Сладков Іван Давидович — червоний комісар і комендант фортеці Очаків

�Вже більше десятка Очаківських вулиць змінили свої назви. На зміну старим героям завжди приходять нові, і немає жодних гарантій, що історія не повториться знову; дай Бог, щоб не в нашому віці. А взагалі - добре б назви вулиць на законодавчому рівні зробити аполітичними.

А чи всі символи минулого пов’язані кров’ю зі своїми діяннями? У переоцінці цінностей повинна бути здорова неупередженість, а не політична кон’юнктура під гаслом «декомунізації». Горький, наприклад, не був комуністом, але йому пригадали короткочасне членство в РСДРП та симпатії до босяків… Історичній вулиці Фанагорійській, раптово перейменованій на пам’ять про пролетарського письменника, знову присвоєно ім’я, яке, не тільки ніяк не пов’язане з минулим міста, але й цілком може виявитися опальним.

Викликає недоуміння перейменування вулиці Сладкова на Кобзаря, коли в місті вже існує одна вулиця Шевченка. У цій зв’язці, можливо, пам’ятник Сладкову не варто зносити, а для схожості з новим героєм — просто обрізати стрічки на бескозирці та пристосувати національний музичний інструмент?.. Шутка гумору.

А хто він взагалі, Сладков?

Велика Радянська енциклопедія про Сладкова повідомляє коротко -   «радянський військово-морський діяч, учасник Жовтневої революції 1917 року». (1889-1922) З тієї ж енциклопедії ми дізнаємося, що Іван Давидович народився (1890) у селі Молоденке Тульської області, у селянській сім’ї. На флоті з 1910 року. Закінчив школу командорів і отримав чин артилерійського унтер-офіцера 1-ї статті. Член партії більшовиків з 1911 року.

Очаківцям він більш відомий за пам’ятником на чолі однойменної вулиці.

Відкриття пам'ятника І.Д.Сладкову 20 червня 1989 р.

Сладков зробив стрімку кар’єру. У період смути на перші ролі завжди виходять люди найбільш рішучі, відчайдушні, не позбавлені духу авантюризму. Але злету Сладкова супроводжували терни, подолати які здавалося доволі сумнівним, якби не перемога ідеї, якій він присвятив себе з приходом до флоту.

Випробування розпочалися, коли «17 жовтня 1915 р. у гальюні «Гангути» було виявлено звернення до другої бригади лінійних кораблів із закликом до заворушень…».

У грудні 1915 року 34 особи, у тому числі І.Д. Сладков, були притягнуті до суду. За співучасть у заворушеннях Сладкову царська Феміда відвела необґрунтовано багато — 7 років каторги. Але за законом воєнного часу — цілком лояльно. У очікуванні етапу Івану Давидовичу довелося томитися в камері №41 Трубецкого бастиона Петропавлівської фортеці цілі два роки, поки не прийшло звільнення у дні Лютневої революції 1917 року. Він одразу повернувся до Петрограда і негайно занурився в вир політичного життя. У Кронштадті та Петрограді під час захоплення влади більшовиками Сладков показав себе з найкращої сторони, заслуживши повну довіру нової влади.

У лютому 1920 року Реввоєнрада Республіки призначила І. Д. Сладкова комендантом укріпленого району Дніпровської лимани та морської фортеці Очаків. Він став другим радянським комендантом фортеці Очаків. Кажуть, що другому завжди легше, ніж першому. Але Сладкову, по суті, довелося все починати спочатку.

Його розпорядженням у фортецю з Балтійського флоту екстреним порядком прибули моряки-артилеристи з інженерно-технічним майном. З 1 квітня по листопад 1920 року новий комендант Очаківської фортеці активно займався відновленням фортифікаційного господарства, яке прийняв у надзвичайно занедбаному стані. До середини червня 1920 року комендант відродив дві батареї: - Морську (чотири 130-мм були доведені до бойової готовності у травні; звідси й назва батареї, а потім і острова), і №4 (чотири 6-дюймові гармати). У гирлі Буга й Дніпра постійно базувалися три плавучі батареї: №1, №2, які мали по одному 130-мм орудію, і №3, з одним 6". Через місяць були введені в експлуатацію берегові батареї №2 і №3.

За керівництвом нового коменданта було посилено гарнізон фортеці, відновлено дисципліну, витребувано морську авіацію, побудовано спуски для гідропланів. Коректувальний пункт був обладнаний на прив’язаному до автомобіля аеростату.

У нарощуванні морських сил білих за Кінбурнською косою для рішучого прориву в Миколаїв могло закінчитися придушенням берегової артилерії. Першим під обстріл крейсера «Очаків» («Очаків»–«Кагул»–«Очаків»–«Генерал Корнилов») потрапив острів Первомайський. Червоний гарнізон із втратами поспішно залишив батарею.

Вогнем лінкора «Генерал Алексеев» («Александр ІІІ»–«Воля») була знищена батарея №4, частково розбиті нещодавно відновлені батареї №2 і №3. Кілька бортових або кормових залпів лінкора (20 гармат 130-мм та три гармати калібром 305-мм на один борт) було б достатньо, щоб методично звести всі берегові позиції з землі, але, на щастя для червоних, через нестачу персоналу та слабку підготовку артилеристів, вогонь лінкора був малоефективним. Але все одно прорив у Буг був неминучий. Потрібно було прийняти нове рішення.

За ініціативи Сладкова було проведено всеосяжне мінування входу до лиману. Працюючи вночі, катери виставили понад 1300 мін загороджень. Вхід у акваторію був, хоч і тимчасово, але надійно, запечатаний. Великі кораблі білых стали триматися за Кінбурн, деякі відступили до Тендри. Батарея №4 була негайно відновлена і далі вона в одиночку постійно вела перестрілку з Білим флотом, не допускаючи тральників та корегувальників вогню в лиман. Одним із тральщиків, безуспішно намагався очистити фарватер, командував Михайло Римський-Корсаков, начальник Миколаївського порту. Удалу пристрілку по коректуванню іншого Римського-Корсакова (Воїна) змусила білого тральщика швидко вийти з зони досяжності фортецьних знарядь. У Громадянській війні не лише заочні зустрічі трапляються … і не такі безкровні…

На відміну від свого попередника, Сладков не займався терором стосовно місцевого населення, його функції в фортеці залишалися суто військовими і достатньо продуманими. Начальником артилерії фортеці був А.З. Закупнєв— однокашник Сладкова по школі комендорів у класі артилерійських унтер-офіцерів. Він і змінив Сладкова на посаді коменданта після переведення Івана Давидовича на нове місце служби.

Обов’язки флагманського артилериста виконував Воїн Римський-Корсаков (рідний племінник знаменитого композитора і родич Михайла Римського-Корсакова). Боєвий дух гарнізону підтримував комісар Нефедьєв, він же редагував газету «Червоний Очаків». За «контрреволюцією» стежив Уповноважений особливого відділу ЧК Лопатнєв. Але особливо стежити було не за ким, оскільки в місті практично не залишилося мешканців.

Фортеця оборонялася наполегливо, здійснюючи відважні авіаналети на Білий флот, користуючись відсутністю на ньому зенітної артилерії. Устояв би Очаків у разі рішучого прориву Білої флотилії в Буг і Дніпро — питання лишається відкритим. Але загроза Очакову минула після зміни оперативної обстановки на півдні. Сладков тут же був переведений для «наведення порядку» в Маріупольський укріпрайон. Його військові заслуги були оцінені особливо високо: з березня 1921 року він — військовий комісар Морських сил Республіки.

Але перебування колишнього арештанта на верховоджуванні владної верхівки було перерване швидкоплинною смертю. Ще під час ув’язнення Сладков захворів «професійною хворобою революціонера» — туберкульозом легенів, який і став причиною його передчасної смерті.

Після раптової смерті Сладкова у 1922 році, у віці 32 років, на його пам’ять було перейменовано есмінець Балтійського флоту «Всадник». З 31 грудня 1922 року — «Сладков». Але віко корабля виявилось дуже коротким. 18 жовтня 1928 року есмінець був переданий на розбірку на метал і 20 липня виключено з складу РККФ.

Про Івана Давидовича Радянська влада знову згадала через без малого 50 років. 17 жовтня 1961 року на стапелі Калінінградського Суднобудівного заводу №820 був закладений Сторожовий корабель СКР-49.

У червні 1962 року він спущений на воду і 9 лютого 1963-го зарахлений до списків кораблів Двічі Червонознаменного Балтійського Флоту. До 19 травня 1966 року корабель відносився до підкласу Протичовнових кораблів. З 2 серпня 1968 року став називатись «ІВАН СЛАДКОВ».

Так збігло, що візит корабля до шведського Гетеборга (1974) припав на чергову річницю смерті Івана Давидовича - 5 червня.

З жовтня 1974 р. «Іван Сладков» був виведений із бойового складу і поставлений на консервацію та відстій. 19 квітня (у день народження Судковського!) 1990-го виключено з складу ВМФ.

Кінець у корабля смішний і трагічний одночасно: У 1991-м «Іван Сладков» затонув під час демонтажу механізмів та систем у Балтійському порту біля причалу через несправність донно-бортової арматури.

… Варвари, що вриваються до Риму, першою справою знищували пам’ятники. Але ми не варвари, і ми в своїй країні. У країні, де 70 років тривала Громадянська війна і вона триває досі.

У конфлікті між громадянами однієї країни не може бути перемог і героїв. Є лише трагедії та жертви.

Прекрасний приклад примирення співвітчизників, яким належало жити в розколотій надвоє Іспанії, подав генерал Фрако: після закінчення кривавого протистояння встановлено один пам’ятник обом ворожим сторонам. Можливо, і нам, перш ніж кидати трос на шию бронзовому зображенню, спокійно й зважено обдумати ситуацію, все-таки збудувати пам’ятник-його антипод? Існують же мирно в далекій Фінляндії пам’ятники російським царям і Леніна, а у Франції — Людовикам і комунарам. Скільки можна знищувати? Пора зупинитися. Вислухати один одного і назавжди примиритися на двох п’єдесталах…

Пам’ятник – від слова пам’ять. Знищуючи пам’ять, люди позбавляють себе історії.
Можна вважати епілогом: один відомий очаківець розповідав: «Десь на початку 80-х років побував на екскурсії у Петропавлівській фортеці. Водили нас по казематах, у яких тримали «ворогів самодержавства». У кожному приміщенні — список ув’язнених. У одному з них промайнула прізвище Сладкова. — Це ж треба, — ще подумав, — наш Сладков … сидів … хай би й сидів …, а то — випустили … і що хорошого зробив?» Чи що думають з цього приводу читачі?

В. Шпильовий
У статті використано матеріали книги В. Шпильового «Очаків. Невідомі сторінки»