Загадка згорілого «Хейнкеля» (Розповіді від Віктора Мирводи.)
Віктор Мирводи прийшов у Миколаївський дослідницький клуб «Садко» 16-річним хлопчиком і пробув там недовго. Але вражень, отриманих за час співпраці з клубом, йому вистачило на все життя. Дуже цікавою була справа, якою вони займалися.
Пірнати на глибину, досліджувати затонулі судна, діставати з дна зарослі ракушками артефакти минулих часів – справа захоплююча, притягує своєю таємничістю та масою яскравих вражень.
Крім того, у світі води Віктор Мирводи відчував себе «як риба в воді»: був відмінним дайвером і особисто брав участь у зануреннях на затонулі «об'єкти». Він і зараз чудово розбирається у водолазному спорядженні і взагалі знає багато того, чого рядовому містянину мало відомо.
З тих юнацьких років його життя назавжди пов'язане з пошуком предметів матеріальної культури минулих часів. Він особисто знайомий з багатьма дослідниками миколаївських катакомб, археологами, «дайверами», збирачами артефактів. Одним словом — з тим колом людей, в який пускають не кожного і не одразу.
Сьогодні він знаний експерт, у нього є ім’я в колі колекціонерів, а його оповідання завжди дуже короткі, але захоплюють. Іноді важко зрозуміти: що в них факт, а що лише здогадки. Ці розповіді чимось нагадують сюжети американських пригодницьких фільмів про Індіану Джонса. З тією різницею, що голівудський герой та його пригоди — повна вигадка, а розповіді Віктора — чиста правда. І у подіях, про які він розповідає, він брав участь особисто.
Ось один із його розповідей:
Загадка згорілого «Хейнкеля»
Помпа працювала справно. Ніби потужний підводний пилосос, вона затягувала іл і подавав його на поверхню. Там на водній гладі Тендровського заливу нерухомо стояв на якорі старенький тральщик «Анатолій Єлкін», переданий після списання на Північному флоті клубу «Садко».
Військовий корабель, колись створений, щоб ставити та тральати морські міни, топити вороже підводні човни, тепер займався кардинально протилежною справою — допомагав піднімати з дна моря затонулі останки того, що завдавало шкоди людству в попередніх війнах.
Судьба цього тральщика чимось нагадує історію іншого, куди більш знаменитого корабля «Каліпсо», який багато років був головним судном всесвітньо відомого підводного дослідника, легендарного французького Жака Іва Кусто.
Обидва кораблі — і «Каліпсо», і «Анатолій Єлкін» — колись були подаровані дослідникам, і обидва довго служили базою для чисельних підводних експедицій.
Так, одного разу Жак Ів Кусто звернувся по спонсорській допомозі в своїх дослідженнях до одного доволі заможного чоловіка. Той допоміг, але за одним умовою: що більше його ні про що не попросять. І подарував ученому стареньке судно «Каліпсо», яке через кілька років стало всесвітньо відомим.
Тральщик «Анатолій Єлкін», названи й так на честь друга клубу, письменника-моряка Анатолія Єлкіна, також був подарований клубу, але не спонсором, а самим командуючім військово-морським флотом СРСР. Цей корабель служив клубу понад 10 років. Він не став таким знаменитим у всьому світі, як «Каліпсо», але для підводних досліджень у масштабах нашого регіону відіграв не менш важливу роль. Він на багато років став надійною базою підводних досліджень у акваторії Чорного моря та Дніпро-Бузького лиману, що проводились клубом «Садко». За роки своєї діяльності аквалангістами клубу «Садко» було добуто з дна моря багато артефактів Великої Війни. Деякі з них до нині прикрашають відкриту площадку Музею Флоту у Миколаєві.
І ось — нове завдання. Гідрографічна служба повідомила, що за вказаними координатами у районі Тендровської коси виявлено неке «перешкода», здатна перешкодити судноплавству в цьому районі. Що це за перешкода і належало з'ясувати відважним акванавтам клубу «Садко».
У складі команди були й двоє шестнадцятирічних хлопчиків. Одним із них був Віктор Мирводи. Одного разу вони удвох із своїм другом прийшли у клуб «поглянути», та так і залишилися в ньому.
Молоді дайвери були одними з тих, кому належало з'ясувати: що ж там під водою.
Одягнувши легководолазні костюми та озброївшись «ґрунтососом», хлопці пішли на глибину.
Донні відкладення у Тендровської коси були вражаючі. Шари ілу досягають тут кількох метрів, тому проводити донні розкопки в цих місцях — справа не шуточна. Аквалангісти клубу «Садко» працювали тут уже кілька днів підряд. Вони розуміли — там під илом їх чекає серйозна знахідка. І ось вона з'явилась: на глибині близько 10 метрів вони побачили торчаюче з мулу крило літака.
Хейнкель-111 у польоті
І, коли очищення було завершено, вони побачили, що перед ними, носом зануреним в мул, лежить величезна туша німецького бомбардувальника.
Літак лежав на дні, перекинувшись на лівий бік. Ліве крило було зламане. Праве торчало вгору. Лопаті винтів зігнуті й зламані. Судячи з усього, літак падав у море, весь у полум'ї. Пожежа була не з розуму. Її сліди виднілися повсюдно — і на обшивці, і в кабіні.
Останки Хейнкеля на суші
Підпливши до носової частини літака, аквалангісти включили ліхтарі і заглянули всередину. Те, що вони побачили крізь мутне скло, вразило погляд. Екіпаж був на місці. У зеленій морській імлі було видно, що пілот і штурман, пристебнуті ременями, сидять у своїх кресалах. Ступінь розкладання тіл важко було визначити. Але загальні контури двох фігур у льотних комбінезонах і шоломах були дуже чітко видні. Це було дуже дивно.
У кабіні Хейнкеля 111
Як правило, на місці морських катастроф у затонулих кораблях уже через пару років не знаходять ні тіл, ні навіть кісток. Усе йде на їжу рибам та дрібним морським організмам. Тут же випадок був особливий: ударившись об дно в неглибокому місці затоки, літак носом одразу занурився в м’який мул. Так само його кабіна опинилася «запечатаною» і недоступною для мешканців моря. Це й допомогло їм «зберегти форму». Проте споглядання леденящу крові картину водолазам довелося не надовго. Щоб проникнути всередину, вони з допомогою молотка та зубила вибивали остеклення кабіни. Від удару в заповненій водою кабіні тіла стали розповзатися і «зійшли» з крісел, перетворившись на безформне месиво. Відповідні прилади літака і амуніцію льотчиків вдалося підняти на поверхню.
Знахідки були ретельно очищені та оглянуті. Особливу увагу привернула цікава знахідка — зброя льотчиків. У кобурах, що висіли на поясі у штурмана і у пілота, як і полагає, лежали по одному пістолету системи «Вальтер», який був штатною зброєю льотчиків «Люфтваффе». Пістолети були заряджені. Дивна була інша — у магазину штурманського «Вальтера» відсутня одна патрон. Цей факт став предметом обговорення. Що це означає? У кого міг стріляти штурман у кабіні падаючого літака?
Кабіна пілота й штурмана
Якби штурман вижив після удару об воду і, бачачи безвихідь положення, вирішив застрелитися, то чому зброя була у кобурі? Ця загадка згорілого «Хейнкеля» не давала спокою, будила розуми молодих ниряльників. Уявлення хлопців розігналися. І ось вони вже уявляють, як у кабіні палаючого літака розігрувалася трагедія: стрілець-радист злякався і, щоб не заважати пілоту, який тягнувся до аеродрому на Тендровській косі, штурману довелося застосувати зброю. А далі, при ударі об воду колпак кабіни стрілка зірвався і його викинуло в море. Так чи було? Хто знає!? Люди, що знають толк в авіації вважають, що це малоймовірно. У кабіні падаючого літака льотчики не для міжусобних «розбірок». У всіх одна мета — виправити політ літака і хоч якось його приземлити.
Кабіна стрілка радиста
Крім того, прості дослідження свідчать, що поряд із восьмирядковими «Вальтерами» у Німеччині випускали також сімирядкові. Так що цілком може бути, що обойма штурманського «Вальтера» була повною. А значить — ніхто ні в кого не стріляв?..
Загадка ця, на жаль, так і залишилася нерозгаданою.
З того часу минуло десятки років. Але цей короткий епізод назавжди залишився в пам'яті, як яскраве враження повоєнного дитинства.
Сьогодні на розкішних морських курортах світу створюють особливі умови для «дайвінгу». За певну плату туристи можуть пройти короткий курс із користування аквалангом і зануритися на цікаві донні об'єкти: коралові рифи, підводні печери тощо.
Для більшої привабливості підводних подорожей власникам курортів доводиться витрачати додаткові кошти: вони купують, привозять у потрібне місце та спускають під дно старі списані судна та літаки. Оглянути їх під водою туристам завжди цікаво. Бажаючих не бракує, а це додатковий прибуток…
І невільно думається, що в наших водах не варто влаштовувати такі атракціони. Адже морське дно в наших краях досі усіяне зловісними знахідками: уламками корабельних аварій та обломками техніки, загиблих під час двох світових війн. По сьогодні десь у морській глибині, занурившись у мул, чекають свого часу кораблі, літаки, підводні човни. Ото тільки все це — не «на нарошку», а по справжньому. І пірнати туди не стільки цікаво, скільки небезпечно.
Джерело: novostiN
