Легенда Кінбурнської коси. Володимир Зебек

Сади моєї душі завжди візерункові,
У них вітри такі свіжі й тихіші,
У них золотий пісок і чорний мармур,
Глибокі  прозорі баси.

Микола Гумільов

Володимир Зебек… Легенда Кінбурнської коси… Гені мариністичного живопису. Без нього коса опустіла, осиротіла… Не вистачає Зебека… Людина-загадка з глибоким міцним стрижнем. Його можна порівняти з деревом, глибоко пустившим корені в зыбучі піски Кінбурна, що пам'ятав Геродота, Андрія Первозванного, А.В. Суворова. Майстра захопила коса і прив’язала до себе невидимою ниткою на все подальше життя. Вона тримає й його дітей, які віддали перевагу Кінбурну, не промінявши його на другу Батьківщину — Москву.

Неможливо передати словами це відчуття радості, виблискуючого світла, бризок енергії, що переливались через край і наповнили наші серця після відвідування виставки  Володимира Зебека у мистецькій галереї Миколаївського Чорноморського університету імені Петра Могили.

За спонсорською допомогою 22 жовтня Очаківська делегація, що складалася з працівників культури та ландшафтного парку «Білобережжя Святослава», батьків та учнів музичної школи, краєзнавців та представників інтелігенції, змогла здійснити екскурсію не лише на виставку В.Зебека, а й у краєзнавчий музей «Старофлотські казарми».

Сказати, що прийом був теплим — це нічого не сказати. Прийом був просто казковий. Мистецтвознавець Любов Анатоліївна Омельченко нас просто підкорила своєю любов’ю до Зебека, його абстракцій та мистецтва загалом. І це була любов з першого погляду. Потрібно мати дуже неординарне мислення, щоб бачити в абстракції цілий світ, його філософію, починаючи від творення світу до наших днів.

Чесно кажучи, не всі люблять сучасний живопис, і глядача не так уже й легко переконати. Любова Анатоліївна переконала нас у глибині та непізнаваності абстракції! Перед нами з'явилися 25 картин у такому естетичному оформленні, що просто неможливо залишитися байдужим. Тут і гіпотетичний сон за мотивами Е. Хемінгуея «І сходить сонце», де передана вічна боротьба життя зі смертю, «Дихання морського вітру над сумраком вод», «Долина морських вітрів», «Вічна печаль моря», «Гармонія барвистого вихря», «Пані Луна, вдягла старовинне рожеве кімоно». Назви говорять самі за себе, хоч кожен може побачити свій образ. Любова Анатоліївна розповідає: «Багато хто каже, що також можуть так розплескати фарби — і абстракція готова». Ні, ні та ні! Спочатку потрібно навчитися писати море, як Зебек, пройти цей складний, тернистий шлях становлення художника, і лише потім, майже на схилі років, можна переходити до абстракції. Тоді вона буде справжньою, з глибоким філософським змістом, як ці роботи — «Старовинна легенда світобудови», «Дух з небес, що зійшов на землю», «Споглядач за вічністю», «Явлення чаші Грааля», «Метафізична ілюзія» — вічні питання й явища, які з давніх-давен мучать людину. Чи дає художник на них відповіді?

Навіть на абстрактних картинах Зебека ми бачимо море — різне та неповторне. По всьому простору розвіюються вітрила, уламки щогл, затонулі кораблі з їхніми привидами в морській стихії. Символічно православний хрест, як панахида за загиблими. Скільки життів забрала ця нестримна сила? Тут ми бачимо запалені й обпалені свічки — символ вічної пам'яті: «Серафими, що запалюють свічі у темряві», «Як левиний рик — тут битва пронеслася», «Тіні червоних парусів», «Чорний корабель ночі», «Вічна сум моря». Навіть не читаючи назву картини, можна побачити табун коней, що п’ють солону морську воду, яку ми так часто спостерігаємо на Кінбурнській косі («Табун, уносний парусами сновидінь»), мабуть, найсильніша робота, хоч і не настільки яскрава, із використанням чорно-білих, сірих і відтінків охри. Тут і косі вітрила, і рибальські барки, обеліски з братських могил. Вдалині видно піщані відмелі, солоні озера, обриси зірканих берегів, до болю знайомий пейзаж. Але в різних ракурсах картина сприймається по-різному. До того ж кожен бачить те, що хоче бачити.
«Я хочу писати абстракцію на золотистому фоні», — побажав Зебек, і з'явилися роботи «Золотисто-бордова осінь», «Долина морських вітрів».

Є й «Кольорова японська каліграфія», й «Гармонія барвистого вихря», де вихор розплескав кольорові плями, а пульсуючі тонові видіння вражають уяву стройними аморфними утвореннями.

Недалеко від фортепіано бачимо роботу «Прислухаючись до музики Шопена». Ну як тут не підійти до інструмента? І от уже звучать Фредерік Шопен та Ференц Ліст, наповнюючи звуками простір і душі людей, посилюючи відчуття гармонії та насиченості прекрасним. Напевно, тут будь-яка музика знайде відгук у серці кожного.

А тепер нас зустрічає чай та солодкий стіл. Це теж подарунок — зігріти не тільки духовно, але й фізично. Звісно, ми не хочемо йти, але нас уже чекає екскурсія в краєзнавчому музеї.

Любова Анатоліївна нас проводжає і дбайливо передає від рук до рук екскурсоздові Сергію Євгеновичу Пискуреву. Він працює з нами близько трьох годин, але публіка його не відпускає, поки він не відповість на всі запитання, починаючи від давніх грецьких і до П.П. Шмідтом. Яка радість, наші погляди збігаються!

А Сергій Євгенович дуже скромний. У журналі «Соборна вулиця» №1, 2014р., де опублікована його стаття про Еміля Январєва, перелічено його регалії — поет, драматург, театральний критик, публіцист, перекладач. Його поетичні книги: «Франсуа Віньон і інші невдахи»(1999), «У очікуванні ліфта»(2003), «Походний алтар»(2009). Член різних творчих союзів України. Сьогодні свято споріднених душ, адже це переддень Дня працівника культури, отже це подарунок до цього свята. Ми не помічаємо, що немає опалення, забули про втомленість, що вже проголодалися. Ще раз не хочемо йти, пишемо відгуки у книзі подяк, купуємо сувеніри й неохоче виходимо з музею. Уже завелася маршрутка, всі збуджені, діляться враженнями, угощають одне одного делікатесами, всім переповнює радість. Скільки ж людині потрібно для повного щастя?

Дякуємо всім за поїздку — Тетяні Рябенко, Л.А. Омельченко, С.Є. Пискуреву та спонсору, який попросив залишитися невідомим. Нехай усе Ваше добро повернеться до Вас сторицею. А у нас вже плани на наступну захоплюючу подорож.

Світлана Робулець