Пам'яті протоієрея Стефана (Михайлюка)

Церковний купол – символ вічності,
Сусальним золотом сяє,
Як відображення нескінченності,
Божественності й любові.
Юрій Робулєц

Час летить невблаганно. Вже два роки, як з нами немає нашого улюбленого пастиря протоієрея Стефана, який для багатьох у Очакові став першим духовним наставником і батьком.

На його плечі лягло відродження духовності в Очаківщині після панування військового атеїзму.

1 вересня 1987 року за благословенням його преосвященства єпископа Кіровоградського і Миколаївського у місто Очаків був направлений новий священик Стефан Михайлюк для служіння у Свято-Никольському храмі.

Спочатку не було навіть найнеобхіднішого, тіснилася вся сім’я у маленькій кімнатці. Але з часом батюшка навів лад у церкві та прилеглій території. З’явилися новий іконостас, куполи, хрести, дзвіниця, заасфальтований двір, нові ворота й навіть опалення. Згодом батюшка зробив надбудову над гаражем, і вийшло невелике, але затишне житло.

Потім отець Стефан серйозно взявся за вивчення церковної та історичної літератури, підняв архівні дані і першим встановив, що Очакову не 515 років, а більш як 2600. Виявляється, у береговій зоні раніше був печерний жіночий монастир, але вхід був засипаний, щоб уникнути нещасних випадків. Батюшка вирішив відновити насамперед ті церковні будівлі, що пов’язані з багатою історією Очаківщини. Розпочав із Свято-Миколаївського собору. 

13 років знадобилося, щоб повернути будівлю військового собору віруючим, а ОВІМ ім. А.В. Суворова перенести у інше місце. З цього приводу отець Стефан був на прийомі у М. Горбачова, Н. Рижкова, Л. Кравчука. Правда перемогла й після відновлювальних робіт у 1999 році очаківці приймали у соборі вищу духовну особу України – Блаженнішого Митрополита Володимира.

Однак сам батюшка залишився служити у невеликій Свято-Миколаївській церкві, зберігши парафію та недільну школу як для дітей, так і для дорослих. Багатьом із них запам’яталися перегляди фільмів «Острів», «Спас під берізами», «Земне та небесне», після яких відбувався детальний аналіз та обговорення, робилися висновки. Так батюшка навчав мислити новонавернених «неофітів» християнським шляхом. Багато духовної літератури було придбано для бібліотеки. Здійснювалися паломницькі поїздки до святих місць: в Одесу, Почаїв, Кулевчу, Іскрівку. Діти з недільної школи досі згадують поїздку до Миколаївських святинь та до Пелагеївського монастиря. Пам’ятають, як батюшка з ними займався, а наприкінці навчального року особисто приймав у них іспити. Дуже любили діти отця Стефана, так само, як і дорослі.

Одна з прихожанок розповіла, як батюшка допоміг їй вийти із болісного стану. Окрім освячення дому та церковних таїнств, після яких розквітали крила, він сам виготовив для неї ліки, повністю її зціливши. У будь-який час доби, і вдень, і вночі він приходив на допомогу, зціляв і людську душу, і тіло, не шкодуючи власних сил і часу.

Прихожани згадують, як підходячи в кінці служби до хреста, чули від батюшки потрібне слово наставлення та любові, якою він зігрівав кожного, розуміючи, що багато хвороб виникають саме через браку любові. Свій парафіян він сприймав як членів сім’ї та пам’ятав про всі їхні проблеми. Люди дивувалися його пам’яті. Миропомазання він робив з таким благоговінням, що просвітлювалася душа, і на серці ставало легко й спокійно.

Багато людей зверталися до нього за порадою в місті: і на ринку, і в магазині, і по дорозі, адже батюшка дуже любив ходити пішки. І отримували потрібну пораду та відповіді на всі свої запитання. У ньому поєднувалися висока духовність і практичність, прагнення до вдосконалення та прагматизм, тяга до пізнання й здоровий сенс. Багатьох він «повернув на землю» та оберіг від необдуманих вчинків.

Раба Божа Тетяна згадує, як прийшла освятити хрестик, оскільки в Харкові церковні послуги дуже дорогі. Отець Стефан сказав привітне слово, побеседував і пішов у вівтар із хрестиком. Довго-довго молився, здавалося, цілу вічність. Повернувся із вівтаря сяючий, віддав хрестик, а грошей не взяв, хоч і пропонували. Тетяна була просто вражена такою безкорисливістю.

Іноді отець Стефан з’являвся несподівано, ведений зверху, відчуваючи, де потрібна його допомога. Так, за свідченням раби Божої Євгенії, він з’явився о 6-й ранку на автовокзалі в холод і дощ, щоб допомогти їй доставити величезну икону Архистратига Михаїла, привезену з Почаєва, до лише-що відкритого храму Димітрія Солунського в Солончаках.

Протягом багатьох років отець Стефан духовно опікував установи культури, любив брати участь у культурно-освітніх заходах.

Був активним учасником дискусійного читального клубу «Собеседник», у якому підіймались злободенні теми, наприклад, «Ідеї християнства та сучасна художня література», розглядалися нашумілі тоді романи «Плаха» Ч. Айтматова, «Факультет непотрібних речей» Ю. Домбровського, «Білі одежі» В. Дудінцева. І завжди отець Стефан давав об’єктивну оцінку літературним творам і витягав раціональне зерно християнської етики.

Був наш благочинний навіть донором, маючи рідкісну групу крові з від’ємним резусом.

За ініціативи батюшки був організований прекрасний церковний хор, у якому співали учасники гурту «Очаків» на чолі з Миколою Кравченком.

За проханням учителів загальноосвітніх шкіл була розроблена програма «Істоки», присвячена образу Ісуса Христа в мистецтві та літературі. Завдяки Стефану Івановичу всі районні бібліотеки регулярно одержували газети «Голос православ’я» та «Церковна газета».

Бував Отець Стефан і на концертах у музичній школі. Найбільше запам’ятався сольний концерт його внука Богдана та захоплений розповідь про улюблений дзвона та його значення в класичній музиці. Тоді ми були несподівано вражені ерудицією підлітка та натхненним заключним словом батюшки.

Частим гостем був благочинний і в музеях міста. І завжди знаходив що і як сказати, щоб пробудити в людей християнську совість. У останні роки життя його звернення до людей були особливо палкими.

Під час Міжнародного культурного форуму «Очаківський Ренесанс», що проходив у багатьох містах, люди були вражені такою єдністю культури, мистецтва та духовності.

І в заключенні хочеться привести рядки ієромонаха Романа:

�Без Бога нація – натовп, об'єднаний пороком,
Чи сліпа, чи глуха, чи, що ще страшніше, жорстока.
І нехай на трон сідає будь-хто, хто говорить високим слогом,
Натовп залишиться натовпом, доки не звернеться до Бога!

Світлана Робулець