Іл-2. Гітлерівці, не встигнувши пройти до човнів, були знищені спільними зусиллями 70-го та 71-го полків. Частина солдатів та офіцерів противника здалася в полон. Серед полонених опинився командир 12-го піхотного румунського полку підполковник Пискулеску, якого полонив командир взводу десантної групи молодший лейтенант Редько.

Румунські солдати, полонені під городом Цюрупинськ, 1943 р.

Загалом на завершаючому етапі операції було взято в полон 500 румун, у тому числі 11 офіцерів. Противник залишив на полі бою близько 700 вбитих солдатів і офіцерів. Власні втрати 70-ї та 71-ї гвардійських сп. становили 64 вбитих та 324 поранених.

До 10 годин 5 грудня 1943 року останній бій на Кінбурнській косі тривав понад вісім годин. Частини 24-ї гвардійської стрілецької дивізії перейшли до оборони вздовж всього побережжя Кінбурнського півострова. Останній опорний пункт боїв на Очаківській землі в 1941 році став відправною точкою у звільненні всієї Миколаївської області. Саме з берегів Кінбурну 30 березня 1944 року здійснено висадку десанту в Очаков та його передмістя, завершуючи важкий період німецько-фашистської окупації.

Ввечері того ж дня на 897-й день війни Совінформбюро передало оперативну сводку, в якій серед іншого було таке:

«Кілька днів тому противник висадив десант на Кінбурнській косі та захопив Форштадт і Покровські хутори. Рішучою атакою наших військ десант противника до ранку 5 грудня повністю знищено. Взято в полон більше 500 солдатів та офіцерів противника. Противник залишив на полі бою до 700 вбитих солдат та офіцерів. Трофеї взяті.»

У наступні дні румунські частини вже не намагалися висаджувати десант на Косі, турбуючи частини дивізії лише рідкісним артилерійським вогнем з Очакова та Дмитровки. Командування дивізії готувалося здавати рубіж оборони частинам, які мали зайняти плацдарм 295-ї дивізії. 11 грудня частини 24-ї гвардійської дивізії перекинулися на Никопольський плацдарм, звідки їм довелося штурмувати Перекоп і у травні 1944 року з перемогою увійти в захоплений Севастополь, а в квітні 1945 року штурмувати Кенігсберг. Перемогу дивізія зустріла в Східній Пруссії.

Виписки із нагрудних листів з описом подвигу за результатами боїв за Кінбурн

Командир 24-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майор Петро Іванович Саксеєв був убитий 14 січня 1944 року на своєму спостережному пункті під час прориву противника на підступах до Великої Лепетихи. Нагороджений посмертно орденом «Вітчизняна війна» I ступеня. Похований у м. Мелітополь.

Командир 70-ї гвардійської стрілецької полку, кавалер багатьох бойових орденів Анатолій Олексійович Дрягін зустрів Перемогу на тій же посаді в званні підполковник. Після закінчення війни повернувся до мирної спеціальності—агронома. Майже чверть століття з 1961 по 1985 роки очолював Вологодську область, залишивши по собі лише добру пам’ять. У 1984 році став Героєм Соціалістичної Праці. Помер у 1990 році.

Гвардії капітан, 22-річний командир батальйону 70-ї гвардійської сп. Ніколай Федорович Касьяненко свій перший орден «Александра Невського» отримав за бої на Кінбурнській косі. Саме він, командуючи десантною групою, не дав румунським частинам відступити під прикриттям Очакова, змусивши капітулювати. Перемогу зустрів у Кенігсберзі з званнням майор. Подальша доля невідома.

Братська могила в с. Покровка, початковий та сучасний вигляд

У с. Покровське (Покровські хутора), де наприкінці 43-го велися запеклі бої, знаходиться братська могила воїнів 24-ї гвардійської стрілецької дивізії. На ній позначені прізвища 40 бійців, загиблих під час звільнення села.

Аналогічне братське поховання 55 радянських воїнів є також у с. Покровка. Крім цього, ще три людини поховані в братській могилі на Покровському кладовищі – прямо навпроти входу.

Ізвістка про смерть («похоронка») на гвардії серж. 70-ї гвардійської сп. Ярмухаметова Доута Юнусовича

 

В той же час дослідження доповідей про безвозвратні втрати частин 24-ї гвардійської стрілецької дивізії достовірно дає можливість стверджувати, що в період з 11 листопада по 5 грудня 1943 року в зазначених населених пунктах знайшли останній притулок 114 визволителів Кінбурнської коси (в тому числі двоє померлих від ран 14.02.1944 р. бійців 189-го гвардійського сп. 61-ї гвардійської стрілецької дивізії).

На жаль, прізвища не всіх позначені у списках на пам’ятних меморіалах, але кожен із них назавжди залишиться пам’яттю як герой-визволитель Кінбурнського півострова.

Низький уклін вам, Солдати!

Олексій Кравченко