Найпролетарськіша вулиця Очакова
Забалка — це щось таке, що знаходиться за балкою. Це зрозуміло. Але де ж знаходиться сама Забалка? Якщо зупинитися на куті, де сходяться вулиці Шмідта та Луначарського, і повернутися обличчям до півдня, то опинитесь біля початку цієї самої балки. Якщо ви зможете переступити через паркани і не звертати уваги на собак, — ідіть прямо. Ваш шлях проляже по вузькому провулку, що нагадує русло висохлої річки. Це й є балка. Точніше — те, що від неї залишилось. Засипали її люди, затоптали. А колись, дуже давно, вона була дуже глибокою й виходила на берег лиману.
Після взяття Очакова в 1788 р. тут почала селитися біднота: рибалки та ремісники. У балці брали глину для своїх будівель. У неї ж скидали всяке сміття. Особливо багато його накопичувалось біля самого гирла балки.
Десь у 1970 р., розмита зливами, відорвалася тут велика земляна глыба й оголила акуратно викладений каменем підземний хід. Проте ввійти в нього не було можливості — він був доверху заповнений глиною. Знайшлись допитливі, почали копати, але глина лопаті не підкорилася. Так і залишили, а незабаром нові гори сміття закрили вхід.
З Забалки з давніх часів ходить легенда, ніби перед здачею Очакова паша надійно сховав під землею всі свої багатства. Чи не до нього вів той вхід? Очікувалося, що в ті роки розпочнуться роботи з продовження вулиці Шмідта до Намиву. І під час профілювання пологого спуску вони обов’язково наткнулися б на загадковий підземний хід. Але роботи не розпочалися, і вікова таємниця так і не була розкрита.
Забалка зберігала й ще одну таємницю. Відомо, що під штурмом фортеці воїни були поховані у чотирьох братських могилах. До нашого часу збереглася лише одна, та, що поблизу школи-інтернату. Де знаходяться інші — вже ніхто не пам’ятає. Так ось у кінці 80-х один господар, відбудовуючи дім на місці старої хати, виявив у землі велике кількість людських кісток. Те, що це могила наших солдатів, підтверджували знайдені ґудзики від мундирів. Хто був власником старої хати і чому він поставив її на братську могилу, звичайно ж, ніхто вже не відповість. Так що це була друга могила. А от де ще дві, може вони поруч?
Много бачили і пережили мешканці Забалки. Це вони бігли до приміщення гауптвахти, щоб подивитися на Шмідта.
Це вони підглядали з обривів, як комісар Чіжиков розстрілював у сусідній балці «буржуазні елементи». Це вони харчувалися одними бичками, коли страшний голод гуляв по Україні. Якщо б не бички — зникли б усі до одного. І чума не обминала їх, і пожежі…
Страшно було в окупованому Очакові під час Вітчизняної війни. Страшно й погано всім. Але знову Забалці дісталося більше — румуни та поліцаї, виганяючи людей від берегової лінії, вигнали усіх, навіть з маленькими дітьми, із будинків. Також відняли тряпки, щоб утеплити побудовані на березі ДОТИ.
Пришло звільнення. Війна відкотилася на захід. А тут, на Забалці, замелькали жінки й діти, тягнувши з берега в мішках та відрах пісок і глину. Збирали звідусіль камені й шматки дошок. Мешали й формували лампач. Потрібно було десь і якось жити. Коли ще повернуться з фронту чоловіки. І чи повернуться взагалі?
І знову підійнялася Забалка. Нові рибалки на шаландах почали виходити в море. Дуже юні господині «заметушились» на городах — життя брало своє. А тут і 1947 р. знову голод прокотився по Україні. І знову бички рятують людей. Місцевих та тих, хто дивом прибився до обривистих берегів Очакова. Пам’ятник потрібно було встановити цим бичкам: кнута́м, піщникам та іншим…
«ЧЗ» 1990 р.
газета «Очаківський тиждень» №89 від 16 серпня 2019 р.
