«Безстрашний герой бригадир Горич...»
«Історію треба не переписувати, а якщо не знати її досконально, то хоча б пам'ятати головне.
Пам'ятати ту крихітну частину, що стосується історії рідного міста.»
В. Шпильовий
У розгорілійся полеміці щодо перейменування вулиці Шмідта я ризикну навлечи на себе гнів, нагадавши, що історію не слід переписувати, а якщо не знати її досконало, то хоча б пам'ятати головне. Пам'ятати ту крихітну частину, що стосується історії рідного міста.
Історія нашого міста у всіх відношеннях унікальна та самобутня. Фортеця Очаків — предмет суперечок провідних європейських цивілізацій протягом кількох століть — місто, у стінах якого було віддано понад сто тисяч життів, раптом стало забутим. Плани будівництва на місці Очакова — південної Палміри — непомітно перемістилися в бік справді занедбаного Хаджибея. Але й Очаків, попри заштатний статус, розвивався; його населення невпинно множилося.
Єдині свідчення водночас трагічного, славного і героїчного минулого — колишньої могутньої фортеці та квітучого міста — залишилися лиш у назвах вулиць. Рідкісний приклад, коли майже всі вулиці та провулки міста були названі на честь героїв і полководців, що «воювали» Очаків.
Хвиля ідеологічного затемнення 20-х років — наслідок безумної класової боротьби — стерла з карти міста всі імена.
Ні горбачівська «перебудова», ні третє десятиліття незалежності не дозволили перемогти історичній правді на очаківських вулицях. Одесити, у катастрофах комуністичного збудування, не відмовилися ні від Де-Рібаса, ні від Лонжерона, ні від Ломбарда, ні від Кобле... та інших, хто починав свою бойову біографію під Очаковом... А миколаївці, у переддень 200-річчя свого міста, за радянської влади, змогли повернути одній з вулиць ім'я «батька» Миколаєва — Потемкіна, а прізвище миколаївського містобудівника Фалеєва — ніколи не зникали з фасадів будинків.
Можливо, тому що нашу історію сусіди наші — просто люблять? Так, як люблять батьків, зі їхніми милими недоліками та дратівливими архаїзмами…
Шоста колона у складі 4 полків та 250 козаків, за планом взяття Очакова взимку 1788 року, мала завдання нанести головний удар. Командування нею було довірено бригадиру Івану Петровичу Горичу. «...бригадир Горич, з 6-ю колоною, підійшли до пролому, пробитому в бастіоні. Негайно приставлялися драбини; Горич один із перших піднявся на вал, і був убитий»
Атака турецьких укріплень та загибель бригадира зображені на картині Януарія Суходольського та діорамі «Штурм фортеці Очакова російськими військами у 1788 році» М. Самсонова. Кожен із художників зобразив цей драматичний момент по-своєму.
«Штурм Очакова 6 грудня 1788 р.» Худ. Я. Суходольський, 1853 р.
Про Івана Петровича Горича (1740(?)-1788) відомо небагато. Життя мужнього офіцера, вихідця з кавказських низів, пройшло на очах у всіх, але не всі його вчинки зафіксовані в історичних документах. Неперелік свідчення доповнюють формулярну біографію: Горич знав кілька кавказьких мов і мав беззаперечний дипломатичний талант. Саме тому йому Светлейший особисто доручав дуже делікатні та відповідальні завдання на Кавказі.
Горичу безмежно довіряли його «башибузуки», з якими він проводив блискавичні рейди в тил турецьких військ. Але, крім тактичної кмітливості, Іван Петрович володів видатною особистою хоробрістю. За результатами бойових дій проти турок у Першій Екатерининській війні, підполковник Горич у 1771 році був нагороджений золотою ім'янною медаллю.
Завдяки своїй беззавітній хоробрості Іван Горич-старший досить швидко став просуватися по службі (у 1771 році — капітан армії, у 1773 році — секунд-майор, у 1774 році — підполковник). У 1776 році під його командуванням були об'єднані всі Терські козачі війська. У 1783 році Горич-старший став полковником, у 1787-м — бригадиром.
На початку 1788 року з полковником Горичем довелося зустрітися майбутньому генералу А. К. Денісову: «У Єлисаветграді перебували князь Юрій Володимирович Долгоруков та великий Іван Петрович Горич, до яких я з'явився... Іван Петрович дуже облагал мене і тим багато утешил»
Літом 1788 року Горич у званні бригадира повертається під Очаків і продовжує службу в осадному корпусі Суворова до самого штурму.
За планом штурму фортеці командувати колонами мали генерали, а тільки дві — п'ята і шоста, — наступні на головному напрямку, очолювали бригадири — Хрущов і Горич. Очолити 6-у колону мав офіцер з найвищою бойовою репутацією та авторитетом, за яким, не зраджуючи, підійдуть солдати.
Потемкін, знаючи беззавітну хоробрість вірного офіцера, доручив йому найнебезпечніший та найвідповідальніший напрямок удару. Від того, наскільки успішним буде просування 6-ї колони, залежав успіх штурму в цілому.
Роже де Дама (1765-1823), граф, ад'ютант Потемкіна, був одним із тих, кому довелося бачити бригадира Горича в день штурму. За його точним зауваженням, Горич «був Георгій у азіатському костюмі».
Як розповідає Дама, полковники та генерали були ображені перевагою, яку Потемкін віддав Горичу, «чоловікові, такий чужий подібного роду службі».
У день приступу Горич «був уражений передчуттям, яке стало значним завдяки його виконанню. Коли прийшли в траншею зазнати його про те, що збираються дати сигнал для атаки, застали його з опущеною на руки головою, зануреного в роздуми; потрібно було кілька хвилин, щоб привести його в себе; нарешті він піднявся, запевняючи, що виконає свій обов'язок, але відчуває, що буде вбитий. Дійсно, він досить твердо пройшов донизу бастіона і в той час, як він наказував встановити драбини, був вбитий двома кулею»
Дама і у своїх спогадах неодноразово називав Горича Георгієм, з натяком на подвиг Святого Георгія-Побідоносця, що вразив дракона.
Під час штурму в шості колони бригадира І. Горича входило 1200 бугських козаків на чолі з їх полковником П. Скаржинським. Сам полковник, капітани Г. Пламенець, Г. Юраш, підпоручики О. Капуста та О. Пруєв були поранені; за подвиг офіцери були нагороджені Очаківськими хрестами, Скаржинський — відзначений Георгієм 4-го ступеня.
У рапорті про Очаківську битву про подвиг Горича сказано: «Бригадир Горич, ознаменовавший служення свое невероятною храбростию, вступил на бастион почти вместе с своею смертию»
У 1903 році в Очакові був відкритий перший пам'ятник. По всьому Півдню це був другий (!) пам'ятник.
Підтримував будівництво сам міністр військових справ Куропаткін. Він направив у 1902 році Імператору Миколі II Ходатайство командуючого Одеським воєнним округом. Генерал від кавалерії, граф Олександр Іванович Мусін-Пушкін (1827-1903) ходатайствував про спорудження в фортеці Очаків пам'ятника бригадиру Горичу «для увічнення пам'яті героїчних подвигів», який буде «представляти з себе дуже корисну міру в справі військового виховання».
Пропозицію було височайше схвалено.
За первісним проектом пам'ятник мав представляти собою хрест, встановлений на піраміді з сферичних бомб і розташовуватися на місці загибелі відважного бригадира. Але через «запущеність і непривлекательність місця», вирішили встановити пам'ятник у найкращій частині міста, на перехресті вулиць, які носили ім'я Горича та Кутузова.
Для будівництва пам'ятника із арсеналу фортеці було відпущено 4 бронзових гармат і 40 п'ятпудових сферичних бомб. Бронзового орла для пам'ятника відлив Б. Едуардс.
Пам'ятник бригадиру Горичу був урочисто відкритий 6 грудня 1903 року до 115-ї річниці взяття Очакова. З кожного боку пам'ятника була прикріплена бронзова дошка. Надписи на них звучали:
- на першій (лицевій): «Побудовано 6 грудня 1903 року завдяки старанням гарнізону Очаківської фортеці»;
- на другій: «Безстрашний герой бригадир Горич, ознаменував службу свою беззавітною хоробрістю, увійшов першим на бастіон зі своєю смертю»;
- на третій: «Воїнам, які служили Вітчизні у турецьку війну 1787-1791 рр.»;
- на четвертій: «На пам'ять подвигу бригадира Івана Петровича Горича», (за іншою інформацією — «Сла́вний подвиг твій живе з нами»).
«Военный сборник» за 1904 год (№12) відзначав, що орел на пам'ятнику «нагадує одного з єкатеріненських орлів — бригадира Горича, який відважно злітє на бастіон турецької фортеці».
Неустрашимому бригадиру присвятив свою оду «Стихи на кончину» Іван Михайлович Долгоруков (1764-1823). Вона зробила відомим ім'я молодого поета. Перше його оригінальне творення після недовгих цензурних заборон усе ж було опубліковане в рік штурму фортеці у вигляді додатка до «Московських відомостей».
Обставини, які викликали написання вірша, Долгоруков пізніше пояснив так: «Після взяття Очакова були вбиті князь Волконський та славний казачий наїзник Горич. Першому відразу з'явилися вірші; про другого якось забули. Мені стало шкода, що в самому подвигу патріотичної смерті лестощі вважають різницю між князем і казаком, тоді як кожний солдат, поклавши своє життя за Вітчизну, однаково з вельможами має право на звучний відголос похвали».
Про причини заборони публікації автор пізніше писав: «Для чого, не знаю. Але іншої причини не бачу, крім тієї, що Горич був не князь».
Похорон Івана Петровича Горича-Більшого не збереглися.
Досліджуючи нагороди хороброго офіцера, були знайдені кілька цікавих свідчень. Різні джерела, кожне по-своєму, давали опис нагороди. У «Записках імператорського одеського товариства історії та старожитностей» наведено чітке графічне зображення медалі.
Медаль являє собою так звану «казачью медаль», випускану в епоху Катерини ІІ для «особистих пожалувань із зазначенням особи, для якої вони призначені». Нагорода виготовлялася для Терського козацтва, до якого входили три групи рідових військ — Терське Гребенське, Терське Семейське та Терське Кизлярське. Медалі чеканилися в єдиному (!) екземплярі. Дивовижний приклад поваги до заслуг!
Автор оді «На кончину Горича» І.М.Долгоруков писав у своїх спогадах: «Сла́вний партизань і наездник казак-генерал. Він повинен був убити на Очаківському штурмі разом із князем Волконським. На кончину цього останнього сочинені були вірші, а про Горича ніхто й не згадав, бо небагато хто знав його особисто. Одного разу, розмовляючи з домашніми після відомої перемоги, зроблено висновок, що багатому й померти вигідніше ніщого, бо, хоч обидва ці витязі з однаковою відвагою впали за Вітчизну, але один із них публічно співав, з повагою до титлу та достатку його, а Горич, бідний і незнатний казак, став відомим, за одну легендою, яку не всі прочитають. Цей розмова на мене не діяв. Я вирішив на смерть Горича скласти стишки. Написав їх і наважився дати до друку. Я використав деякими відомостями про нього, взятими з свідчень з графа Строганова, де він на дачі маневрував козачо на свідомому коні. Він був простий чоловік, добрий та без зайвих хитрощів; шабля його становила всю його доблесть, освіченість та славу. Стихи того часу були першим плодом моїх літературних творів, і, щоб зберегти пам'ять про свій вік у ту епоху, нічого в них не переміняв ні в другому, ні в третьому виданні моїх творів».
Потім, у 60-ті роки, на місці знищеного пам'ятника поставили пам'ятник герою нового часу — Шмідту, на вулиці, названа його ім'ям у 20-ті роки. Образ «мятежного лейтенанта» культивувався в СРСР надмірно, наче доводячи всьому білому світові, що порушення присяги заради призрачної мети, якщо вона нагадує комунізм, вітається. Невиразний пам'ятник Шмідту двічі (!) відтворювався на поштових конвертах.
Пам'ятник Герою штурму все ж відновили, але в іншому місці ... на чужому фундаменті. Героям потрібна пам'ять, але не шляхом підняття їх на чужі п'єдестали.
Відкриття пам'ятника Бригадиру Горичу 6 липня 1978 року.
Вадим Шпильовий,
член Національної спілки журналістів України,
За матеріалами власної книги «Очаків. Неізвестні сторінки»
Газета«Чорноморська зірка» №11-12 від 10.02.2017
