П.П.Шмідт. Портрет без ретуші
Почну з місцевого анекдоту. Троє зупиняються біля пам’ятника, читають: «Командую флотом. Шмідт» і питають у перехожого: «- За що йому пам’ятник?» Місцевий мешканець на ходу відповідає: «- Як єдиному офіцеру Імператорського флоту, одруженому на повії. А потім — у нього почалася манія величі».
Метою подальшої розповіді не є ні розраховане очорнення, ні розвінчання усталеного стереотипу. Довіряємося фактам, цим упертим фактам, і спогадам самого близького нашому герою людини — його сина.
«У 1888 році батько одружився та вийшов у відставку; моя мати була петербурзькою міщанкою, а відповідно до чинних у флоті положень офіцери флоту обмежувалися у виборі наречених особами дворянського та купецького (1-ї гільдії) походження», - писав про вчинок батька його син Євгеній. Відбувши після того скандалу із флоту, Шмідт згодом за допомогою могутнього дядька повернувся. І так буде не раз. За свої неповні 40 років життя та 20 років служби в цивільному та військовому флоті Шмідт змінив 33 місця.
Причину виходу батька з військового флоту син пояснив так: «Батька переслідували дріб’язкові зауваження, несправедливі виговори та грубі «розносі» на очах офіцерів та команди, з очевидною метою довести його до зухвалості та підвести під суд. Батько не витримав систематичних переслідувань та знущань і вирішив залишити військову службу».
У 1904 році з початком російсько-японської війни Шмідт був мобілізований і призначений старшим офіцером на вуглевозному транспорті «Іртиш». Під час стоянки в Порт-Саїд, біля входу до Суеца, лейтенанта Шмідта (увага!) «за хворобою» списали з «Іртиша» і відправили до Імперії.
У батьківщині чудово одужалого Шмідта призначили командиром миноносця №253, базувався в Ізмаїлі. Залишимо без уваги подробиці розкрадання відрядних коштів командира та його махінацій. Вернувшись із мандрівок, батько розповів сину «про знайомство в Києві, на бегах, з якоюсь пані Р., … та крадіжку у нього, у вагоні, 2500 казенних рублів».
Переїхавши до Севастополя, Шмідт активно долучився до громадського життя. Організував «Союз офіцерів — друзів народу». Сина Шмідт постійно тримав в курсі своїх справ: «Офіцерський союз, про який я тобі говорив, створений — «Союз офіцерів — друзів народу» існує вже кілька днів. Поки нас небагато, чотири людини — Володзько, Вердеревський, Гармсен і я». Коли кажуть, що у Шмідта не було друзів — неправда. У нього був друг Вітя, як називає його у своїх мемуарах Євген Шмідт, один із «друзів народу». «Вітя», інакше Віктор Генріхович Володзько-Костич, капітан корпусу інженер-механіків флоту, був давнім другом мого батька і товаришем по Тихоокеанському Флоту, в середині 1890-х років. Що називається, «хлопець — кобза», відмінний товариш, не дурень випити і закусити, плодовитий імпровізатор «мисливських» оповідань, відчайдушний сварко, загальний улюбленець і великий добряк, він був, у всіх відношеннях, значно нижчий за мого батька». Усі «друзі» Шмідта — не тільки стояли «нижче» його, але й не поділяли його екстремістських поглядів. З цієї причини чисельність таємного Союзу скоро зменшилася до одиночного членства його засновника.
Шмідт відкрито підтримував хуліганські витівки севастопольської молоді та власного сина. За словами Євгенія, «батько, кумир севастопольської учнівської молоді, взяв активну участь у наших справах, виступав на засіданнях батьківських комітетів з промовами проти косності російських педагогів, їх казенного, бездушного ставлення до виховання юнацтва, так само до самих вихованців».
Далі Євгеній з захопленням описує, як Петро Петрович став з’ясовувати відносини з дійсним статським радником у кабінеті останнього: «пан лейтенант схопив стілець і з криком «Вб’ю!» кинувся на свого суперника. Зляканий від страху чинний забіг по кабінету, вигукуючи: «Врятуйте мене від цього божевільного!». Батько, із стільцем у руках, погнався за ним, помічники класного наставника, у свою чергу, погналися за батьком, намагаючись вирвати у нього стілець. Скандал вийшов надзвичайний… батько опам’ятався, кинув стілець, плюнув, проклявся, витер піт з лоба, ще раз плюнув і вибігнув назовні».
7 листопада 1905 р. надійшла імператорська грамота до Морського відомства, згідно з якою скандального лейтенанта звільняли з служби.
Шмідт також активно долучався до створення «Одеського товариства взаємодопомоги моряків торговельного флоту». Про те, яку роль виконував Шмідт у цьому Об'єднанні, і чим займалося саме Об'єднання — до нині немає однозначної інформації, існують лише уривчасті відомості з програми, що має явний сепаратистський ухил. Планів перетворення Росії, якого шмідтовський «красний адмірал» виношує у своїх численних листах до «пані Р» та розмовах із сином, торкатися не будемо. Варто зазначити, що Петро Петрович став одним із витоків національного сепаратизму початку ХХ століття. Після встановлення контролю над флотом Шмідт розраховував відправити загін броненосців до фортеці Очаків та заволодіти нею. Після взяття фортеці ударний загін малих кораблів мав би рушити до Миколаєва, а броненосний флот — в Одесу. У той же час ще один загін малих кораблів повинен був встановити революційну владу на Чорноморському узбережжі Криму та Кавказу. У плани Шміда входило створення Кримсько-Кавказької Федеративної Республіки, територіально охоплювала Чорноморське узбережжя від Одеси до Батумі.
Уранці 14 листопада 1905 р. Шмідт самовільно присвоїв собі чин капітана 2-го рангу дійсної служби, сфотографувався, а о 15-й годині прибув на крейсер «Очаків» і підняв знаменитий сигнал. У авантюру ввійшов малолітнього сина…
Далі дії самозваного «кап-дв» стали відвертим екстремізмом. Шмідт намагався підірвати транспорт «Буг», завантажений морськими мінами. Після цього Шмідт направив миноносець в атаку на кораблі ескадри. При перших пострілax по крейсеру Шмідт перейшов на стоящий біля борта «Очакова» миноносец №270. Євгеній Шмідт у своїх мемуарах детально описує ці події: жорстокий обстріл, пожежа, панічне тікання екіпажу, плавання у крижаній воді й дивовижне порятунок на борту миноносця, але ці події не підтверджені іншими очевидцями та матеріалами слідства. На мініносці Шмідт намагався втекти до Румунії, як Потьомкіну. Але авантюрний задум було зупинено на виході з бухти: третім пострілом з броненосця «Ростислав» миноносцю пошкодили двигун. Після першого огляду корабля Шмідта не знайшли, але пізніше його виявили, прихованим під металевим настилом. Він був «одягнений у матроське плаття» і намагався видавати себе за нічого не розуміючого кочегара.
Після цих трагічних подій народилася легенда «червоного адмірала», що пережила самого його. Біографів мало що дивує, що за двадцять років служби на флоті, після чотирьох звільнень з нього й повернень назад, наш герой піднявся у чинах всього на одну сходинку.
Суд над учасниками севастопольського повстання проходив в Очакові у будівлі офіцерського зібрання. Загальне керівництво виконанням вироку здійснював командир транспорту «Прут» капітан 2-го рангу Радецький; так, як стверджують багато дослідників. Але поплатився за винесений вирок однокурсник Шмідта по Морському училищу — Михайло Ставраки.
Лейтенанта П. П. Шмідта ведуть під конвоєм до суду. Фото. 1906 р.
Після Февральської революції спеціальною експедицією, оснащеною Очаківською Радою, останки розстріляних моряків Чорноморців були ексгумовані 16 квітня 1917 р. В Очакові останки загиблих перенесли до Свято-Николаївського військового собору, де поруч із ними виставили почесний караул та відслужили урочисту заупокійну службу. Після літургії на вулицях Очакова провели серію мітингів та маніфестацій, супроводжуваних звуками оркестрів та співом революційних пісень. У Севастополь труни доставили лише 9 травня. Той, хто їздив на південно-західний фронт, військовий та морський міністр А.Ф. Керенський відвідав Севастополь 17 травня, урочисто поклавши у соборі на труну лейтенанта Шмідта вінок та Георгіївський хрест. Покладання «Георгія» на прах зрадника-клятвопреступника викликало бурю обурення серед кавалерів по всій Імперії та фактично прискорило падіння пана військового і морського міністра.
Зірка Шмідта взошла і засяяла після 1917 року. Неуспішний, марнотрат та скандаліст став народним героєм і мучеником. Шмідт — неперевершений феномен у всіх напрямах сучасних засобів комунікації, прикладного мистецтва та топоніміки. Перелік географічних точок, громадських установ, кораблів, броневиків, бронепоїздів, танків, літаків, фабрик, заводів, артілей, товариств спільної обробки землі, колгоспів тощо, яким присвоєно ім’я Шмідта, може зайняти кілька сторінок.
Перший напрямок, де Шмідта почали «розкручувати», стало кіно, як найважливіше з усіх мистецтв. Слава Богу, до цирку справа не дійшла, хоч усе, що відбулося після цього, дуже нагадувало його. Шмідт — герой самого першого хронікального фільму, випущеного після Лютневої революції, і першого художнього історичного фільму. Масово випустили брошури та книжечки про повстання на крейсері. Їхня безліч та сумнівна якість слугували темою жартів та насмішок, що, у свою чергу, призвело до переосмислення персони Шмідта. Наприкінці 1920-х років з’явився роман «Золотий теля». Набагато відомий герой стали безкарно жартувати. Завдяки Ільфу та Петрову, що ввійшло в розмовну мову вислів «син лейтенанта Шмідта», і сьогодні означає безсовісного шахрая.
Офіційні органи намагалися «реабілітувати» Шмідта. До 50-річчя заснування СРСР Одеський державний академічний театр опери та балету поставив оперу Б. Кравченко «Лейтенант Шмідт». Московський театр імені Єрмолової поставив однойменну п’єсу Д. Самойлова. За п’єсі В. Долгого анонсували спектакль «Після страти прошу…» на сцені Ленінградського театру юного глядача. До дати опубліковано спогади сестри Шмідта — А.П. Ізбаш — «Лейтенант П.П. Шмідт», вийшли перевидані мемуари адвоката на процесі А.М. Александрова — «Лейтенант Шмідт». Упродовж наступних 20 років про Шмідта було випущено понад 20 об’ємних монографій. Художники діяли скромніше: «Очакову» присвітили всього одну картину, авторський повтор якої художник виконав спеціально для Очаківського музею ім. П.П. Шмідта.
В Очакові до 60-річчя дня загибелі Шмідта було відкрито одночасно два музеї П. Шмідта: один у будівлі Офіцерського зібрання, другий — на острові Первомайському, та скромну експозицію у Воєнно-історичному музеї ім. А. В. Суворова. Також було названо школу, бібліотеку, рибколгосп, госплемзавод та піонерський табір. У тому ж госплемзаводі ім. Шмідта (село Рівне) одночасно з присвоєнням імені поставили бронзовий пам’ятник.
Ще раніше, в екстазі поклоніння новому герою, в Очакові була перейменована вулиця, що носила до середини 20-х ім’я бригадира Горича. Перейменування призвело до занепаду пам’ятника відважному бригадиру, а згодом сам пам’ятник повністю знищили, щоб на його місці у 60-ті роки ненадовго водрузити гіпсового «адмірала» в… жіночому кітелі.
Музеї Шмідта були також відкриті у кількох містах — Бердянську, Ленінграді, Одесі, Севастополі, Новоросійську. Залишається дивуватися: звідки бралися експонати?
У ті самі 60-ті роки долю П. Шмідта полемічно торкнули у фільмі «Доживемо до понеділника». Щоб внести остаточну ясність у взаємини Шмідта та його київської знайомої «Р», спробували у фільмі «Поштовий роман», але якось не переконливо. Фільмом, мабуть, намагалися пояснити причину призначення шмідтовської іподромної знайомки Зінаїді Іванівні Різберг державної пенсії (?).
Сумнівну подругу свого батька — даму на ім’я «Р» — син характеризував різко негативно, коли заходила мова про неї: «Груба особа, пройшла через вогонь і воду, авантюристка, вела хитру, безпроиграшну гру. У листах вона уникала зустрічі з батьком, не підкорялася йому, стримуючи його пориви та охолоджуючи потоки його палких висловлювань, але саме це робила, щоб, довівши збудженого, дитячо довірливого і вразливого батька до білого люття, тим вірніше заманити його у свої мережі».
Крім фільмів, вистав та опери, в СРСР поставили навіть балет про Шмідта. Жаль, його не збереглося на відео. Загалом, цікаво, як режисер за допомогою мови хореографії поставив сцени бігів на ипподромі, мітинги, плавання у воді, суд та розстріл?
Нобелівський лауреат Борис Пастернак швидко втілив однакову поему — пафосну, прісну й повчальну, що не властиво Борису Лєонідовичу.
Лідія Іващенко (мало років очолювала музей П.П. Шмідта), знала про нього буквально все, щиро симпатизувала йому, однак коли сказала: «він був глибоко нещасною людиною, трагічною особистістю, заплутавшимся романтиком, що прагнув визнання за будь-яку ціну, і воно дісталося йому… зі смертю».
… але рідну назву вулиці слід було б повернути. А що думають читачі?
В. Шпильовий
За матеріалами книги
«Очаків. Невідомі сторінки»
