Головна
Статті
Район
Вода і камінь очаківських степів

Вода і камінь очаківських степів

14 серп. 2019 р.

Переклад не завершено

Очаківський район — колишні володіння Османської імперії, на яких разом із турками та татарами проживали також українські сім'ї.

А які поетичні назви носили ці поселення: Анчекрак, Бейкуш, Аджигол, Сари-Камыш тощо! Але, хоч вони давно мають інші назви, місцеві жителі називають їх так само, як і двісті років тому.

СЮРПРИЗЫ ИСТОРИИ

Перша згадка про це поселення датується 1753 роком.

Запорожский полковник Федор Покотило у рапорті до Київської губернської канцеляриї докладав про «татарське авуливе в урочищі Ханчакрак». Інші варіанти назви – Янчикрак, Анчекрак, що означає «Новий солончак». Є ще варіанти перекладу: «біля кущів», «сильно пересічена місцевість». Сучасні електронні перекладники дають зовсім інше значення цього слова.

За однією з легенд, на дні балки Янчикрак збиралася солона вода, а влітку утворювалося солоне болото. Цікаво, звідки бралася ця солона вода? Адже всі наступні дослідники одностайно говорили про відмінну питну воду в Янчикраку. Зокрема, Франц де-Волан, інженер, архітектор і будівельник Одеси, Вознесенська та інших міст, відзначав: «У струмку Янчикрак по кам'янистому руслу тече дуже добра вода; кілька джерел, а особливо велика кількість колодязів, дають відмінну воду».

Прояснює ситуацію Андрій Майєр. У праці «Повітове, землемірне й натуралістичне описання Очаківської землі…» він пише: «Лощина Янчикрак відрізняється своїми двома джерелами примітною, бо, протікаючи на близькому один від одного відстані, містять у собі протилежного смаку воду, яка в одному гіркувата, а в іншому прісна й чиста».

Російський полководець М．І. Кутузов у рапорті Г.А. Потемкіну від 2-го вересня 1787 року також згадував Анчекрак: «у 20-ти верстах від Очакова в селі Янчакрак Асан байрактар із п’ятисотною командою турок і татар…»

(* Асан байрактар – турецький воєначальник, учасник російсько-турецької війни 1787–1791 рр.)

Історики стверджують, що до російсько-турецької війни 1789–1791 рр. у селi Анчекрак жили турки, татари та українці.

П після завершення війни турки з татарами пішли, а ногайці зруйнували село. Де-Волан з цього приводу зауважив: Турецьке село Янчикрак, залишене до сьогодні, не забариться піднятися з руїн…

Окрім плодородної землі та відмінної води Анчекрак прославився каменем, який добували прямо в скелі біля села. Знову звернемося до де-Волана: «Уся кам'яна маса розташована шарами, найдглибший із яких містить частинки заліза».

Кар'єр зберігся досі, правда, камінь там давно не добувають. Ще кілька десятиліть тому його різали тут промисловим способом, а сьогодні там пустка, заповнена величезною кількістю пластикових каністр.
Але залізні включення, про які говорив де-Волан, добре видні навіть неозброєним оком!

Газета «Красный Николаев» у 1929-му році писала: «Николаевский округ имеет крупнейший массив известняка, который залегает под всей территорией округа толщиной, примерно, до 16-ти метров. Этот известняк разделяется на две основных группы: сарматский - белый, основные места его выработки – Анчекрак и на запад от берегов Буга, между Николаевом и Вознесенском. Из этого известняка построены в Николаеве здания бывшего военного порта, магазины и другие здания города. Другой сорт известняка – понтический – желтый, он лежит над сарматским»

Надо полагать, что и церковь Покрова Пресвятой Богородицы в Анчекраке граф Кушелев-Безбородко построил в 1860-м году из местного известняка.

Ее приход состоял из 144-х дворов, в него также входили деревни Владимировка, Турчиново и хутор Волчий. По состоянию на 1779-й год в Анчекраке действовала магометанская мечеть. Кроме того, в селі була ще й єврейська синагога, закрита у 1927-м році. (Д.І.Заковоротний. «Храми Прибужжя»).

Сьогодні знову відкрита в селі церква знаходиться поруч з Будинком мистецтв.

Поряд знаходиться меморіальний комплекс на пам'ять односельчан, які загинули у роки Другої світової війни.

Сюрприз очікував нас на місцевому кладовищі. Окрім традиційних кам'яних хрестів, там було одне поховання, за яке «зацікавився» погляд нашого адміністратора.

Це була могила Анастасії Кирилівни Андрєєвої. Як з'ясувалося пізніше, вона була міщанкою Богоявленської міської громади й померла від тифу у 1915 році. Як вона опинилася в Анчекраку й чим там займалася — невідомо. Зате ми знаємо, що в дівочому прізвищі вона була Колесникова, народилася близько 1853–1854 рр. 23 січня 1877 року вийшла заміж за міщанина Богоявленської міської громади Гордія Макаровича Андрєєва. Син Петро народився 15 червня 1878 року.

Цікаво, чи живуть у Миколаєві її нащадки?

Під час написання статті трапилося одне неймовірне збіг: село Анчекрак (Янчикрак) та однойменна річка були ще на території сучасної Запорізької області. Там воно було засноване в 1870 році.

У 1945 році обидва села були перейменовані. Анчекрак у Миколаївській області спочатку перейменували на Краснобалкове, а згодом — на Кам’янку, а Янчикрак у Запорізькій області — на Кам’янське. Але якщо у нас в Анчекраку видобували камінь, і нова назва якось мотивована, то яке зв’язок з каменем має село на берегах Каховського водосховища?

І наостанок ще одна інформація. 21 червня 1922 року в Анчекраку народився актор театру й кіно М.Б. Погоржельський, відомий нам за фільмами «Щит і меч», «Троє вийшли з лісу», «Мічений атом», «Операція «Трест»» і багато інших.

Михайло Боніфaцієвич — учасник війни, під Великими Луками у листопаді 1942 року отримав тяжке поранення. У 1947 році закінчив Ленінградський театральний інститут, працював у Новому театрі. З 1949 року — актор Московського театру ім. Моссовета. Помер 8 березня 1995 року. Похований у Москві.

У ПОШУКАХ ПАМ'ЯТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

У цьому селі ми планували поглянути на пам'ятник Тарасу Шевченку, нанесений на карту Google.

Це відкриття викликало у нас легке здивування, тим більше що село невеличке, мабуть, просто село, бо церкви там немає, а пам'ятник розташований на його околиці.

І пам'ятник там був! Напроти клубу і зруйнованого приміщення їдальні (?) стояв пам'ятник односельчанам, загиблим у Другій світовій війні. Скільки ми не їздили вулицями села, ознак пам'ятника Кобзарю не виявили.

Так, тож не дарма кажуть: Довіряй, але перевіряй.

Тут же народилася легенда: Тарас Шевченко проїздив через це село, і воно йому сподобалося, особливо дім дореволюційної забудови.

Ми не знаємо, коли було засновано це село, принаймні, на карті Шуберта 1865 року на цьому місці нічого немає, але пізніше з'являються хутора, зокрема Нові Кошари. Любителям легенд нагадаємо, що Кобзар помер у 1861 році, отже, в очаківських степах після 1865 року бути не міг.

Біографи поета не згадують про цей факт у своїх працях.

ВІСТНИКИ НЕЩАСТЬ

Сільське кладовище розташоване у нелогічному місці — на схилі пагорба за околицею. Серед небагатьох занедбаних могил стоїть пам'ятник загиблим воїнам від вдячних нащадків.

На жаль, у 2001 році в селі проживало 43 особи, а цього року ми насчитали не більш як п'ять. Село вимерло, майже всі будинки зруйновані, колишні господарства заросли травою та деревами. Сумно.

Назва свою Кассандровка отримала на ім'я дружини одеського міського бургомістра, грека за національністю, Афонасія Васильовича Кесоглу — Кассандри Іванівни. Сам Афанасій Кесоглу — доволі примітна особистість; його добре знали навіть при дворі російської імператриці, але про нього якось в інший раз. Скажімо тільки, що після своєї смерті в січні 1799 року він залишив своїй дружині чимало проблем, з якими вона блискуче впоралася. Кассандрі Іванівні довелося доводити, що вона є єдиною законною спадкоємицею свого чоловіка. Адже у неї, як і у більшості переселенців, не було жодних свідоцтв, підтверджуючих її шлюб з Афанасієм Кесоглу та народження дітей від нього. Вона впоралася з цим.

Потім розгорнулася справа про зловживання її чоловіка, який заборгував до казни 19 300 рублів. Було арештовано її маєток у Тираспольському повіті (також, до речі, Кассандровка). Кассандрі Кесоглу загрожувало злидні та нищета. Але нічого подібного не сталося. Вона, як тепер кажуть, «розрулила» ситуацію, і не лише не збанкрутувала, а примножила свій стан. У 1807 році Кассандра Іванівна купила ще два будинки в Одесі. Один із них — на Грецькій вулиці, вона подарувала своїй дочці Марині Афанасівні Домбровській.

Також Ігор Гаврилов (старший науковий співробітник НОКМ) повідомив, що в міжових книгах за 1838-й рік сказано, що земля біля Березанського лиману та село Кассандровка дійсно належали Кассандрі Іванівні Кесоглу.

ЧАЙКИ І ВІТЕР

Ми не планували спеціально відвідувати Березанський лиман, але раз уже приїхали…