Кіборги з Донецького аеропорту: «Страшно лише тоді, коли гинуть друзі»

Цей поїзд у вогні, і нам більше ні на чому тиснути.
Цей поїзд у вогні, і нам нікуди більше тікати.
Ця земля була нашою, поки ми не ув'язли в боротьбі.
Вона помре, якщо буде нічиєю, час повернути цю землю собі.
Б. Гребенщиков

Ця пісня легендарної групи «Акваріум» з’явилася на «стіни» нашого земляка Володимира Семішкіна у одній із соціальних мереж 20 вересня, через майже місяць його перебування на Донбасі. Він — один із тих, хто протягом двох місяців захищав Донецький аеропорт, один із тих, без кого не обходився жоден випуск новин, кого сепаратисти назвали «кіборгами».

Але навіть близькі друзі з його боку розповіли про Вову лише нещодавно. До цього ми його знали як хорошого друга, прямолінійну людину, який завжди говорить правду в очі, класного музиканта та одного з кращих бас-гітаристів Миколаєва, де він і проживає останні пару років, але ніяк не відчайдушного військового, який жертвує своїм життям та здоров’ям. Хоча передумови того були.

Вова виховувався у сім'ї військовослужбовців, закінчив ЗОШ №2. Службу проходив у військовій частині А26З7. Потім за контрактом пішов служити в Миколаївську аеророзвідку, але після закінчення строку подає рапорт на звільнення й починає здобувати цивільні професії. Паралельно з трудовими буднями грав на гітарі та бас-гітарі в рок-групах Миколаєва, в складі однієї з яких, зокрема «Гараж на роздоріжжі», рік тому виступав у День Конституції та на нашій площі. Тоді, стоячи на сцені, Вова навіть не підозрював, що через трохи більше півроку він увійде до складу народного ополчення.

Бас-гітарист групи «Гараж на роздоріжжі»

Після кримських подій, коли можливість подальшої агресії з боку Росії ставала все більш відчутною, він вирішив, щоб хоч якось захистити свою рідну землю, заступити на один із блокпостів регіону.

Весна 2014 року знаменувалася не лише такою бажаною теплом, але й хвилями мобілізації, першою кров’ю на Донбасі, і таким забутим для нас поняттям «Груз 200». Володимир Семішкін «оббив усі пороги військкомату», щоб йому видали повістку. 16 травня його мобілізували, і навчання проходив у 19-му батальйоні територіальної оборони.

- Я знав, що поїздка до зони АТО буде неминучою, у своєму часі наситився на підготовку військовослужбовців-строковиків, і хоч знав, з якого боку підходити до автомата. У батальйоні нас готували, тренували, возили на стрільби. Потім ми стояли на блокпосту біля Придністров’я,- розповідає Вова.

Згодом, після їх повернення до Миколаєва, зазнавши великих втрат, прийшла 79-та бригада.

Щоб доукомплектувати її, необхідні були добровольці, і Вова був серед них. Першою причиною такого його рішення стала присяга вірності українському народові, а другою — так сказати, інстинкт самозбереження. За словами Вови, 19-й батальйон був дуже легко озброєний і погано забезпечений, такий собі «гарматне м’ясо», і раз already йти у зону АТО, то краще у складі нормального війська.

23 серпня В. Семішкін перевівся до 79-ї бригади, і вже 27-го вирушив на Донбас. Я добре пам'ятаю, як телефоном Вова повідомив мені, що завтра вирушає у зону АТО. Це звучало так легко й просто, з його відмінним гумором, ніби розмова йшла про прогулянку за місто.

Малюнок дитини як оберіг

Коли машини перетнули кордон Донецька, їм сказали: «Усе, хлопці, тепер ви на війні, жарти скінчилися!». Спочатку хлопців привезли до табору АТО у Краматорську. Там їх чекали щоденні тренування, заняття, стрільби, виїзди на рейди, які вони називали «прогулянками».

Ось наші з Вовою короткі телефонні розмови.
- Привіт, як справи?
- Усе нормально, ось тільки з «прогулянки»
- З тобою все добре?
- Так мене й палицею не зловиш.

Таке саме коротке спілкування у соцмережах.
- Привіт, уже стало холодно — не мерзнете? Коли додому?
- Через тиждень на п’ять днів відпустять. Зараз слухаємо концерт.
- Який?
- Група «Континент», афганці.
- Бережіть себе.
- Побачимось.
Але через 5 днів вони не приїхали...

29 вересня надійшло повідомлення з текстом: «Наші хлопці натрапили на 2 ворожих танка. Спалили 2 наших БТР, 7 «двохсотих», 9 «трьохсотих»». Це був єдиний випадок, коли на мій телефонний дзвінок Вова відповів: «Таня, я не хочу розмовляти».

Вже потім він зізнався, що того дня йому вперше стало страшно. І страшно навіть не за власне життя, а за усвідомлення того, що ще учора ці семеро сиділи поруч, а сьогодні їх уже немає. Вова переконаний, що спочатку хлопці отримали дурний наказ, і, відправляючи їх до аеропорту, їм не передали ні місця дислокації, ні безпечних під’їздів. Чуть пізніше, у серцях, він сказав: «Мені здається нас зливають».

Але мало хто знає, що одним із цих двох БТР повинен був бути БТР «Боря» (так ласкаво називають машину Вову та закріплені за технікою хлопці)

- У той день «Боря», зазвичай безвідмовна машина, ніяк не хотіла заводитися, і в останній момент відправили інший транспорт.

«Після цього випадку, - розповідав Володя, - наш командир став казати: «Більше за все я люблю “Борю“. Якщо він буде цілим, цілими будемо і ми».

І до сьогодні «Боря» ні разу не підвів — якщо йому захочеться заглохнути, то спочатку довезе вантаж, пальне, хлопців, і тільки потім зупиниться.

Ну як після цього не вірити в те, що у машини є душа, - помітив "кіборг".

В Донецький аеропорт їх підрозділ відправили трохи пізніше, у перших числах жовтня. З безпосередніми бойовими діями Вова з хлопцями зіткнулися вже там. Вова розповідав, що всі знали, куди їдуть, наші хлопці уже несли там втрати, а 79-та бригада їхала на посилення.

Безпосередньо біля аеропорту В. Семішкін разом з хлопцями стояли майже місяць. За цей час вони, як могли, обживали свій побут у розбитому сепаратистами терміналі — підручними засобами укріплювали вікна, виділяли зони відпочинку та кухню.

Іронічний підпис: «Аеропорт. Ранок. Чашка чаю, камін, цигарка. Красиво жити не заборониш»

Завдяки волонтерам, у хлопців є усе необхідне — їжа, одяг, цигарети. На бригаду навіть передали гітару, і у часи затишшя Вова там грає на струнах. Міністерство оборони забезпечує їх форменим одягом та технікою. Вова запевняє, що з забезпеченням у них уже все є. А ще, він каже, що навіть привчаєшся до постійних обстрілів — у цьому допомагає специфічний армійський гумор.

Ось, одне з повідомлень: «Таня, висилай мені печеньки Нової пошти» (далі адресу).

Ще одне повідомлення з обуренням я вже отримала через Інтернет: «Блін, обдзвонив сотні піцерій у Донецьку, і ні одна не погоджується привезти нам три піци «на банду». Навіть за потрійним тарифом!».

- У терміналі у нас є одна стіна, на якій ми пишемо привітання, різного роду послання, оголошення. Так ось, один із наших, Хеня, не витримав брудних кружок на кухні і написав: «Брудна кружка — найкоротший шлях до Бога», - ось такий він, гумор у Донецькому аеропорту.

Але були моменти, коли мені, в іншому кінці України, ставало моторошно.
- Як там у вас?
- Сьогодні спокійно, ніби «режим тиші», хоча вони пару разів уже стріляли. Чекаємо, коли набридне ця фігня, і як вичавлюємо з усього, що є.
Ось, чорт, обстріл розпочався....

Через день повідомлення від Вови у мережі:
- Розкажи, що в Очакові нового, нам усе на відповідну стрільбу «добро» не дають. Скучаємо.
І розповідаєш про те, про те, як справи у спільних друзів, про погоду, пташок... Усе, що в голову приходить.

А потім, 24 жовтня, дзвінок: «Сьогодні змінюємося. Сидимо на валізах, чекаємо ночі». Через кілька днів, пізно ввечері, хлопці з 79-ї бригади з квітами та вигуками «Герої!» зустрічали Миколаївці.

Семішкін прибув ненадовго. Уже 6 листопада «кіборги» відправилися назад на Донбас. Щоб не їхати, у Вови навіть думки не було:

- Ну як це не їхати??? Там мої хлопці залишились, ми вже зламане підрозділення, і кожен друг від друга залежить. Там до всього привикаєш, починається обстріл — переходь в укриття. Невозможно привикнути тільки до смерті друзів.

Признаю, таке неустановлення, уміння сміятися в найскладніших ситуаціях, якими володіє Вова, надавало мені оптимізму. Я знаю, що багато чого Вова мені не розповів. Можливо, колись, сидячи у мене в гостях, він розповість всі жахи неоголошеної війни, але це буде пізніше. Зараз же він переконаний, що ми переможемо. У нас для цього все є — відвага, патріотизм і чітке усвідомлення того, що наші хлопці стоять на своїй землі, і за їх спинами — рідні та близькі.

Т. ЛУПУЛ 

Газета «Чорноморська зірка» №91-92 від 14.11.2014

Фото з архіву В. Семішкіна