Рибні магнати Очаківщини

��Рибний промисел один із найдавніших способів виживання людини. Враховуючи географічне положення Миколаївської та Херсонської областей — рибним промислом займалися цілі поселення.

Питаннями риболовства цікавилися практично всі дослідники нашого краю, оскільки дане заняття з давніх-давен було одним із способів виживання людини і уявляло собою спосіб життя іноді цілих поселень.

Одним із перших дослідників риболовлі став херсонець, етнограф і краєзнавець Павло Захарович Рябков. У 1890 році побачив світ його нарис «Риболовство в Херсонській губернії. Досвід статистико-економічного дослідження» — у якому подано опис всього, що стосується риболовлі.

Дослідження П. Рябкова включало опис найважливіших водойм губернії (у тому числі їх ґрунтів та рослинності), видів риб, які в них водились, та цін на рибу, а також способи добування «водних» багатств (у тому числі браконьєрські), порядок торгівлі рибою, організацію рибного промислу тощо.

Окрім ознайомлення з положенням риболовства в Ріках Буг, Дністер, Дніпро піднімалися питання раціональної експлуатації рибного багатства та ймовірності скорочення або зникнення рибного промислу. Значна увага в нарисі приділялася часу та нересту риби, її тривалості, з’ясуванню місць найбільшого споживання молоді та дорослих екземплярів риби під час нересту, способів та знаряд лову, штучних споруд, які призводять до знищення риби тощо.

Під час написання цієї праці автор стикався з кількома перешкодами. Рибопромисловці з неохотою надавали відомості про улов та кількість снастей, здебільшого зводячи інформацію до викривлення або заниження. Найцінніші та найбільш достовірні дані дослідникові доводилося отримувати опосередковано через опитування дрібних рибалок та людей, не зацікавлених прямо в цій справі.

Такe ставлення до П. Рябкова та товаришів пояснювалося просто: задовго до початку досліджень рибопромисловцям стало відомо про призначення комісії для розгляду проекту регулювання риболовства. Цей проект залякував рибопромисловців та береговласників тим, що в ньому встановлювався принцип вільного лову в лиманах, відчужувалася на користь ловців берегова смуга, встановлювалися заповідні водойми та заборонений час лову. Крім цього, проектувався особливий збір та організація нагляду за риболовством у вигляді промислової поліції (інспекції), яка мала покласти кінець хищницькому господарюванню на наших водах і тим самим позбавити багатьох береговласників значних доходів, заради яких дозволялося подібне господарювання.

Що стосується місць, де побував Рябков, то в межах нашого краю це частина Бузького лиману (від з’єднання з Дніпровським до Руської Коси), а також морський лов у Очакові, Кінбурні, острові Тендра та в Березанському лимані. У цих місцевостях ним описано 10 рибних заводів, у 18 місцях проведені опитування щодо форм експлуатації рибних угод та берегової смуги і в 13 місцях — щодо остальної частини програми.

Рибний завод на Аджиголі

Рибний завод на Руській косі

Рибний завод у Широкій Балці під Херсоном

Що стосується Очакова, то він також був самостійним центром прийому та збуту риби. Район, звідки Очаків отримував рибу, був дуже великим. До нього входила вся західна частина Дніпровського лиману, майже вся Березанська частина лиману та частина Чорного моря, що омиває береги острова Тендра та Кінбурнського півострова.

Очаків, як містечко невелике, споживав риби мало, служачи більше передатковим ринком для інших місць, причому в Одесу надсилалася переважно лиманна «біла» риба: судак, лящ, тараень, бички; з морської: скумбрія, глосу, калкан та не надто багато червоної риби, яка переважно надходила через Миколаїв до імперії. Очаків лише близько 1875–1880 рр. став значним рибним центром, тобто з того часу, як почало розвиватися морське рибальство і падати річкове. Найбільше він приймав риби з морських скумбрійних та червонолобних заводів, а також від артілей, що займалися ловом червоної риби переметами, при цьому найбільша кількість риби доставлялася очаківськими рибалками.

Субпунктами Очакову служили с. Василівка, хутори Покровські, с. Покровське, Кінбурн, острів Тендра, а також найближчі очаківські хутора.

Таким чином на водах, що слугували об’єктом опису, Миколаївський ринок переважно займався лиманною рибою, а Очаківський — морською та лиманною.

У більшості випадків риба, перш ніж потрапити на який-небудь ринок, проходила через кілька рук, через що тут виробились особливі прийоми її купівлі-продажу, особливі способи зберігання та транспортування, відповідно до індивідуальності того чи іншого ринку. Так, наприклад, Миколаївський ринок мав справу з місцевим споживачем та споживачем із боку, Очаківський — майже лише з споживачем із боку: перший з них, отримавши рибу, продавав її на місці; інші більше дбали про її доставку та збереження в дорозі. Першому потрібні були льодовики для зберігання риби, а другим — для запасів льоду, який використовувався під час перевезення риби на далекі відстані. Крім цього, Очаківський ринок збуту знаходився ближче до лову рибака, ніж Миколаївський.

Не дивлячись на те, що в нижньому Бугу та Дніпровсько-Бузькому лимані панували високі орендні платежі, ці промисли залишалися найприбутковішими. Особливо добре було поставлено «підгороднього» рибака, який, користуючись усіма зручностями, витікаючими з близькості великих міст, міг збувати свою рибу порівняно за високими цінами та при цьому у свіжому вигляді, не звертаючись до дорогого соління та транспортування її на віддалені ринки. Звичайно, не всі вигоди діставалися безпосередньо рибаку.

Рибні ряди на вулиці Рибній у Миколаєві

У цьому відношенні найкраще становище займали рибалки-котники, а потім сіткарі. Перші, завдяки тому, що знаряддя, якими вони ловлять рибу, дозволяє їм ловити її майже цілий рік і порівняно довго зберігати її живою або в самих котах, або сапетах та снастях. З іншими можна сказати те саме, але з тією різницею, що риба у них застає у мережах швидше, ніж у котах. Невідчики також повинні поспішати зі збутом, не кажучи вже про ловців гачками та шандолями — після чого риба виходить пораненою, швидше вмирає та псується. Усе це — умови, що зменшують якість риби та її ціну. На тоннах, віддалених від ринків збуту, умови ці ще більш загострюються.

Разом із продажем риби (на «мірку» та «голову») йшла обмінна торгівля. Її обмінювали на сіль, борошно, пшоно, картоплю, цибулю та інші сільськогосподарські продукти.

Якщо порівнювати ринкові ціни, то в Миколаєві вони, природно, були вищими, ніж в Очакові. А загалом Бузький та Дніпровсько-Бузький лимани, як і морський район, відрізнялися найнижчими цінами на рибу по всій Херсонській губернії.

У самому Очакові, наприклад, протягом одного дня на одну й ту саму рибу було кілька цін. Пояснюється це тим, що риба надходила на ринок не одразу, а частинами та в різний час дня. Хоча закупщики-по крупніше й намагалися згідно з угодами з рибалками встановлювати ціни наперед на всю тиждень, але ця домовленість рідко дотримувалася до кінця і переважно порушувалася не на користь ловця.

На цінність червоної риби значно впливала її величина: чим риба більша, тим дорожча.

Дорогішою цінувалася осетр, дешевшою білуга та севруга. Іноді на ринок надходила маса дрібної червоної риби — це неводний улов. Особливо багато такої дрібноти було в травні та червні: збувалася за досить низькою ціною.

Так само можна сказати й про інші риби, як-от бичків, тюльку, улови яких досягають колосальних розмірів. Але й тут, як злий жарт, замість того, щоб використати всі вигоди улову, рибалка ледве зводив кінці з кінців. Чим більше зловлять риби за короткий час, тим він відчував себе безпораднішим. Яким би не дивним це не було, але так і є. Масу зловленої риби не куди діти, а заготівлявати її про запас він у більшої частини був позбавлений можливості. Навіть купці, і ті в таких випадках губилися, бо всі ринки були завалені рибою, і щоб не зазнати збитків, вони давали надмірно низькі ціни.

Що стосується рибних торговців, то майже у всіх більш або менш значних населених пунктах перебували як окремі особи, так і цілі правильно організовані компанії та контори, спеціально що займаються купівлею, перепродажем та відправкою риби на ринки. У більшості випадків самі вони рибним промислом не займалися. Більшість купців-одинак діють на свій страх і ризик, трималися поблизу рибних місць лову і здебільшого були залежними від більш великих риботорговців, контори яких були в Одесі та інших великих містах губернії. Підручні носили різні назви: шепотинників, рибасів, комісійних, агентів.

Ближче всіх до рибалки був шепотинник, який закуповував рибу на місцях лову, потім комісійонер, якому за відсоток від виручки довіряли продаж риби на ринку. Рибасом називається торговець рибою взагалі. Шепотинник або шепотильник був найтиповішим із усіх посередників у справі купівлі та продажу риби. Вони виходили з різних прошарків населення, переважно з міщан. Щоб розпочати дію, шепотинникові потрібна була невелика сума грошей або він брав кредит. Крім того, він повинен був добре знати звичаї рибалок, місця лову, характер рибного ринку, інакше він прогорів і витіснився більш досвідченими його побратимами.

П. Рябков порівнював шепотинників із коршунами, що вічно шукають здобич, накидаються цілими зграями і рідко поодинці. У них виробилися й особливі прийоми, якими вони керувалися як у стосунках між собою, так і з ловцями. Оскільки конкуренція між ними була досить сильною та руйнівною, вони часто вдавались до зговір, тримаючи низькі ціни або купуючи рибу гуртом, а прибутки ділили пропорційно витрат кожного. Звичай з кидати жереб, кому з них дістанеться придбана риба, був дуже поширеним.

При угодах величезну роль грала горілка, до якої рибалки були великими мисливцями: розпивши її, вони ставали більш зговірливими та поступливими.

Незважаючи ж на це, більшість рибалок, особливо ставки яких були далі від місць збуту, без шепотинників обійтися не могли. Лише деяким крупним рибопромисловцям вдавалося уникати їхніх послуг і навіть взяти на себе роль купців.

Шепотинники забирали будь-яку рибу: велику та дрібну, солону та свіжу, але переважно свіжу, оскільки на неї припадав найбільший попит. Угоди укладалися переважно усно — розписки брали лише тоді, коли давали гроші наперед, близько 25–50 рублів з обов’язковою продажем риби їм, причому з певною уступкою, від 5–10 відсотків. Купці, які забирали рибу гуртом великими партіями, з вкладаннями, укладали письмові договори.

Називаючи крупних рибопромисловців, що мали цілий штат своїх агентів, П. Рябков особливо виокремлює невідомого Серикова, який належав до купецького стану, причому не місцевому, а харківському. Цей пан «правив» на о. Тендра та в Очакові. Вся найкраща риба йшла до нього, а дрібніші купці, які не могли з ним конкурувати, стали зскладати й зникати.

Уціліли лише брати Судаковичі та Ушировичі, утворивши компанію. Станом на 1889 рік у руках цих двох фірм була вся рибна операція. Рибалки величезного Очаківського району приносили їм щеду дань. Інші рибопромисловці один одному не заважали, оскільки, як говорить Рябков, Сериков приймав рибу переважно морську, а Судакович і К. — лиманну й трохи морську. Так само, як у Серикова, у Очакові малися контори для прийому риби та льодники. Відділення контори Серикова також знаходились на самій Тендрі, де у нього були організовані рибні заводи, а також у гирлах Дунаю. За приблизними розрахунками Очаківських купців, контора Серикова в Очакові щороку приймала не менш як 100 тисяч пудів риби; контора ж Судаковича і К., за власним показанням, — 60 тисяч пудів різної риби. В руках цього «тризки» знаходився практично весь рибний промисел узбережжя. Через ці контори не проходила тільки риба деяких самостійних рибних заводів, здебільшого що займалися ловом скумбрії.

Очаківська контора Серикова не дозволила П. Рябкову повністю використати свої записи про вилов осетрових порід у Чорному морі (як видно, конфіденційність інформації з метою забезпечення конкурентоспроможності, була присутня й наприкінці ХІХ століття).
Весь секрет названих фірм полягав у тому, що у них були капітали та чудові льодники. У пана Серикова в Очакові був величезний льодник, де він у найгарячіший час року дуже швидко заморожував найкрупнішу рибу (осетрів, білуг, севрюг та ін.) і у такому вигляді, посеред літа, відправляв у Харків, де, повторно розморозивши, міг зберігати їх протягом цілого року (!). Крім цього, Сериков також консервував рибу різними способами. Нічого подібного в інших купців, а тим більше в рибалок, не було.

Найкращий вилов червоної риби здійснювався навесні та влітку за відстанню близько 20–30 верст від Очакова, і або у відкритому морі (лов переметами), або біля берегів острова Тендри (лов неводами та гачками у Серикова). Будь-який свій улов риби рибак поспішав збувати якомога швидше, хоч би за ту ціну, яку оголосить контора (а ці ціни, як уже говорилося, були дуже низькими та непостійними). Якщо стоїть спека, а підвіз риби великий, рибаку потрібно якось позбутися від неї, щоб знову поплисти до гачків, кинутим у море. Тут не може бути хороша ціна.

Можна також сказати, що буря могла зупинити рибака у морі і не дозволити йому дістатися до берега; він повинен був де-небудь стояти двоє-троє доби, а риба його тим часом псувалася, втрачала в ціні. Найкращою стоянкою вважалася Тендра, де до послуг рибалок був притулок та контора Серикова. Тут можна було дістати прісну воду та паливо. А це такі благодаті, заради яких рибак іноді віддавав увесь улов даром, аби зігрітися, висушитися та втамувати голод. Вирушаючи на своїй човні-«утлі» в відкрите море, він щохвилини ризикував загинути. Найсміливішими та найвідчайдушнішими вважалися рибалки з Станіслава та Очакова: не даремно їх порівнювали з морськими чайками, що летять туди, де почують рибу. Перші виходили в море на своїх лиманських дубках, добре озброєних, по три-чотири людини на кожному; інші — здебільшого на плоскодонних шаландах, взагалі не пристосованих до морського плавання: на такій човні плавати навіть у лимані ризиковано. У цьому відношенні з Очаківських рибалок краще були забезпечені крючники та ловці осетров та білуг із сапетами, у їхньому розпорядженні були двомачтові кильові дубки, які добре витримували морські штормы. Завдяки цьому вони перебували порівняно менш залежними від купців, оскільки самі іноді ризикували «бігти» до Одеси та там вигідно продати свій улов. «До відчаю божого» наважувалися на це небезпечне підприємство рибалки на шаландах та «станіславських» дубках. Нерідко траплялося, що їхню човну опрокидувало буре, і тоді ці відважні голови у хвилях непривітного моря знаходили свою передчасну смерть…

Непросто сказати, що за таких умов промислу в житті рибалки і можлива та безцеремонна його експлуатація, яку можна було спостерігати у наших водах.

Говорячи про розмір прибутку очаківських купців, П. Рябков зазначає, що більше відомо про діяльність компаній Судаковича, оскільки контора пана Серикова тримала своє діло в великій таємниці. Проте, згідно з витратами Серикова на заводі, фабриці консервів, льодниках тощо, можна припустити, що й його дохід не малий. Судакович і К. у своїх торговельних оборотах були набагато скромнішими: у них своїх заводів не було, займалися вони виключно купівлею та перепродажем риби та часткою засолення, а також копченням скумбрій. Чотири п’ятих усієї кількості прийнятої ними риби становила риба, зловлена в водах лиману, і одна п’ята припадала на долю морської, причому майже вся білуга та більша частина решти червоної риби попадали в руки Серикова. Компанія вела справи з Одесою та частиною з Миколаєва. Усі співзасновники добре знали своє діло, оскільки майже з дитинства займалися ним, а також відмінно вивчили нрави та звичаї рибалок. За три- чотири роки існування їхніх компаній вони значно покращили свої справи, завели своїх коней, фургони, льодники і самостійно відправляли рибу в різні місця. Крім Серикова, у них не було серйозних конкурентів.

Олексій Кравченко
«Миколаївський базар»