Записки «оптимістки»

��Зима цього року радувала нас багатством теплих сонячних днів. Не було масових випадків грипу, як раніше. Обіцяла багато для ранньої весни.

У музичній школі прозвучали концерти та відкриті батьківські збори, і ми були надзвичайно раді успіхам наших учнів. Батьки, навіть ті, хто не має музичної освіти, почули наскільки виросли в професійному плані їхні діти, повзросліли, стали розумнішими, змінилося їхнє мислення та ставлення до музики. І раптом несподівано… карантин. Ми були впевнені, що індивідуальні заняття дозволять. Але, на жаль, ситуація виявилася значно серйознішою. Добре, що встигли записати програми дітей, підготовлених до обласного конкурсу піаністів, який проходив дистанційно, і ми зайняли 4 призових місця.

Перший тиждень ми працювали в школі вперше без дітей: заповнили всю документацію, готувалися до виконавчого семінару та ін. Навіть не уявляли, наскільки тривалим виявиться карантин. Але розуміли, що більше ніж на тиждень перерви в заняттях бути не повинно.

Перший день уроків в онлайн-режимі 23 березня — це був жах! Яким чином ми, діти й батьки, оцінювали один одного та наші індивідуальні уроки, які забезпечують максимальний розвиток творчої особистості: мислення, концентрацію уваги, творчу ініціативу і, нарешті, слухняність та трудолюбство.

У зв’язку зі зв’язком в Viber погано, звук искажается, видимість переривається, приходиться кілька разів пояснювати одне й те саме, отже, час уроку збільшується. Голова розривалася, голос сідав. Те, що раніше можна було зробити без слів одним дотиком руки і навіть поглядом, тепер неможливо. А головне — діти не відчувають мою любов, підтримку та бажання допомогти, навчити, вселити віру у свої сили. Після шести уроків фізичні та моральні сили повністю вичерпились.

Но утром надо снова работать. И так каждый день. И неизвестно, сколько этот ужас продлится. Я беру себя в руки. Дети ни в чём не виноваты. Они должны чувствовать мою любовь и поддержку. Я должна ещё более терпеливо объяснять каждую ноту, анализировать каждую фразу, гармонию, весь текст. Повторять сотню раз одно и то же, пока ученик не поймет. Искать новые формы работы, словом делать всё, чтобы у ребёнка получалось, и он двигался вперед. А главное — это спокойствие и чувство юмора, оптимизм, без которого невозможно победить.

Второй день удался! Дети поняли, что никуда не уйдут от работы и процесс пошёл. Я делала то же самое, что и в школе, но терпением запаслась надолго, и дети это почувствовали. Я спокойно реагировала на плохую связь и часто с Вайбера и Вотсапа переходила на обычный телефон с громкой связью. Не было видео, но звук отчетливийй и легче исправлять ошибки. Если они появлялись, я терпеливо возвращалась к игре отдельными руками и снова и снова разбирала нотний текст.

А вот с игровыми приемами оказалось сложней. Я направляю камеру на свои руки и показываю движения игрового аппарата. И радуюсь, что даже 1 класс научен читать ноты и владеет основными игровыми приемами. Конечно, после карантина придётся многое исправлять, но без паники.

Бояр Юлия

Все уроки записываю в тетрадочку. Две уже исписала. Дети сами записывают в дневник домашние задания. Но оказалось, что это никому не нужно и пришлось заново заполнять новую форму отчетности. На авторскую программу сил не хватает и приходится её писать в выходные дни.

�Детям говорю, чтобы из любой ситуации умели извлекать пользу. Наприклад, у мене не вистачало часу на підбір на слух та імпровізацію. Тепер цим займаюся постійно. Виявилося, що весь дитячий репертуар я знаю на пам’ять. А діти мені грають пісні про каронавірус і роблять інші творчі завдання, згадують репертуар, читають із нот, підбирають на слух, слухають музику, читають більше, найкращі готуються до сольних концертів. Але стараюся їх не перевантажувати, адже майже увесь день вони зайняті загальноосвітньою школою. Їм теж потрібно відновлюватися після онлайн-навчання.

Песня про коронавірус

У однієї учениці сталася НП — менший братик поломав електронний синтезатор. Немає можливості купити новий. Відсилаю їй завдання через Вайбер, плюс купа завдань з сольфеджіо та хору, є чим зайнятися. Головне — зберегти бажання та любов до музики! А за цю любов велика подяка батькам! Тепер вони присутні на кожному уроці. Допомагають, чим можуть: направляють камеру на клавіатуру, на ноти, співпереживають, підтримують, підказують і навчаються самі. До карантину такої можливості не було.
І хоч у мене робочий день збільшився, совість моя чиста: зарплату заробила. Хоча чоловік вважає, що нам потрібно платити за шкідливість («напруженість у роботі»), він зі сторони спостерігає за всіма моїми «митарствами».

А як же все-таки хочеться на острівець без коронавірусу!

Закликаю колег поділитися своїм досвідом і обговорити проблеми роботи в онлайн-режимі.

С.А. Робулец,
викладач класу фортепіано Очаківської музичної школи