Поділись своєю усмішкою. Л.Д.Юрченко

Можливо, хлопчик із простої селянської сім'ї, народжений у невеликому занедбаному селі Плужайкове Балтовського району Одеської області (де навіть електрика з'явилася наприкінці 60-х) присвятив би життя, як і його батьки, роботі на землі. Але втрутився випадок.

Тоді, наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., профорієнтаційній роботі серед школярів приділялося велике значення, — країні потрібні були професіонали, причому не лише найвищого рівня. І коли в їхній школі з'явилися представники Одеського медучилища № 3, що агітирували восьмикласників поповнити ряди його учнів, Леонтій Юрченко, з дитинства відрізнявшийся великою самостійністю, незважаючи на те, що був наймолодшим із чотирьох дітей у сім'ї, прийняв рішення продовжити там свою освіту. Але з багатьох його однокласників, загорілихся такою ж ідеєю, крім Леонтія, туди прийняли ще то-ли 3-х, то-ли 4-х хлопців.

Одразу після закінчення училища, здобувши спеціальність фельдшера, він зміг застосувати її на Каспійському флоті, куди був призваний.

Узмужнівши, духовно загартований, і остаточно визначившись зі своїм професійним покликанням, воєнфельдшер Юрченко після трьох років служби на флоті вступає до Одеського медичного інституту.

Як і іншим хлопцям, які мали за плечима медичне училище та певний практичний досвід, навчання на першому курсі давалося Леонтію нелегко: доводилося чимало потрудитися над підручниками, освіжити в пам'яті теоретичні знання, забуті за час служби. Але наполегливості і завзятості йому не вистачало.

І вже на наступному курсі йому (як і іншим хлопцям, які мали за плечима медучилище та певний практичний досвід), навчання стало значно легшим, ніж колишнім школярам.

Крім того, незважаючи на легкий і товариський характер, Леонтій завжди відрізнявся серйозністю та якоюсь основательністю у справі. Напевно тому він і залишався беззмінним парторгом курсу, з яким і до Салехарда зі стройотрядом нестрашно було поїхати, і виноград у колгоспі не нудно збирати, і навчання можна було швидше наздогнати.

За цією справжньою чоловічою надійністю та обґрунтованістю приглядалася наша землячка — темноглазій красуні Іріні; вперше, обмінявшись з нею поглядами, Леонтій зрозумів: «Ось вона, доля!». Згодом вони одружилися, і після закінчення вузу та року інтернатури в Миколаєві повернулися в рідний Очаків.

Там Леонтій став працювати стоматологом-ортопедом на курорті "Очаків". Спочатку жили з батьками Ірини, потім отримали і стали потихеньку облаштовувати власне житло — спочатку невелику квартирку, потім дім. У сім'ї підростали двоє синів, яких треба було забезпечити всім необхідним, дати освіту. І більшу частину турботи про це, звичайно, взяв на себе Леонтій, як голові сім'ї.

Та робота на благо рідним людям, тим більше улюблена робота, була йому зовсім не у тягар. Дем'янич, як поважали його колеги та численні пацієнти, ніхто ніколи не бачив його хмурим або дратівливим. Усмішкою, хорошим настроєм він умів вчасно підбадьорити пацієнта і розташувати його до себе. Йому довіряли, і Дем'янич не підводив, повертаючи людям радість здорової відкритої усмішки, якою вони, у свою чергу, теж ділилися з ним.

"Він ніколи ні на що не жалувався, в тому числі, і на здоров'я", - згадує дружина Ірина Михайлівна, - «завжди був надійною опорою та справжнім прикладом для синів». Тому його раптовий відхід із життя три роки тому став для рідних справжнім шоком, який і сьогодні ще відгукується гострою болем у їхніх серцях.

А виходячи в вічність, кожна людина залишає на цій землі якийсь слід, і лише від нього самого залежить, наскільки глибоким і тривалим він буде. Леонтій Дем'янович Юрченко залишив такий слід у своїх дітях, у результатах своєї праці, в люблячому серці дружини та добрих спогадах тих, з ким його звела доля.

Л. Кочмар.
Фото з архіву родини Юрченко.

Газета "Чорноморська зірка"