«Десятичасовий трофей»

«Десятичасовий трофей» Михайла Коротунова – це розповідь-спогад маленького чотирирічного хлопчика про своє дитинство в Очакові, про рідних, про щасливий час, коли тобі, дитині, махають рукою з справжнього військового вертольота.

Тексти, подібні цьому, підкуповують своєю атмосферою та безпосередністю: здається, наче автор взагалі не замислюється над винаходом нового мови чи експериментальних поворотів у тексті – у цьому немає потреби. Подібна мемуаристика схожа з щоденниковим записом – в ній ціниться не те, як це написано, а те, що. Можна було б придиратися до дрібниць на кшталт поржавілого від пилу білизни (де ви бачили рижу пилю? лише якщо розбивають цеглу), але навіщо це все, якщо чарівна фіксація реальності – це явна перевага автора? Чи спрацює це на більшому просторі тексту, наприклад, у повісті або романі – складно припустити. Але в оповіданні, надісланому нам до редакції, усе вийшло.

Десятичасовий трофей

Неочікувано батьки прийшли раніше з роботи і заявили, що сьогодні їдемо у відпустку. У дитинстві мене звільняли від призову й просто тинявся під ногами. Потім під'їхала машина „Волга“, і ми рушили на вокзал. Поїздом було дуже цікаво їхати. Ми з сестрою щиро дивувалися різноманітним кольорам морозива, яке батько купував на кожній зупинці. Найбільше подобалися сині, білі й червоні вогники, що миготіли за вікном у темряві. Шлях наш лежав до Очаківа, на останнє місце служби батька і де залишалися його товариші по службі.

Очаків завжди залишав найсонячніші спогади. На відміну від Євпаторії, куди нас закинуло одного разу, так би мовити, за різноманіттям. Євпаторія не сподобалася відразу й назавжди. Причин тому було багато. По-перше, ми взяли з собою Людку з восьмої квартири. Вона виявилася боязкою і кожному приводу нила. Дома вона годилася на роль нареченої, але на відпочинку була нестерпна. По-друге, в Євпаторії я вперше побачив реактивні літаки, і вони мене дуже налякали. Уявіть: я, нічого не підозрюючи, гуляв серед квітів і кипарисів у дворі, як раптом пролунала різкий свисткий шум, і над дахами промчала трійка МІГ-15, дребезжащий якимось металом всередині двигунів. Я кинувся до дому, шукаючи захист, весь у сльозах і з істеричним криком: „війна, почалася війна!”. Для мене, чотирьох років від народження, реактивна авіація була занадто великим випробуванням. По-третє, на пляжі та в місті було повно дітей-інвалідів, Євпаторія вважалася курортом саме для них. Вид нещасних дітей справляв похмуре враження. По-четверте, ці діти постійно губилися, і гугнявий голос мовника безперервно повторював: „втратилася дівчинка Надя, батьки просять підійти до рятувальної станції, загубився хлопчик Сережа, батьків чекають на рятувальній станції”. По-п’яте, в Євпаторії ні чого було їсти. Це було в той час, коли батьки, переживши голод, годували своїх діток зранку до вечора, а найпопулярніше запитання знайомих звучало так: „де відпочивав? На скільки поправився?” І тут маленькі несмачні порції та відсутність доппайка у вигляді ринкової їжі, ніякої риби, ніякого м’яса!

У єдиному пориві ми заявили, що хочемо повернутися в наш Очаків, навіть згодні на обіди в кафе „Чайка“, аби лишень звідси виїхати.

Павільйон „Чайка“

Оскільки ми всі були єдинодушно проти Євпаторії, на третій чи четвертий день зібравшись, опинилися на пароплаві до Одеси. І це було у-шестих, чому нас ніколи більше не тягнуло до Євпаторії. Пароплав загружався увесь день і відплив від причалу тільки в сутінках. Тільки ми розмістилися в каютах, тільки почали ознайомлюватися з навколишнім простором і намагатися відкрити ілюмінатор, нас стали кусати воші й клопи, чого ми не бачили за все життя. У додаток до всього, не встигли ми повечеряти, як пролунала пронзлива сирена, сигнал тривоги. У паніці всі кинулися на верхню палубу, у коридорах паніка, діти плачуть, дорослі в істерии. На палубі капітан оголосив, що це була навчальна тривога, щоб всі знали як себе вести у випадку справжньої, як надягати рятувальний жилет, куди виходити на палубу. Хтось хотів набити йому морду, а можливо й набив, не пам'ятаю, мене відволікала продовжуюча паніка, тільки назад в каюту ми рішуче відмовилися слідувати, розташувавшись на шезлонгах на палубі. Я розігрівся і заснув, а коли остаточно прокинувся, виявилося, ми вже були на березі в славному місті Одеса. І ви хочете, щоб ми хоч раз ще побували в Євпаторії? Ні за що на світі! З Одеси в Очаків літав маленький літальний самоліт Ан-2, і це теж було мукою, бо крім гігієнічного пакета я нічого не бачив і нічого не пам’ятав. Я навіть не відволікався на призиви сестри й батька: „Смотри! Подводная лодка! Смотри! Ракеты!“. Зате в Очакові…

Очаків мого дитинства був більшою частиною одноповерховим. Від Слобідки до Чорноморки всі знали єдину трьохповерхівку — казарму моряків.

Навпроти неї ми й жили. Щодня шлях до моря дарував нові назви та деталі подій давно минулих років.

- А що це за дім?
- Це дім офіцерів.
- Вони тут живуть?
- Ні, це як клуб. Вони тут зустрічаються.
- А тато тут зустрічався?
- Коли тут служив — зустрічався.

- А що там написано на стіні?
- Написано, що тут судили лейтенанта Шмідта.
- А за що його судили?
- За те, що підняв повстання на своєму судні.
- А це яка вулиця?
- Чижикова.
- А хто такий Чижиков?

Це був той чарівний вік, коли тобі все цікаво. І Чижиков, і Коста Хетагуров, і чому Шмідта судили тут, а розстріляли там, на Березані. І багато, багато чого іншого.

Наприклад, музей.
- А куди ми йдемо?
- У музей.
- А що ми там будемо робити?
- Дивитися ротозеїв.
- Хто такі ротозеи?
- А подивишся у музеї, вони там.

Ми були майже єдиними відвідувачами. Нам дозволялося все. Буквально ВСЕ! Сидіти на золотій лавочці, лізти на ланцюги й гармати біля пам’ятника Суворову, торкатися майже всього з експонатів. З часом похід до музею перетворився майже на щоденну процедуру. Починалося усе з плачу від палючої несправедливості, оскільки сьогодні була моя черга лежати за «Максимом». Але Лєнка, моя старша сестра, ніколи не дотримувалася досягнутих домовленостей, і чотири роки різниці були вирішальним моментом у питанні, хто першим дістанеться до кулемета, що стояв прямо навпроти входу. Утіхи приходили на наступному експонаті — корабельній зенітці, у якої було два сидіння і кожному — по штурвалу! Один обертав вверх-вниз, інший вправо — вліво.

Батько підстраховував, і я САМ тримав кривий турецький ятаган, приміряв кольчугу, піднімав чергове ядро (а ну, подивимось, скільки ти каші з’їв). І навіть карабкався на рогату міну, що стояла на візку з тросом.

Напевно не кожного дня, але в дитячій пам’яті відкладалося, що саме кожен, у гості до батька приходили його однополчани. Частіше всього дядя Коля з отцової ескадрильї. Для мене знаходилися зірочки, ґудзики, старі погони та інша амуниція. Верхом бажання був польотний шолом з випуклими, як у жабки, окулярами. Але він ніколи не діставався, всі якісь перепони виникали між мною та ним. Додалося до плачу, якщо мені нічого не перепадало. Але іноді були гарні дні, і я блищав на вибір у парадній чи повсякденній фуражці, із чудовим крабом, хочеш у чорній, хочеш у білій.

А якщо мене потрібно було втішати, то знаходились причини та доводи, що висушують сльози одразу.

Якось раз, припиняючи мою чергову істерику з приводу „позабутий-позаброшений“, дядя Коля каже:

- Завтра у нас польоти. Рівно о 10-00 я зависну над двором і помашу тобі з кабіни вертольота.

Чи ніхто з кабіни справжнього вертольота тобі не махав? У дитинстві? З справжнього військового вертольота?

Було це пізнім вечером. За столом ще було десь посередині. Але оскільки цей вечір мені вже нічого не сулить, я вимагав сон. Хочу спати – і все! Жодні умовляння не діяли, жодні покарання або, навпаки, бонуси, як би зараз сказали, не спрацювали. І мені захотілося раніше лягти в постіль, і миттєво заснути – адже завтра о 10-00 до мене прилетить вертоліт!

Прокинувшись, я миттєво вистрибнув із-під ковдри і кинувся у двір. Дядя Коля не обманув.

Вертикалі піднімалися в небо і по глісаді уходили кудись далеко в море, на виконання завдання.

- А ще не 10 годин?
- Так що тебе підкинуло? Спи ще, рано, лягай.
- А скільки годин?
- Спитати треба – «який час».

- Ну, який час?
- Ще половина сьомої.
- А коли буде 10?
- Ще полежи, потім встанемо всі, помиємося, позавтракаємо, погуляємо трохи, і тоді буде 10-00.
- Я вже полежав. Я буду умиватися і їсти.
- Все ще сплять.
- Ні, я буду умиватися і їсти.
- Ще рано.
- Хочу їсти!
- Ну, іди, умивайся, тільки тихо. Приходь на кухню, я приготую сніданок.

Я поспішав виконати весь ранковий ритуал, сподіваючись, що час якось пройде швидше. Щохвилини я дратував усіх близьких питанням – «а ще не 10-00?».

Я змучився очікуванням і змучив рідних, які спеціально влаштовували якісь діла, щоб 10-00 наставало пізніше.

Увесь двір уже був перегороджений мотузками з простирадлами, свіжовипраною білизною. Уже кілька разів садилися за сніданком, або за чай. Уже втомлені вертольоти поверталися з моря й плавно заходили на глісаді на взлітну смугу. А 10:00 все ще не настає. Я дратував усіх питанням: «а коли?». Біжав в кінець саду зустріти черговий борт. Бігав назад: «а ще не 10:00?» Нарешті отримав зауваження, і тихо сопів носом, ображений на весь світ. Гірко вносив пилю в кузові маленького вантажівки і був готовий знову піти спати, виснажений від всього пережитого.

Чи знаєте ви очаківську пилю? В Очакові особлива пилю. Вона настільки дрібна, що якщо хтось проїде по вулиці, за ним надовго не осідає стовп дихаючої рижої пилю. Вона пахла полином.

Навіщо я так детально про пилю? Так, поки я смиренно перевозив її туди-сюди по двору, один вертоліт пішов трохи лівіше від глісади. Він плив повільно, знижуючись все нижче й нижче, і незабаром загрохотів над самим двором. Я ледь не злякався, але потім, вдивляючись у навислу машину, роздивився деталі. З відкритої кабіни виглядав пілот і привітно махав рукою в рукавичці.

- Дядя Коля! Дядя Коля прилетів! Ось, дивіться, рукою мені махає! Це ж дядя Коля!

Я стрибав по двору у хмарі пилу, а над нами плавно розгорталася винтокрила машина.

Мій захват, однак, не поділяли дорослі. Баба Ксена відчайдушно крутила якусь ганчірку над головою, ніби хотіла збити жужащу машину.

- Я тебе скажу: твій дядько Коля, він ще прийде в гості, паразит такий, я йому зроблю, жарти тут влаштую, маленький хлопчик знайшовся, розуму зовсім немає. Ось ще піду до командиру! Я тобі покажу! Усе білизну перестирай тепер! Що учудив, негіднику, іграшки йому!

Баба Ксена довго ще причитала, збираючи з веревок поржавіле від пилу білизня. А мені було радісно, що мене не обдурили, що 10-00, все ж існує у добі і нарешті прийшло.

А дядько Коля все віддалявся в бік аеродрому. Звичайно, він нічого не чув із всього того, що кричала баба Ксена.

А білизну, що ж, переполоскали — і кінець.

Ну, так, без прального порошку, який згодом винайдуть, руками, а не у пральній машині „Indesit“, її теж потім винайдуть. І з водою було не просто, привозна була. Хто зараз згадає побутові труднощі того часу.

Ведь головне – дядя Коля пообіцяв і прилетів до мене, і махав мені рукою із завислого вертольота. І, повірте, це було майже як справжній «літчиський» шолом.

А може й краще.

Михайло Коротунов

Підг. Сергій Кузнєць
Газета «Очаківський тиждень» №114 від 28.12.2021 р.