Берегиня долі Шмідта. Пам'яті Лідії Іванівни Іващенко.
Два роки тому, 9 вересня, пішла з життя дивовижна особистість, життя якої було втіленням високого патріотизму та самовідданої праці. Увічнюючи славу легендарного лейтенанта П.П. Шмідта, вона сама стала невід'ємною частиною очаківського ореолу пам'яті про нього. «Перший і останній романтик революції» — так у нашій останній бесіді назвала Петра Петровича засновниця та незмінний керівник Очаківського меморіального музею ім. П.П. Шмідта, заслужений працівник культури України Л. І. Іващенко.
Народжена в Очакові 27 серпня 1936 року в інтелігентній учительській сім'ї, юна Ліда рано усвідомлює своє призначення в житті — нести людям світ культури та просвіти. Тому, закінчивши школу №2, з якою доля зведе її ще не раз, вона вступає до Дубнівського технікуму підготовки культпросвітробітників Міністерства культури УРСР, який успішно закінчує у 1956 р. У той же час починає працювати бібліотекарем, і вже у 1958 р. очолює бібліотеку Очаківського Дома офіцерів флоту. Її ровесники того часу запам'ятали її як надзвичайно працьовиту та цілеспрямовану людину. Але головна мета, яка принесе багато радості й печалі, очаківську підвижницю чекала попереду.
«Дочка лейтенанта Шмідта»
«Образ Петра Петровича Шмідта для кількох поколінь передових людей нашої Батьківщини був і залишається символом сумління, честі, благородства, любові до Вітчизни та самопожертви заради народу», - цими словами відкривала свої незабутні екскурсійні програми засновниця першого в країні музею ім. Петра Шмідта.
Та це вже потім, після довгих трудів та мук, коли у будівлю, де проходив всесвітньовідомий судовий процес 1905–1906 рр., прибували з усіх кінців Землі, а тоді, у далекі 50-ті, усе це було ще прекрасною, але важко здійснюваною мрією. Але для чого існують мрії, як не для того щоб люди могли втілювати їх у життя.
Основою інтересу до даної особистості у Лідії стали прочитані книги. Як бібліотекарю, їй доводилося підбирати книги в бібліотечному зібранні. І якось вона натрапила на твір Марка Чарнова «Лейтенант Шмідт». Спалахнула думка: «Конференція». Ну, природно ж, конференція. Адже з ім'ям Шмідта пов'язано у Очакові стільки.
«Тут немає ні одного старожила, у серці якого не відгукнулися б залпи на острові Березань… Тут хлопці знають про Севастопольське повстання майже більше студентів історичного факультету» - підкреслювала молода підвижниця.
І конференція відбулася. У рідному місті Шмідта — Одесі.
Доповіді тих, хто вивчав і популяризував переломний у ході історії подвиг, стали передвісниками створення Очаківського музею. Фундамент був закладений. Один із доповідачів Д.С. Бельфор благословив Лідію на подальші подвиги історичних досліджень.
Так народився музей. Але його ще не було в тій формі, в якій він був перед очаківцями та гостями чорноморського міста протягом 35 років свого існування. Ще потрібно було члену наукового історичного гуртка при Одеському національному університеті, студентці Лідії, обравшій для доповіді тему «Севастопольське збройне повстання 1905 року та лейтенант Шмідт», зустрітися з учасниками повстання, з близькими, знайомими лейтенанта. Протягом кількох років їй доведеться вирушати в добровільні «командировки», шукати людей, які хоч щось пам’ятали про очаківські події того часу.
«Коли знаходила — співрозмовник згадував нові імена — знову доводилось відшуковувати вільний день, щоб знайти, розшукати, дізнатися… Одного разу навіть захворіла в дорозі; дідусь, який колись зустрічався з Шмідтом, напоїв мене чаєм із суницею…» - згадувала Ліда.
Ще потрібно було приїхати в Очаків морському офіцеру Георгію Самойлісу, збирачу документів та матеріалів про революційні події флоту. Потрібно було як-будто заново побачити очі Петра Петровича Шмідта, які з відомої його фотографії 1905 року дивилися через десятиліття на ту, яку вдячні сучасники назвуть «донькою Шмідта».
Все це було тоді попереду, однак музей уже народився. Ібо Шмідт уже жив у серці Лідії неспокійним, трепетним життям, спонукаючи її не лише до урочистого вшанування пам’яті, але й до дій.
По залитих сонцем набережних Ленінграда йшла притишена група одеських студентів. Це університетський гурток вивчення історії організував екскурсію до Північної Пальміри. Серед них — наша героїня. Чотири дні вона ходила по пам’ятних місцях, оглядаючи вражаючі за красою та гармонією памятники архітектури різних епох та стилів, по залах Ермітажу, а потім — зникла. І друзі не здогадалися пошукати її біля стендів Центрального військово-морського музею, в його архівах.
Фототека. Ізофонд. Особисті речі. Рукописи. Шмідт. Так, її цікавив лейтенант Шмідт. Військово-морський архів та бібліотека. Що тут є? Що залишили часи Шмідта та його товаришів? Від Вітебського вокзалу набирає швидкість поїзд Ленінград — Одеса. Та Лідія їде не цим поїздом. У її исписаному блокноті сорок адрес учасників Севастопольського військового повстання та їхніх близьких родичів. Оренбург і Симферополь, Хабаровськ і Херсон, Кокчетав і Керч — весь необ'ятний Союз. І є московська адреса Павла Васильовича Краухова, сина учасника подій 1905 року Карнаухова-Краухова. Саме до нього вона і їде. Так почалися пошуки, результатом яких стало відкриття першого в державі музею П. П. Шмідта.
Свершилось. 1 червня 1962 року двері Дома офіцерів флоту розпахнулися для численних гостей, що прибули з усіх кінців Радянського Союзу, близького та далекого зарубіжжя. У залах будівлі, де винесли смертельний вирок безсмертному лейтенанту, тепер звучали оплески його подвигу та самовідданій праці відданої шанувальниці Лідії Іванівни Іващенко. Відтепер її будуть називати «донькою лейтенанта Шмідта».
Кореспондентка газети «Комсомольська искра» Н. Стоянова, прибувши на відкриття з Києва, залишила цінні спогади про проведену екскурсію:
«По краплині зібрані експонати — дорогі серцю реліквії. Життя видавало їх як видає золотинки скупий пісок. Ось — рукою Шмідта — лист сина Євгена. Ось копія картини Л. Мучника «Повстання на крейсері «Очаків».»
Поривчастий, палкий Шмідт серед повсталих матросів. А ось дві сторінки з «іллюстрованого додатку до «Одесским новостям» за 1905 р. з фотокартками кораблів Чорноморського флоту. Ось малюнок Шмідта. Острів Майський під Очаковом, де був ув'язнений Шмідт після розгрому повстання. «Мій острів» — назвав він його.
Дві фотокартки. Очаків травня 1917 року.
Мешканці проводжають у Севастополь останки Шмідта, Частника, Антоненка та Гладкова.
«Мені злочинний уряд може позбавити усього: дворянства, чинів, прав, майна, але немає влади уряд, позбавити мене мого єдиного звання — відтепер довічного депутата робітників». Ці слова належать Шмідту, довічному і посмертному депутатові Севастопольської ради. До севастопольців, які обрали його, проводжав Шмідта Очаків. Ці фото, що належали очаківцю А.Л. Мироненку були початком кімнати-музею. З двох фотокарток починали, — згадує Леся.
Ні-ні, вона ніколи не була самотньою у своїх пошуках. Пліч-о-пліч з нею були всі, хто відгукнувся на її листи, ті, що вкладали стільки сердечності й любові в оформлення музею, і ті, хто зустрічав її добрим словом, і ті, хто проводжав її теплим поглядом — дуже багато людей було з нею поруч. Дуже багато».
Боротьба за пам'ять
Один репортаж за іншим у газетах, журналах, радіо та телебаченні — і слава Очаківського музею стала по-справжньому всемирною. За наступні три десятиліття делегації (у тому числі урядові) дружніх і капіталістичних країн, відвідавши давній Олвійський край, легендарний Очаків, незмінно відвідували музей найвідомішої особистості міста ХХ століття. Він став центром ореолу пам'яті про славного лейтенанта. Його ім'ям і досі названі вулиця, центральна міська бібліотека, школа №2, у холі якої розміщується пам'ятник Шмідту, ряд господарських установ Очаківщини.
За активної участі Л. І. Іващенко були встановлені пам'ятники Шмідту в Очакові та на острові Березань. Проходившие суди віддавали гудок на честь пам'яті розстріляного героя.
Спитуємо себе, чи можна все це забути? Ви скажете — «ні»? А сучасники-ділки сказали — «так». Музей, створений не за наказом згори, а за велінням сердець очаківців, народною любов'ю до Шмідта, можна було назвати справді народним. І не буде помилкою сказати, що він був не лише організований, але й усе роки працював на громадських засадах, адже серед музеїв Міністерства культури не було жодного, який працював би з однією штатною одиницею керівника, з безкоштовним поєднанням посад наукового співробітника, екскурсовода та бібліотекаря. Але й це здавалося зайвим для неосвіченої влади з «раптовою амнезією» патріотичної пам'яті. Кощунні 90-ті роки пройшли пожежищем по всьому культурному надбанню, і не лише підмальовували занепаду і до стін цитаделі подвигу лейтенанта Шмідта.
Чи потрібно перелічувати, скільки сил і волі потрібно було прикласти цій тендітній жінці, щоб відстоювати громадську спадщину, яка мала перейти до нащадків — майбутнім поколінням міста, де пройшли останні місяці життя П.П. Шмідта. Але на жаль, дитя Лідії Іванівни гинуло у неї на очах. Не рятували численні звернення до міськвиконкому, управління, міністерства. Розоривши економіку міста та району, чи могли вони — «слуги народу» — зупинитися перед музеєм і пам'яттю «якого-небудь там» Героя, що жив ще до їхнього щасливого народження. Усе проходило повз, і от, 9 травня 1995 року в музеї пройшла остання екскурсія, а за тиждень вона була змушена залишити свій пост і засновниця музею Лідія Іванівна Іващенко. Працювати було вже ніде. Будівля збанкрутіла.
Останнє інтерв'ю
Сімнадцять років потому, у затишній вітальні очаківського краєзнавця Світлани Іванівни Коржової, за круглим столом зібралися відомі діячі культури та мистецтва Одеси, які прибули до Очакова на святкування Дня міста та проведення ІІІ Міжнародного культурного форуму «Очаківський ренесанс». Серед них були: засновник та керівник меморіального музею К. Г. Паустовського, шанувальник особистості Шмідта В.І. Глушаков, академік А.Н. Азар'єв, засновниця музею П.П. Шмідта в його рідному місті Одеса, доцент Академії будівництва та архітектури Т.В. Бардюж та автор цієї статті. З нами присутня Лідія Іванівна Іващенко розпочала тривалу, хвилюючу бесіду на тему збереження найцінніших експонатів експозиції та самого історичного будинку. Ми всі добре знали цю дивовижну жінку. Спілкуючись з нею багато років, ми кожного разу відкривали для себе нові сторінки її біографії, повністю присвяченої героїчній особистості, чия вчинена справа переломила хід вітчизняної історії останнього століття ІІ тисячоліття.
Таке беззаперечне служіння незламним ідеалам та любов до рідного Очакова не могли не викликати захоплення та бажання допомогти у справі відновлення історичної справедливості.
Виходили рядки статей у очаківській, николаївській, одеській пресі з закликом врятувати унікальну будівлю та відродити музей. В Одесі були проведені Дні пам'яті Петра Шмідта, а в музеях пройшли тематичні виставки, присвячені 145-річчю від дня його народження та 50-річчю заснування музею його імені в Очакові. Само будівля музею до того часу була передана в оренду і перебувала у жахливому стані. Попереду були баталії, пов'язані з розірванням договору з орендатором. Але Лідії Іванівні брати участь у них вже не судилося. 9 вересня 2013 року вона залишила цей жорстокий світ, де кожен її день був боротьбою за збереження народної пам’яті та патріотичних традицій.
Незадовго до своєї кончини, Лідія Іванівна дала мені своє останнє інтерв'ю. У ньому вона розкрила вневременну, політично не заангажовану цінність особи Шмідта:
«…Судьба Петра Петровича Шмідта є прикладом гуманності та патріотичного обов'язку не лише перед своєю Батьківщиною, але й перед всім прогресивним людством. Він не входив до жодної з партій і був, за його власним словами, безпартійним соціалістом». Велика помилка сучасних і радянських ідеологів — віднести його до якихось політичних сил. Будучи за суттю справжнім гуманістом і миротворцем, що прагнув здійснення еволюційних реформ, він не міг займати позицію будь-якої партії, знаючи ціну їх політичним дебатам та обіцянкам, а також терор, який часто вони допускали у своїх діях…».
Говорячи словами сучасника Шмідта, видатного художника Н. К. Реріха: «Там, де культура, там і мир». Не було культури, отже не було й миру.
«Тому, - продовжила Лідія Іванівна, - легендарний лейтенант є надбанням всієї планети, а якщо й асоціювати його з конкретною країною, то насамперед з Україною, з трьома його доленосними містами: Одесою, Севастополем та, звичайно, Очаковом». І ще: «Очаківці, мої земляки! Чудові, добрі люди, усі, кому дорогий наш город, звертаюся до вас із проханням не допустити знищення музею Петра Шмідта. Давайте збережемо потомкам цей унікальний історико-культурний куточок Очакова».
Будучи членом Міжнародної федерації журналістів при ООН, я зміг донести слова цього інтерв'ю, а точніше «крик душі» до прогресивної спільноти європейських діячів культури, історії, журналістики. Стаття про Лідію Іващенко та її дітище була надрукована в газетах української діаспори у Франції та Німеччині, де отримала позитивні відгуки. І не дивно, адже у Франції жив і помер єдиний син П.П. Шмідта — Євген, а Німеччина — історична рідна земля роду Шмідтів. Багато хто готовий надати реальну допомогу в реставрації музею, і навіть створення на його базі музею морської слави — бажання самих очаківців. Але це, як кажуть, вже зовсім інша історія.
У всупереч забуттю
Проєкт меморіальної пам'яті «У всупереч забуттю» реалізується Княжеским Дімом Горчаковых протягом багатьох років. Одеса, Миколаїв, Очаків — три міста, у яких постійно проводяться розшукові, прибиральні та відбудовні роботи на старовинних некрополях, відроджуються імена забутих городян, встановлюються меморіальні дошки на честь видатних діячів науки, культури, мистецтва, миротворчості, видається тематична література, проводяться конференції, круглі столи з питань збереження історичної пам'яті та меморіальних місць.
29 липня цього року, у рамках проєкту, відбулися урочисті заходи, які складалися з відкриття меморіальної дошки головному лікарю району, художнику, краєзнавцю С. В. Страшному та виставки його живописних творів у музеї ім. А. В. Суворова.
Логічним продовженням цієї події, напередодні святкування Дня міста, 16 вересня, стало відкриття біографічної виставки та меморіальної дошки на будинку № 12, по вулиці 60-річчя Радянського Союзу, в якому жила велика підвижниця очаківської культури, «берегиня долі Шмідта» Лідія Іванівна Іващенко. На заходи прибули делегації з Одеси, Миколаєва, Бердянська, а також керівництво французького культурного центру у Києві.
Наш ініціативний комітет при Княжому Дімі Горчаковых, до якого входять такі активні громадяни Очакова як: С. І. Коржова, Г. І. Скрипниченко, А.Ю. Захарова, Т. А. Поначевная, протопресвітер Стефан Михайлюк, В.Ю. Харченко та В.І. Булатов, доклав усі зусилля для здійснення цього меморіального проєкту.
Заслужений працівник культури України, почесний член Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, нагороджена численними медалями, дипломами, грамотами, подяками від Міноборони та культури, вона не дочекалася головної нагороди всього його життя — поваги та дбайливого ставлення до її дитища. Лідія Іванівна досі могла б бути серед нас, але зламане боротьбою здоров'я привело до трагічного її відходу разом із музеєм її легендарного підопічного, чий ім'я вона берегла від забуття на рубежі суперечливих епох та тисячоліть. Щоб пам’ятали!
Андрій Горчаков
Автор проєкту меморіальної пам'яті «У всупереч забуттю»
Присвята Лідії Іващенко
Лідія Іванівна — людина-легенда,
Пам'ятник лейтенанту Шмідту — живий.
Побачивши його долю, немов кіноплівку,
Образ духовності та приклад благородства.
Стала засновницею та творцем музею,
Воскресивши події життя та долі.
Інтерес очаківців та гостей надихнув,
ЗFrom усього Союзу кораблі прибували.
Век минув, але нинішній розорив музей,
І майже знищений він стоїть не чий.
Очима зі скла дивиться він зараз,
«Як же очахлісті Ви?» — думає про нас.
(Андрій Горчаков)
