Лагерна коса. Очаків. Літо (Андрій Курков)
Пам'ятаєте сакраментальне: «Громадяни СРСР мають право на відпочинок»? Звісно, пам'ятаєте. Ті, хто застали країну з найгуманнішою у світі конституцією. Країна вже майже 17 років, як нас залишила, а право на відпочинок ніхто у нас не відняв. І не відбере!
Цього літа мене занесло на Лагерну косу під Очаків. Насправді я сюди вже кілька років приїжджаю, щоб переконатися, що ідея наркома охорони здоров'я СРСР Семашко ще жива й що є де нашому народу оздоровитися й набратися енергії. На вузькій косі, довгим двохкілометровим пальцем, що розділяє Південно-Бузький лиман та води Чорного моря, розташувалося близько десяти баз відпочинку для людей, не зіпсованих турками й єгиптянами.
Багато хто сюди приїжджає щороку сім'ями і перш за все дивуються, як виросли діти одне одного. У багатьох тут свої улюблені хатинки, які вони бронюють заздалегідь. У кожній базі — своє харчування, свої фірмові котлети. Свій невеликий оздоровчий центр з масажним столиком (10 гривень за півгодинний сеанс) та з кабінетом фітотерапії або з старовинними апаратами для лікування носоглотки. Тут і на морі, і на лимані клюють бички. Тут знайомі пенсіонери з Мелітополя шукають партнерів для гри в преферанс. Тут у сусідньому від мене будиночку оселилася компанія закарпатських угрів, і по вечорах вони сідають за великий столик перед будиночком, п'ють вино та голосно й співуче венгерською мовою додають ще одну особливу ноту до доброї музики південних сутінків.
Люди привозять сюди свої запаси алкоголю — вино та горілка в місцевих кафе відпочивальникам здаються дорогими, а розливне пиво радує дешевизною та прохолодою. І вздовж центральної алеї коси від воріт бази відпочинку Миколаївського суднобудівного заводу до місцевого базарчика гуляють відпочивальники всіх вікових категорій та всіх ступенів засмаги, як київляни по Хрещатику. Гуляють від одного кафе до іншого, розважаючи себе караоке (3 гривні за пісню), вареною кукурудзою (та ж ціна — 3 гривні за штуку) або свинячим шашликом (10 гривень за 100 грам).
Відпочинок — це гроші, витрачені з задоволенням. Чим більше можна отримати задоволення за ті ж гроші, тим краще відпочинок.
Ось і я щодня встигаю отримати по десятку дрібних задоволень. То зроблю собі салат із свіжих овочів із місцевого базару — неважливо, чим у їдальні годують на убій. То візьму пивко з кальмарами і сяду на місцевому Бродвеї. А ввечері (південний вечір — головний час доби!) ми з друзями зберемося за довгим столом на боці лиману і будемо варити уху. Перець і сіль за смаком. Потім спогади про минулі роки, гітара та конкуренція дитячої дискотеки (з не дитячими піснями), розташованої поруч.
Місто, навіть якщо його дуже любиш, треба на певний час покидати. Особливо тоді, коли в повітрі починають віяти пари асфальту. Ми всі повернемося. Хтось із дачі, хтось із Карпат, хтось із Лагерної коси. Ми всі зберемося знову у рідному місті, і з радістю відкриємо вікна, та виглянемо назовні в очікуванні золотої київської осені. Але поки не будемо поспішати їй назустріч. У нас ще півліта. Ну, майже половина. І у нас ще є право на відпочинок, яке ніхто з нас не відняв.
Липень 2007
Андрій Курков
Газета «Очаківський тиждень» №115 від 20.01.2022 р.
