І знову про Сладкова. Різні погляди на одне питання.
Історію пишуть переможці,
тому в ній не згадуються ті, хто програв.
Артур Дрекслер
"Революції готують генії, роблять романтики,
а користуються плодами — негідники"
Отто фон Бісмарк
Кілька думок, які виникли під час прочитання статті В. Шпильового про Івана Сладкова.
Переді мною перелік С. Бичкова щодо декомунізації. На мою думку — згоден. Мені, як і Шпильовому, шкода М. Горького. Його роман — «Життя Клима Самгина» перечитую все життя. Хоча для розуміння постаті Горького у період громадянської війни, да й нашого героя цікавий такий штрих.
Звичайно, мені буде приємніше жити на вулиці Левадійській, ніж на вулиці Урицкого.
У переоцінці цінностей має бути здоровою безсторонністю, а не політична кон'юнктура під гаслом «декомунізації».
А чи «здорову безсторонність» існувала, коли їх підносили? У мене назавжди вкоренилася фраза «Є думка…». Вона переслідувала мене завжди: на піонерських, комсомольських та інших зборах, і від неї не було куди дітися. Вона присутня в нашому житті й зараз. Мене завжди вражав артистизм ораторів, які її вимовляли.
Як вони театрально закочували очі до неба, туди ж направлявся указуючий палець. І я розумів: вони прямо розмовляють з Богом. Думаю, також піднімався пам’ятник Івану Сладкову.
Мене найбільше вразила дата: «відкрито 20 червня 1989р». Уже оприлюднено доповідь Хрущова, скасована 6 стаття Конституції СРСР. До знесення пам'ятника Дзержинському залишалися два роки. І ставиться пам'ятник, який із самого початку був приреченим.
А його знос буде, напевно, за ленінським декретом: декрет СНК від 12.04.18 р. «Про зняття пам'ятників, воздвигнутих на честь царів та їх слуг,..» / «сміхова спроба»/.
«А чи всі символи минулого пов’язані кров’ю зі своїми діяннями?»
«На відміну від свого попередника, Сладков не займався терором щодо місцевого населення…»
Ці дві фрази й спонукали мене написати цю статтю.
Завдання було не просте. Іван Сладков був виконавцем. А історія, як правило, пише про владних осіб. У списках на декомунізацію його немає. Занадто дрібний.
Я намагався зібрати воєдино те небагато, що відомо про нашого героя.
Комісар морських сил республіки І.Д. Сладков, 1918 р.
«Наскільки мені відомо, невинних жертв у Кронштадті не було. У будь-якому разі, під час подальшого розвитку революції стихійні розстріли вже не мали місця. У випадку виявлення старих чи нових гріхів за якимось прихованим контрреволюціонером його піддавали арешту та доставляли до Кронштадтської слідчої комісії, на чолі якої стояв наш партійний товариш І. Д. Сладков». Раскольников Ф.Ф. На бойових постах.
Звичайно, можна погодитися. Якщо б не:
«Зимою 1920/21 року в голодному й холодному Кронштадті подружжя Раскольникови вели спосіб життя, який м'яко кажучи можна визначити як «нескромний». Так, звичайно, давно існували пайки для «відповідальних працівників», «державні дачі» тощо, однак новоявлена традиція наказувала ніяк це не афішувати, тим більше не хвалитися. А подружжя-революціонери оселилися у багатому маєтку, завели обширний штат прислуги, влаштовували за давньою традицією «прийоми», на яких пані /Лариса Райснер/ любила блистіти нарядами. Нічого й говорити, яке враження це справляло на моряків, у тому числі партійних». С.Н. Семанов. Кронштадтський заколіт. М., 2003, с. 87-90
«У червні 1920 року Раскольникова призначають командувачем Балтійського флоту, і Лариса переїхала до нього. Вони оселились — переважно, звісно, вона, бо Раскольников усе час проводив на кораблях, — у апартаментах колишнього військового міністра Григоровича вАдміралтействі. За спогадами поета Всеволода Рождественського, кімната була забита волзькими трофеями: статуетками Будд, екзотичними тканинами, безліччю флаконів духів та англійськими книжками. І серед цього варварського величезного — сама Лариса, у вишитому золотом халаті, і над нею, на стіні — пістолет-наган і старий гардемаринський плащ... Джерело.
Два посила, прямо вказують на кровавий шлях І. Сладкова, наступні:
«Причому найактивнішу участь у розправі над мятежниками (мається на увазі Кронштадтський заколот) взяв головний комісар Морських сил Республіки І.Д.Сладков, вже мав досвід проведення масових розстрілів здалися в полон врангелівців та членів їхніх сімей. Стріляли в Криму і відставних офіцерів, навіть глибоких стариків.» Джерело
«Після нового призначення та прийняття справ Наморсі /наморсі начальник морських сил./ Панцержанський прибув до Петербурга, де дізнався деталі беспрецедентних, за масштабами, масових арештів командного складу Морських сил у колишній столиці в серпні 1921 р. Списки «ворогів Радянської влади» та «неблагонадійних» були у суворій таємниці складені Центральною фільтраційною комісією Морських сил на чолі зі Сладковим. Арешти — «вилучення» за термінологією того часу — проводила ВЧК. В одному з наказів значиться: «фільтрацію та вилучення морських офіцерів провести у двоєдобовий строк, рахуючи з 10 годин 20 серпня ц.г. ... Наказую вилучити найбільшу кількість офіцерів — дворян, як кадрових, так і військового часу, як на судах, так і на суші. Особливу увагу звернути на офіцерів — артилеристів, мінерів і командирів судів». Вилученим підлягали й чиновники. Списки включали всіх колишніх адміралів, генералів, офіцерів, військових чиновників і навіть 80 лисих гардемаринів. Усього 977 осіб. Частину арештованих розстріляли, інші томилися у в’язницях різних міст країни».
Статистика «вилучених», ймовірно, не велась. За даними військового історика В.Д. Доценка, з 5,5 тисяч офіцерів флоту (1917 р.) емігрувало 2 тисячі, близько 2 тисяч розстріляно, доля багатьох невідома. На службі нової влади залишилося не більше 700 осіб.
«Я з’явився до Московського відділу Морського Штабу, де вже був новий главкомор Панцержанський Е.С., запропонував мені роботу у нього. Штаморсі (штаб морських сил …) ще знаходився у Петрограді й через кілька днів я відправився з Москви до Леніграда в Штаморсі. Випадково виявилося так, що я потрапив у купе, в якому їхав туди ж і Сладков — тобто один із головних організаторів безглуздої епопеї, названа «фільтрація».Сладков у той час уже був знятий з посади комісара Морських сил і взагалі мав жалюгідний вигляд. Побачивши мене, він одразу став виправдовуватися, що він ніколи не допустив би такого знущання над людьми, що вся ця затія пішла від Зинов'єва тощо. Я сказав лише, що правда завжди в кінці кінців спливає, і наша розмова на тому оборвалася» А. Бекман
«Після закінчення громадянської війни більшовики почали чистку командного складу Червоного флоту, де переважали кадрові офіцери царського часу (6559 осіб із 8455). Фільтраційні комісії Петрограда та Кронштадта внесли до списку неблагонадійних 977 осіб. Центральна фільтраційна комісія затвердила негайне «вилучення» упродовж 48 годин 329 моряків (командний склад Морської академії, командири судів, артилеристи, мінери, серед яких були князі, барони, графи, дворяни та інтелігенція). Їх викликали для перереєстрації, арештовали та відправили до в’язниць Орла, Вологди, Ярославля та інших міст країни. Активну роль у цьому зіграв комісар Морських сил республіки І.Д. Сладков». Н. С. Таганцев Дневник 1920-1921 рр.
«У Петрограді я зустрів старого знайомого по Очакову і Миколаєву — Івана Сладкова — комісара військово-морських сил, коменданта Очаківської фортеці. Колись ми воювали разом. Він запросив мене на роботу... Я знову занурився у рідну стихію, з липня 1921 по березень 1922 року працював секретарем Реввоєнради Чорноморського флоту.» (Папанін Іван Дмитрович - Лід і полум’я)
У 1920-1921 роках майбутній арктичний діяч був комендантом Кримської ЧК. (тобто працював у той самий період, коли в Криму відбувалося масштабне різанина здавшихся в полон офіцерів та солдатів Російської армії, біженців, а також «представників повалених класів»). Апогей терору припадає якраз на цей період — з листопада 1920 року по березень 1921 року. Розстріли йшли один за одним. До обов'язків Папаніна як коменданта (комендантів ще називали «комісарами смерті») входило приведення в виконання вироків та керівництво розстрілами. Саме за це майбутній полярник отримав Орден Червоного Знамена. Проте систематична участь у казнях призвела й до інших, менш приємних наслідків — І.Д. довелося місяць-два пролікуватися в клініці для душевнохворих. (Історія, загалом типова для чекистів тих років).
Мало відомо, що під час свого перебування комендантом Папанін не лише приводив у виконання вироки, але й навчав цьому ремеслу юних чекістів, які під його досвідченим керівництвом вчилися «витравлювати гидру контрреволюції».
Пізніше, починаючи з 1939 року й завершуючи 1946 рік, Папанін був начальником Главсевморпути, який відігравав найважливішу роль у постачанні таборів ГУЛАГу». Джерело: Залеський К.А. Імперія Сталіна. Біографічно-енциклопедичний словник. Москва, ВІче, 2000
Воістину: скажи, хто твій друг...
«Щойно після громадянської війни помер від туберкульозу мій старий товариш по підпіллю Іван Сладков». Микола Олександрович Ховрін (1893 — 1972 рр.) Очевидно за цією версією друкувалася стаття в БСЕ. Подивимося на цей факт з іншого боку.
«На жаль, Совєти не залишали спроб позбутися отця /Врангель Петр Ніколаєвич/. І врешті їм це вдалося. Ми тільки-но переїхали до Бельгії. Батьки вважали, що нам, дітям, краще вчитися в школі французькою мовою. У нас був свій дім, у якому окрім нас із батьками жили бабуся, її син, який став ненормальним після зараження крові (це сталося ще до революції), і денщик батька. Неочікувано одного з днів із-за кордону приїхав рідний брат цього денщика, матрос. Усі якось вважали це цілком нормальним — переїхати через кордон, відшукати наш дімик. Цілий день цей матрос перебував на кухні, а ввечері виїхав. Зацікавитися більш детально, хто він, звідки прибув і куди поїхав, нікому й на думку не прийшло. А батько незабаром захворів. У нього була сильна лихоманка. Але лікарі не могли з’ясувати, чим він хворіє. Говорили, що це швидкоплинний туберкульоз. Батько скаржився лікарям: «Мене страшенно втомлює робота мозку. Я не можу з цим боротися. Картини війни все час переді мною, і я пишу всі накази, накази, накази». Зараз я розумію, що його отруїли. Батько мучився місяць. Йому було лише 49 років. Багато хто не міг повірити, що батька більше немає. Його секретар отримував листи з проханням змусити лікарів підтвердити, що це не летаргічний сон. «Не хороніть генерала до появи трупних плям», — писали прихильники батька. Наталія Петрівна Врангель — Базілевська.
Я думаю, так загинув І. Сладков.
Як сказав Ж.-Ж. Дантон (1759-1794): Революція пожирає своїх дітей.
Мені не подобається слово «романтик» щодо політиків. Великим романтиком був Е. Багрицький, який написав геніальні рядки:
Нас водила молодість
У сабельний похід,
Нас кидала молодість
На кронштадтський лід.
Боєві коні
Зносили нас,
На широкій площі
Вбивали нас.
Бісмарк, порівняно з революційними діячами Октября, точно був романтиком. Інше було б, якби він написав так: Революції готують злі генії, роблять негідники, і користуються плодами теж негідники. А комуністи-романтики: вони гинули у Другій світовій та сталінських таборах, знову відбудовували країну, вірили в хрущівський комунізм, у горбачовський соціалізм з людським обличчям, і не помітили, як втратили все, а їхні партійні вожді перетворилися на власників «заводів, газет, пароходів».
У суперечці, чи стояти памятнику Сладкову чи ні — приклади Фінляндії та Іспанії некоректні. Фінни поставили памятник Леніну за те, що він дав їм незалежність.
А до памятника «Примирення» занадто мaнyр багато питань. А фінни вже давно живуть за «соціалізмом з людським обличчям», радіють життю та дійсно віддають дітям усе найкраще.
Поки я важко прольозовувався по кровавих стежках, прокладених Р. Землячкою, Б. Куном та П. Дыбенко, у пошуках нашого героя, у Шпильової з’явилась ще одна стаття з тими самими посиланнями. Я думаю, що маю деякі думки щодо цієї трагічної постаті. І однозначно про нього напишу. А читачам раджу прочитати оповідання письменника Скитальця (Степана Гавриловича Петрова) про останні години життя П.П. Шмідта.
Що стосується нашого героя, то витративши на пошуки кілька днів, прочитавши кілька десятків книг та статей, я, надіюсь, посіяв відомий скепсис до офіційної біографії І. Сладкова.
А справжню біографію нехай напишуть професіонали.
Чи закінчиться громадянська війна? Усі коли-небудь закінчуються…
На жаль, найскладніша наука — не воювати.
Робулець Ю.Н.
