Закоханий в Очаків (Н.М. Вилкун)

Фактично життя промайнуло. Настав час підсумків.
Але… доки туга не перемогла, давайте радіти! Жити!
Микола Вилкун

Ми познайомилися з Миколаєм Митрофановичем Вилкуном у травні 2016 року на Міжнародному фестивалі мистецтв «Очаківський ренесанс», який переріс у Міжнародний художній пленер «Очаків – український Барзізон», що проходив у вересні 2016 року.

Вже тоді Микола Митрофанович справив на мене величезне враження своїм яскравим виступом, неповторною харизмою, відкритістю, щирістю, природністю та якоюсь особливою любов’ю до мистецтва і людей, величезним життєлюбством.

З одного боку у ньому поєднувалися яскравість та театральність, а з іншого — надзвичайна скромність та непритязательність. І головне, в свої 78 років він був відкритий до всього нового і невідомого.

Згодом ми зустрічалися в Одесі на художніх виставках, фестивалі мистецтв «Українські сезони світу» в Одеському літературному музеї. І тільки згодом я дізналася, що він «Людина року – 2016», Заслужений художник України, член НСХУ, член Союзу театральних діячів України, головний художник Одеського театру юного глядача. Так ось у чому його секрет! Ось звідки таке рідкісне поєднання мудрості та юнацької безпосередності!

Николай Митрофанович зізнався, що в Очаків закоханий давно, ще в 60‑х роках, коли ставився спектакль про П.П.Шмідта «Після казни прошу», який користувався особливим успіхом у публіки. І тільки через піввіку відбулася зустріч з Очаковом. Безмежно радів запрошенню на Очаківський пленер. Після багато годинної роботи просто блукав вузькими вуличками і насолоджувався довгоочікуваним побаченням з містом, з його історичним минулим, без якого сам місто був би просто безликим. Собор, музеї, пам’ятники, найдивовижніша екскурсія містом… На куті біля музею Суворова його гострий погляд витяг табличку «Юрист Мира», а на кладовищній стіні сподобалося оголошення «Є вільні місця».

Ескіз костюма «Шахи» і картина «Ніч на Ланжероні» були подаровані Очакову. А на Другому фестивалі мистецтв «Весняні ноти творчості» музею Р.Г.Судковського він подарував три якісні та цікаво виконані роботи, оформлені в рамах, з реквізитами та каталожними даними: «Будинок на березі», «Очаківські катери в очікуванні пасажирів», «Очаківські козочки».

Зробити подарунок від душі — особлива радість для художника.

Улітку 2019 року Н.М.Вилкун запросив нас з художником-іконописцем Інною Кузьминською до своєї театральної майстерні. Він зустрічав нас як найдорожчих гостей, представляючи директору та працівникам театру як представників культури міста Очакова, закоханих у мистецтво.

Сам провів для нас екскурсію театром. Показав моделі до вистав, зменшені у 20 разів, але зроблені, як справжні, з висувними шухлядами, газовою плитою з сковорідкою та відкриваючою духовкою з противнями… У своїй маленькій майстерні трохи відчинив завісу на все своє життя. А воно у нього було ох, яке нелегке.

Сам собі обрав дату народження після втрати документів — 25 травня 1938 року. Народився у селі Левадівка Миколаївського району Одеської області в сім’ї тракториста та простої колгоспниці. Цими робітничо-селянськими коріннями пишається, адже всього в житті досяг власною працею та талантом, даним Богом. Діда в 1920 році розкуркували, вигнали з села. Батько задихнувся у румунському полоні у 34 роки. Мати Агафія Константинівна залишилася одна з шістьма дітьми на руках, статна, красива, висока, чорноброва, закінчила 2 класи церковно-приходської школи, з чисто українським вимовом. Не боялася ніякої роботи і дітей привчала до праці. І всі діти стали на ноги і добилися успіху в житті.

Микола Митрофанович згадує дитинство. Німецькі танки зруйнували верхню частину колодязя. Хлопці грали у «війни», і його брат упав прямо у колодязь. Тоді мама, не задумуючись, стрибнула в нього й дістала сина з самого дна. До сих пір гордиться матір’ю. Саме такі жінки винесли на своїх плечах усі тяготи війни та підняли країну з руїни. А коли він став заслуженим, запрошував матір на свої виступи та садив її на перший ряд поруч із відомими людьми Одеси. Мама й у поважні роки зберегла красу. Померла вона у 1995 році на 82 році життя.

Одного разу, допомагаючи матері розносити фронтові листи-треугольники, Микола став жертвою величезної злої собаки, яка вирвала шматки м’яса на руках і ногах і залишила сліди своїх зубів навіть на кістках. Слава Богу, усе зажило, залишилися лише шрами.

Під час війни довелося виживати разом із сестрою в Одесі у тітки, у котрої своїх було двоє, та ще бабуся з дідусем. Жили на Молдаванці. Німці вигнали їх із квартири, довелося оселитися в підвалі (троє дорослих і троє дітей). Німці — доглянуті, розпещені аристократи. Коли захворів дідусь, тітці довелося просити у них хоч 100 грам горілки. Один із них направив карабін їй прямо в лоб, а інший пожалів, забрав зброю, але жінка за хвилину повністю посивіла. І все це сталося на очах маленького Коленьки.

У вересні 1944 року, коли йому було 6 років, пішов до школи №120 на 2-й заставі, куди їздили 21 трамвай. Двері не закривалися, люди стрибали на ходу. «Друг» — товариш витолкнув Колю на великій швидкості. Той ударився головою, втратив свідомість, а коли прийшов до тями, бачив — люди довкола причитують: «Хлопчик загинув!» Ледве піднявся, кров тече, хитався, а «друг» погрожує: «Як розповіш своїм — приріжу!» Але все ж відвели до поліклініки, зробили перев’язку, дух піднявся і радів, що не потрапив під колеса, залишився живим. А скільки разів був на межі між життям і смертю! Одні лише самопали та нерозірвані німецькі снаряди — от що варте! Чудом залишався живим.

Він викладав у школі для дітей-інвалідів війни у військовій формі, писати було ні на чому, чорнильниця-непроливальниця та залізне перо — ось усі нехитрі атрибути в навчанні. Учитель пояснював таблицю множення на пальцях, на все життя запам’ятався!

Пам’ятає визволення Одеси. 10 квітня 1944 року о 4-й ранку стукіт у двері. Солдат у плащ-палатці стукав всім без розбору. Так його майже задушили в обіймах від радості.

Але випробування не закінчилися. Якось тітка сказала: «Діти, вас годувати нічим, ідіть шукати дитячий домівку». І пішли пішки через усе Одесу з Молдаванки в Аркадію. Знайшли дитячий будинок, стоять, плачуть. Забрали тільки п’ятирічну Наташеньку, а інші повернулися додому і отримали за те, що погано плакали. Сестру регулярно відвідували до 16 років, і навіть заздрили їй — нагодована, одягнена, взута. Дитячі будинки тоді навіть водили на екскурсії та до театрів. Як же шкодував Микола, що його не взяли до дитячого будинку!

Після 1-го класу Коля повернувся до Левадівки до матері, отримав нові документи і пішов до школи. Директором був Всеволод Іванович Волков, який окрім української мови та історії, вів різні гуртки, прививаючи дітям усі необхідні навички для життя. А його дружина викладала біологію. Тут-то й пристрастився Микола до малювання, скульптури, авіамоделювання, створення ляльок, акторської майстерності, танців, гри на музичних інструментах та іншим видам творчості, які так пригодилися в житті. Всеволод Іванович організовував спортивні змагання і сам брав участь. А у нього було двоє дітей. Так, всім дітям він став батьком, навчив всього. У школі у Коли була навіть прізвисько «художник». Усі стінгазети, будь-яке оформлення — справа його рук. Закінчував середню школу у районному центрі Андрєєво-Іванівка, що за 8 кілометрів від Левадівки. А коли в 1991 році відкривали виставку Миколи Вилкуна в Белгород-Дністровському історико-краєзнавчому музеї, розшукали В.І.Волкова, і Микола Митрофанович сказав: «Ця виставка присвячена Вам!»

Усе дитинство Колі проходило босоніж. І навіть у футбол грали м’яча-тряпічку аж до грудня, і теж босоніж. А ті хлопці, що були в черевиках, ненароком зламали суглоб на нозі так, що почали виходити дрібні кісточки. Переніс дві операції, зроблені настільки якісно, що до тепер не відчуває суглобів, навіть погоду не болить. Ось так випадкові хлопці після війни ставали жорстокими.

Після 7-го класу поїхав Микола вступати до Одеського художнього училища, але не маючи жодних професійних навичок, звісно, не пройшов. Але на екзамені один із викладачів сказав йому: «Ти нічого не знаєш, але це не біда, треба підучитися». Це вселило надію.

Після окупації та двох голодів молодій людині захотілося свята, його душа тягнулася до прекрасного. А театр — це завжди свято. Так, після десятого класу Микола вступає до театрально-художнього училища, як він вважає, цілком випадково. Не маючи мало-мало підготовки, уже у другому семестрі він стає відмінником і отримує підвищену стипендію, закінчує училище з червоним дипломом.

Хотілося знати й розуміти театр із середини у всіх його деталях. Також потреба змушувала підробляти. І вже на останньому курсі він їде працювати в український музично-драматичний театр разнорабочим: декоратором, освітлювачем, меблярем, бутафором, робітником сцени. Потім став асистентом художника-постановника на громадських засадах. А головне — їздив літом на гастролі разом із театральною трупою і багато гастрольних етюдів робив, набираючись досвіду.

Продовжив освіту в Московському поліграфічному інституті на художньо-графічному факультеті. Гордо пишається тим, що в музеї ляльок театру Сергія Образцова з усього світу знайшлося місце чотирьом його лялькам.

Працював також художником-постановником в Одеському театрі ляльок (1966-1971), потім головним художником Українського музично-драматичного театру (1976-1977). А коли запропонували на вибір — оперний театр або ТЮЗ, без вагань обрав ТЮЗ. Психологія дітей та підлітків йому так близька, що і в 80 років він відчуває себе молодим.

43 роки свого життя Микола Митрофанович віддав викладацькій діяльності у рідному театрально-художньому училищі. Студентам віддавав усе себе, не шкодуючи сил та часу, закохував у свою професію та запалював молодих людей, щоб горіли любов’ю до театру, як і він сам. І його учні стали гідними продовжувачами традицій, піднімаючи театри по всьому світу: Олександр Крамський (США), Наталя Герасименко (Греція), Олена Черепніна (Індія), Еля Макина (Рига), Сергій Кущнер (Київ), Сергій Коноваленко (Новоросійськ), Михайло Романов (Якутськ) та інші.

Понад 20 років він керував секцією художників театру, кіно та телебачення Одеської організації Союзу художників, а 2 роки був головою Правління Одеської організації Союзу художників України. З 1985 року — член правління товариства «Україна – Японія», вплив культури якого ми бачимо в деяких роботах художника. Двічі побував у Японії в 10 містах і навіть із виставкою в Йокагамі. Член Правління Міжнародної асоціації діячів літератури та мистецтва «Глорія», яка проводить різноманітні фестивалі мистецтв, а Н.М. Вилкун — беззмінний член журі не лише цих фестивалів, але й Міжнародного конкурсу театрального плаката, юнацької творчості в Австрії, Болгарії, Словаччині, Угорщині та, звичайно, України.

На рахунку Н.М. Вилкуна оформлення 250 вистав не лише одеських театрів, але й Миколаївського, Херсонського, Дніпропетровського, Луганського, Львівського, Запорізького, Ніжинського, Кіровоградського та інших.

Крім того, Микола Митрофанович створив художнє оформлення для одеських гуморин, «Днів народження міста Одеси», фестивалю «Біла акація», телевізійної програми Останкіно «Стара квартира в Одесі». Все, за що він береться, перетворюється у його золотих руках.

Ну а різних виставок було більш як 130, плюс 25 персональних. Можна довго наводити міста та країни, де розташовані роботи Н.М. Вилкуна.

Не будемо перераховувати численні премії, медалі та почесні знаки, бо це для нього не самоціль. Він просто й досі закоханий у свою роботу і не зраджує їй уже 60 років, у чому такий самий стаж його сімейного життя. І за такої кипучої громадської діяльності Микола Митрофанович завжди знаходив час для сім’ї, був чудовим чоловіком та батьком, виростив чудових дітей та онуків.

Вся біографія Н.М. Вилкуна вмістилася у ювілейному привітанні художниці Ніни Ніконової:

Я розповім про Вилкуна зараз і прошу уваги у Вас!
Він не Іванич, не Романич, він – Микола-світ Митрофанович.
Виват йому, він Митрофанович, він сценографії гурман
Уже скільки років, ох, браво, бис, законодавцям куліс.
Він трудиться, не покладаючи рук, кіно, театру вірний друг,
ТЮЗ, ляльки, драма, оперета… Діапазон широкий цей,
Не кожному обійти дано, але це зверхнє вирішено!
І жанри ті душею лелея, веселий метр не старіє,
Він натхнений крилами муз! Ще училище, Союз…
Він служить п’ятдесят і п’ять, а самому лише сім плюс п’ять,
Хіба потрібно роки рахувати? Хоч борода його сивіє,
Він рік від року молодшає, душі, як раніше, двадцять п’ять,
І юним може фору дати! Бурхливий вулкан його ідей,
Розмах мистецтва задув! Натхненний високим почуттям,
Відомо мистецтво Колі — реалізм і романтизм,
Зоветься скромно — «Вилкунизм». Виконає будь-який каприз
І кожен твір — як сюрприз. Самому — головреж, всьому — худрук!
Поліграфіст, організатор, журі та куратор виставок,
І строгий критик-прокурор, не зрадить себе театр!
На цій ниві благородній достойний, може бути народним.
У душі — неугасиме полум’я, адже любимою справою він зайнятий,
Він «на коні» півстоліття, театролюб, театровед,
Колишній голова Союзу, улюблений шеф‑роботодавець,
Хай хранить його Творець!!!

Ось таке почуття гумору притаманне нашому герою з дитинства, воно й допомогло витримати у цьому житті. А корені його криються, як з’ясувалося, не так уже й глибоко. На батьківщині Н.М. Вилкуна в Левадівці народився та жив відомий радянський сатирик Степан Іванович Олійник. Микола навчався у тій же школі, сидів за тією ж партою, що й його знаменитий земляк. Деякі навіть вважають їх родичами, адже Олійник народився в 1908 році, а батько Миколи — у 1907, і хати їх стояли поруч у Пасицелях, а коли разом переїхали в Левадівку, ще більше дружили між собою. А згодом сестра Степана — Саша Іванівна була у Колі класною керівницею. О такi родинні зв’язки!

У Левадівці відкритий не лише меморіальний музей Степана Олійника, але й картинна галерея Миколи Вилкуна. Щороку на початку квітня там проводиться міжрегіональний літературний фестиваль українського гумору «Степанова весна», про який він так захоплено розповідав на фестивалі в Очакові, порівнюючи «Весняні ноти творчості» з «Степановою весною».

А на честь 55‑річчя своєї творчої діяльності Микола Митрофанович подарив землякам 55 своїх картин, моделей декорацій, макетів і ескізів костюмів, афіш, фото та особистих документів. В відповідь на ці подарунки односельчани вручили художникові знак «Почесний громадянин Левадівки». Це розчулило майстра до сліз, адже Почесними громадянами були Віцин, Нікулин та Моргунов, які вперше знімаються у кінофільмі «Пес Барбос і незвичайний крос» за літературним матеріалом С.І. Олійника. Вони навіть приїжджали до Левадівки.

Картини — не єдина подарунок художника: у 1994 році він написав десять великих храмових ікон для церкви Іоанна Богослова, яка була зруйнована німецьким снарядом, а згодом відновлена. До православної віри ставиться з особливою трепетом. З дитинства благоговіє перед іконами, з яких святі дивляться пронизливим поглядом, закликаючи до совісті. Особисто був знайомий з предстоятелем УПЦ Володимиром Сабоданом, з яким у 2007 році в одній делегації побував у багатьох православних святинях на Святій землі. Підсумком поїздки стала серія портретів духовенства.

У альбомі «Акварелі», який він подарував музею Р.Г.Судковського, є зображення храмів, яким він надає особливу монументальність. Цей альбом — своєрідна творча біографія майстра — рідна Левадівка, Андрєєво-Іванівка, Шершенці, Кодима, Тилигул, Одеса, Абхазія, Латвія, Словаччина, р. Волга, м. Самара з її дерев’яною зодчістю.

Дуже точну характеристику творчості Н.М.Вилкуна дає художниця Інна Кузьмінська:

«Дуже тонко «загостреним» оком цей талантливий художник, точно помічаючи те, що інші не помічають, охоплює великое в… малому! natural" Белно-переводне.

В роботах дихає спокоєм і умиротворенням. Чоловіча тверда й міцна техніка, не яскраві, а радше приглушені кольори, такі характерні для південно-російської школи, на яку опирається художник, надають роботам риси реалізму, але з романтичним натяком і навіть елементами імпресіонізму. У деяких роботах простежується вплив японської гравюри.

З великою любов’ю, якимось надзвичайним теплом і ностальгією пише художник покосивші селянські хати й тини, напівзруйновану ферму, господарські двори та споруди, «криниці» та бочки-водовози, труби та старі хрести на кладовищі, стоги сіна та пасіку… Все це називається одним словом — Вітчизна.

Особливий ракурс присутній і в зображенні дерев, які ніби грають усіма фарбами: переплетені гілки, ексцентричні корені, низько схилені дерева, мутна гладь води і човни на ній. Впевнено й узагальнено пише художник абхазьскі засніжені гірські пейзажі. Особливе місце у творчості займає міська архітектура, а також причали, човни, дебаркадери, сейнери, буксири та яхти, написані впевненою чоловічою рукою.

Особливий інтерес становить портретна творчість майстра, який дуже тонко й точно уловлює характерні риси персонажів, любить передавати незручність пози. І навіть оголена натура «Ню» у Вилкуна якась скромна й навіть целомудрена. І все це передається дуже скромними засобами, що характерно для справжнього майстра.

Роботи можна назвати мімолініями, бо пишуться вони швидко, легко й невимушено. Іноді малюнок наносять пензлем з чорнильною тушшю або гелевою ручкою, а завершується аквареллю.

У будь-якому разі, у всіх роботах чітко проступає незалежність мислення, самобутність та відсутність штампу.

До 80-річчя художника мешканка Левадівки Раїса Цандур подарувала йому своє віршоване творіння:

Вечірня зірка місяць зустрічає, вишневим цвітом пахне у садку.
Микола в хаті зошит свій хапає, біжить замалювати мить таку.
На небо дивиться він пильно – які відтінки в ньому є?
А зрозумівши все, повільно він цю красу передає.
Давно зайшло за обрій сонце і тихо-тихо у селі.
Микола під своїм віконцем в садку малює босоніж.
Батьків убогую хатину ніколи він не забував –
Гніздечко бідної дитини, з якого в світ він відлітав.
Нехай сміються тобі зорі! Неси свою красу у світ!
Малюй! Показуй свої твори, так жить тобі багато літ!!!

Світлана Робулець