Як навчались діти у Покровській школі

Покровська загальноосвітня школа є найстарішою школою Миколаївської області. Розташована вона в одному з найкрасивіших та екологічно чистих місць області — на Кінбурнській косі. Мала, затишна, обладнана всім необхідним. Але, на жаль, на цьому її «бонуси» закінчуються, а починаються проблеми.

Колись Покровка була великим селом, але складний доступ у деякі сезони та економічні проблеми стали причиною зменшення кількості мешканців села, а разом із тим — зменшення кількості дітей. І ось already кілька років триває справжня боротьба між батьками та чиновниками районної адміністрації щодо закриття школи.

Говорити про це можна багато, приводити доводи, апелювати до справедливості та гуманності. Але, на жаль, чиновникам та економістам, схоже, чужі такі поняття.

Як же згадують Покровську школу колишні її учні?
Пост Інни Круглової з соцмережі ВКонтакте. 

Я часто згадую шкільні роки. Напевно, через те, що для мене це був щасливий час. Можливо, все погане забувається, а залишаються лиш добрі спогади. Але це й на краще. Мені подобається знати, що я проживаю щасливе життя.

Чи були ви коли-небудь у сільській, маленькій школі, такій, як у нас у Покровці? Зазвичай, почувши, що на момент мого випуску у школі налічувалось 25 дітей, мені з дивуванням говорять одне й те саме: «Так у мене в класі людей було більше». А хіба справа в кількості?

Для мене школа була другою сім'єю. Сім'єю, де ти знаєш усіх і з кожним якось спілкуєшся.

Так, з деякими спілкувалися більше, з іншими — менше. Але коли наставала весна, ми з радістю знімали теплі куртки і бігли на дворі грати у ігри. З першого по одинадцятий клас.

Земельки, квадрат на виліт, хованки... То відчуття, коли ти мчиш, як скажений, до найбільшого дерева, аби торкнутися себе та першокласника, який заплутався в кущах.

Або коли граєш у школу і пояснюєш для малюків якісь уроки. І всі такі важливі, і всі намагаються як найкраще зіграти свою роль.

А вчителі? Ви любили своїх вчителів? У нас із кожним були різні стосунки, але нікого ми не ненавиділи. І зараз, зустрічаючи колишніх вчителів, радо вітаємося з ними.

Нас любили учителя. Нас балували. Для нас делали свята та концерти, ми всі завжди в цьому брали участь та отримували призи. Для нас могли змінити розклад уроків, щоб усією школою мати можливість пограти у футбол. А з яким нетерпінням ми чекали травень та червень — час походів. Мммм... Волижин ліс, зоопарк, край коси, солоні озера. Ідеш ти по пісках, а навколо простягається цвіте степ, птахи співають і небо таке блакитне й глибоке, як буває лише на Кінбурні.

Яка радість розвалитися на привал і поїсти! Найбагатіший пікнік. Усі одне одному частують та пробують смакоти, які дружелюбно зготували батьки, вони ж знають про пожадливість своїх діток. Увесь важкий рюкзак набитий їжею та напоями... Дитяча радість.

Ми часто чуємо «ФІ» від прихильників міських шкіл щодо того, що один вчитель може вести 5–6 предметів. Так, може. І чомусь відразу всі впевнені, що це позначається на рівні знань у дітей. Мені цікаво, чи такі люди перевіряють «має власну думку» вчителів у містах? Їхню кваліфікацію, їхні дипломи, їхній рівень знань та ставлення до дітей? Або для таких людей прикметник «міський» є основоположним і не піддається сумніву?

Я навіть у суперечках намагаюся не брати участь, почувши потоки бруду у бік чогось, зокрема у бік нашої школи. Як кажуть, людина — посудина, торкни її, і дізнаєшся, чим вона наповнена... Багато хто майже повністю складається з лайна. На жаль.

Але школу реорганізували — залишили лише молодші класи. І докладають усіх зусиль, щоб її закрити. Я любила нашу школу. Я хотіла б, щоб вона жила, попри все й на радість дітям! Зараз школі 104 роки. Тільки нелюди можуть вбивати таких «заслужених ветеранів».

Нічого додати. Чисті, яскраві емоції «про наболіле».

Останній, 103-й «Перший дзвоник» у Покровській школі.