Чому був вбитий Шмідт? (Частина 2)
Служба в Одеському Добровольчому флоті
Покинувши військові безладдя, що панували на морському флоті Росії, Петро Петрович із великим задоволенням служитиме в Добровольчому флоті Одеси та в Російському Товаристві пароплавства та торгівлі (РОПіТ). Буде плавати другим помічником капітана пароплава «Кострома», «Ольга», капітаном пароплава «Ігор», «Святий Миколай», з 1903 року — капітаном великого океанського судна «Діана». Тим, хто доводилося плавати разом із Шмідтом (а в цивільному флоті він проплав більше десяти років), залишилися дуже хороші відгуки про нього як про людину та про професіонала морської справи.
«Команда «Ігоря», - згадував Карнаухов, - любила свого грізного та справедливого командира, безумовно підкорялась його розпорядженням. Багато вимагав від підлеглих, але свято виконував свої обов’язки капітана. Були й такі дні, коли Шмідт не сходив із мостика по 30 годин. Це був моряк, до мозку кісток закоханий у море, що цінував себе, чудово розумів морську службу». А ось відгук про Петра Петровича з газети «Одесские новости» 20 листопада 1905 року: «Серед своїх товаришів та сослуживців П.П.Шмідт завжди виділявся як надзвичайно освічена й видатного розуму Людина, чарівність якої була зніженою. Чесна, відкрита й добродушна натура цього моряка привертала до нього симпатії всіх… не лише всі члени кают–компанії ставилися до нього з якоюсь ніжною, рідною любов’ю, але й нижчий персонал команди дивився на нього як на старшого свого товариша. Плавати під його командуванням — це була незамінна школа, тим більше що Петро Петрович завжди, не жаліючи сил, навчав всіх як товариша й друга»».
Ці характеристики людей, які знали його особисто, дійсно відображають сутність, моральність та достоїнство лейтенанта Шмідта. Це дійсний, настановний портрет лейтенанта без ретуші й гриму. Добрa слава має крила. Великі знання професіонала, людини величезної ерудиції не могли не помітити. Петро Петрович отримав блискучу характеристику й пропозицію очолити Ревельське морське училище. До цього часу дуже загострилися відносини Росії з Японією, які розгорілися війною.
Японська війна
12 квітня 1904 року за станом воєнного часу Петра Петровича, як офіцера запасу флоту, призвали на військову службу. Направили у розпорядження Штабу Чорноморського флоту. У травні отримав призначення старшим офіцером на вуглевозі «Іртиш», прикомандований до другої Тихоокеанської ескадри під командуванням адмірала Рожественського.
Повернувшись до бойового флоту, Шмідт ще раз переконається, що навіть у воєнний час панують безладдя та безвідповідальність верховного керівництва. Зіткнувшись з непомірними вимогами завантаження «Іртиша» (8 тонн вугілля за три дні — вручну), у Шмідта в голові не вкладалися такі вимоги. Розроблений ним за ніч чертеж для виконання непосильного завдання нікому не був цікавий. Командир наказав завантажити трюм солоною водою, щоб судно мало осадку й створювало враження завантаженого транспорту. Трохи підпочивши, командир додав: «Хто ж у бойовій суєті стане рахувати, кому скільки відсыпали. Там будуть рахувати — хто потонув, а хто ще тримається». Свої розчарування Петро Петрович виразив у листі синові: «Моє перебування в Лібаві, протягом восьми місяців під час підготовки ескадри Рожественського, яскраво освітило ті страшні виразки бюрократичного ладу, яких я не бачив, служачи в комерційному флоті. Я бачив, що в цьому страшному механізмі в мить національної біди все заохочується, крім чесної праці». Під час знаходження «Іртиша» у порту Саїд стало відомо, що пал Порт-Артур. Загинули віце-адмірал С.О. Макаров та генерал-майор Молас. Обидва вони були душею флоту. «А без душі, яка оборона» — як сказав матрос Лепарев. Почувши цю фразу, командир, бризкаючи слиною, звинуватив його в непатріотизмі. Петро Петрович, взявши командира за лікоть, відвів до боку, начебто для службового повідомлення, сказав: «Японці торжествують перемогу не тому, що у нас такі непатріотичні матроси, а тому, що не зникли ще лицемірні офіцери. Честь маю!»
Севастополь. З.І.Різберг
Тропічний клімат був не для Петра Петровича. Сильно загострилася нирково-каменна хвороба. З хворобою, його наказом по Морському Відомству № 36, перевели до Чорноморського флоту з прикомандуванням до 28 флотського екіпажу.
Весною 1905 року Петро Петрович Шмідт прибув до Севастополя. У червні прийняв у своє командування мінний човен № 253, призначається станційним офіцером на Дунай. Знаходиться в Ізмаїлі, виконує службові обов’язки до серпня місяця. Під час однієї з службових поїздок у поїзді зустрівся зі своєю майбутньою кореспонденткою Зінаїдою Іванівною Різберг. Сорокхвилинна зустріч стала приводом для їх переписки. Саме завдяки цій жінці ми змогли багато дізнатися про життя та погляди Петра Петровича. Не так просто було зберегти листи розп’ятого лейтенанта, відповідаючи всім: «Листи зжгли в Очакові». В них стільки глибоких думок, роздумів — складається враження, що вони написані сучасному поколінню.
Освітлюючи період служби Петра Петровича в Ізмаїлі, хочеться звернути увагу на епізод, пов’язаний із грошовим обігом каси. Саме його недоброзичливці намагаються використати як достовірний матеріал, спотворюючи всі події. В один із вихідних днів, залишивши вдома чотири дітей, до Шмідта приїхала розчарована сестра Анна. Розповіла про сварку з чоловіком. Причиною стала дружина Петра Петровича — Домініка, яка нашепотіла Анні Петрівні різні наклепи на її чоловіка, у відплату за свого, з яким уже не проживала, залишивши йому сина. Родина Анни Петрівни була на межі розвалу. Було прийнято рішення негайно їхати до Керчі та владнати всі стосунки, тим більше що вдома залишився малюк, якому ще не виповнився рік, а чоловік Анни Петрівни мав піти у плавання. Моральні муки сестри були для Петра Петровича важчими за власну біду. У нього залишалася виручка за вихідні дні. Казначейство не працювало. Довірити комусь не було можливості. У поїзді, виснажений нападами хвороби, він задрімав. Прокинувшись через 11 годин, грошей у кишені вже не було. Заявляти про зникнення не став, бо це розкрило б, що він відсутній без дозволу. Повернувшись, аби приховати справжню причину зникнення грошей (поки їх шукав аби повернути), придумав версію їхньої втрати. Гроші були внесені до каси повністю. Підстав для пред’явлення обвинувачення не було. Тому жодних судових розглядів не було.
Тут, в Ізмаїлі, Петро Петрович веде переписку зі своїми друзями. Просить знайому Євгенію Миколаївну Рахт повідомляти про події в Севастополі, цікавиться особистістю Матюшенка.
Революційний 1905 рік
В серпні 1905 року Шмідт повертається до Севастополя. Як жили і дихали Севастополь у той час? Дух протесту на крейсері «Потьомкін Таврійський» у червні розбудив свідомість багатьох, хто служив у царському флоті та в берегових казармах Севастополя, Одеси та інших міст Російської імперії. Дізнавшись про можливий замах на своє життя, головний командир Чорноморського флоту та портів віце-адмірал Чухнін відчув, що боротьба за життя набирає нових обертів. Він не може спати спокійно, навіть під посиленим наглядом. Надає чергові листи до Департаменту поліції, підкреслюючи важливість, значимість та незамінність своєї персони.
По приїзду до Севастополя Петро Петрович бере участь у з’їздах, мітингах, демонстраціях, але до жодної партії не приєднується. Більш активної відкрити боротьби за права та свободи народу йому заважає військова приналежність. Він подає прошення про відставку. Очікує її з нетерпінням. У цей час у Севастополі вже діяла партія РСДРП під керівництвом двадцятирічного юнака Івана Вороницина. Саме ця партія, куди входили меншовики та есери, готувала повстання, яке розпочалося 13 листопада 1905 року у берегових казармах, а з 14–15 листопада 1905 року перейшло на броненосець «Очаків». За кілька днів перед початком повстання, присутній на зібранні членів РСДРП за проханням моряків Петро Петрович Шмідт висловив свою думку з цього питання, вважаючи повстання непідготовленим та передчасним. Тому звинувачувати Шмідта в тому, що він винен у тому, що повстання було потоплено кров’ю, корінь не вірно. Протистояння сил наростало. Цар, наляканий зростаючим невдоволенням народу, видає 18 жовтня знаменитий маніфест «Свободи». Очікуваний обман влади закінчився трагічно. На похоронах людей, розстріляних, які йшли звільняти політичних в’язнів, біля воріт тюрми, Шмідт промовляє промову. Його слова вразили всіх присутніх і рознесли по всій країні. Виступ закінчився знаменитою клятвою. Звоном відлунало по всій країні, закликаючи об’єднатися всім. Душу й життя віддати боротьбі за свободу народу! Речь була настільки щирою й серцевою, що сприяла блискучій популярності імені Петра Петровича Шмідта. У його обличчі люди бачили лідера, людину, готову пожертвувати собою за краще життя пригнобленого народу. Віце-адмірал Чухнін, наляканий такою популярністю, посадив Петра Петровича на гауптвахту на кораблі «Трьох Священиків» за його появу на черговому мітингу. Відповідь робітників порту та всього Севастополя обрали його довічним депутатом. Це вже був не той Шмідт, не той народ, з яким Чухнін міг рахуватися. Під тиском натовпу Чухнін був змушений звільнити Петра Петровича.
21 жовтня 1905 року віце-адмірал Чухнін з тривогою знову звертається до Департаменту поліції з проханням посилити екстрені заходи боротьби з революційними ідеями.
У Севастополі були заведені всі засоби для розшукової діяльності поліції. З усіх боків до нього надходили полки царської Імперії. Петро Петрович все ще чекає відставки. Часто буває в Одесі. випадкова зустріч з Катериною Ростковською (Да біжею) переросла в постійне спілкування. Поховавши чоловіка, Катя по-іншому стала дивитися на життя, а Петро Петрович розглянув у ній щиру друга й однодумця, що розділяє його погляди.
11 листопада — друзі з Головного Морського Штаба надіслали радісну новину. Височайшим наказом від 7 листопада 1905 року П.П. Шмідт звільнений у відставку. За правилами того часу офіцери дворянського роду йшли у відставку з чинa вище існуючого. Ось чому на повсталий корабель Петро Петрович прибув у формі відставного капітана II рангу.
У Петра Петровича виросли крила. Він став вільним від усього, що раніше стримувало його пориви. Готувався до поїздки до Москви для переговорів про організацію Загальнодержавної забастовки фабрик та заводів, до якої повинна приєднатися армія і флот. 14 листопада, перед поїздкою до Москви, планував заїхати в Одесу, щоб зустрітися з Катюшею та робітниками порту. Цієї зустрічі не судилося відбутися. Дух бунтівного насильства витав над Севастополем. Передбачаючи повстання в ескадрі, Чухнін роззброїв її. У казармах почалися заворушення та перестрілки. Загинув Штейн, поранений контр-адмірал Сергій Писаревський. Це було початок повстання. І стверджувати, що Шмідт був його організатором, не має жодних підстав.
Севастопольське повстання
У день повстання, вночі, перед від’їздом П.П.Шмідта до Одеси, до нього прийшли матроси з проханням прибути на броненосець «Очаків» і взяти під свій контроль ескадру. Перед цим усі офіцери залишили «Очаків», зійшли на берег. Командиром броненосця обрали Сергія Частника. Ескадра була повністю роззброєна Чухніним. Повстання на березі йшло повним ходом. Відомість вражає Шмідта. Як же йому діяти в такій ситуації? Присягаючи бути з ними до кінця, чи змінюючи своїй присязі?
Ось і судіть: де зрада? де зрадництво? Він зробив так, як підказував сумління. Для нього Совість — внутрішній Закон моралі, за яким жив Шмідт: «Я виконав свій обов’язок, і якщо мене чекає страта, то життя серед народу, якому я зрадив би, було б страшніше самої смерті» — скаже він, пояснюючи свій вибір. Швидко одягнувшись, прибув на корабель з метою врятувати команду шляхом примирення конфлікту повсталих із Командуючим флотом Чухніним. Двічі просив Чухніна прийняти його. Чухнін, мовчки, чекає зручного моменту для розправи. Почуття помсти, невладано виривалося назовні. Враховуючи, що від Чухніна відповіді немає, Шмід посилає телеграму царю: «Славний Чорноморський флот, свято зберігаючи вірність своєму народові, вимагає, Государю, негайного скликання Учредительного зібрання та перестає підкорятися Вашим міністрам. Командувач флотом Шмідт». Чи дійшла ця телеграма до царя? Сумнівно. Вивчаючи багато документів, ні Лідії Іванівни, яка присвятила вивченню життя Петра Петровича все життя, ні мені не зустрілося матеріалів, що підтверджували б це. Чи дозволив би Чухнін, щоб такий документ був надісланий Імператору? Очевидно, що ні. Поступає наказ — відкрити вогонь по беззбройному крейсеру «Очаків». Метал розплавляється. Тих, хто намагається врятуватися плавцем, розстрілюють у хвилях моря або різають шаблями. Через кров Черне море стало багровим. Петро Петрович разом із сином останніми покидають «Очаків», сховавшись у воду. Їх підбирає інший корабель. Повстання придушено. Заарештовано понад дві тисячі людей. Шмідта та його сина ізолюють на острові Морської батареї (Майський), у водах Дніпро-Бузького лиману.
Суд над П.П.Шмідтом в Очакові
Велика робота була пророблена царським прокурором полковником Г.Н. Ронжіним, щоб очорнити особистість Петра Петровича Шмідта в обвинувальному Акті, а потім у своїх газетних статтях. Саме в обвинувальному акті буде написано, ніби Шмідт говорив, що він збирається стати президентом Криму, командувачем флотом, що офіцерів буде висівати, а козаків прив’яжуть до позорних стовпів. Це навіть не риторика Шмідта. Зусилля прокурора зрозумілі. Він просував кар’єру. Для чого «очаківський знaменитий» розповідач анекдотів, переписуючи з інтернету всяку нісенітницю В.Шигіна та подібних йому авторів, сочиняючи свої памфлети про Петра Петровича Шмідта? Чи можна назвати це справжніми документами й брати їх за основу? Історичний матеріал повинен порівнюватися, аналізуватися, ретельно перевірятися, і тільки тоді його можна вважати вірним. А коли автор (кн. В.Шигіне «Хибні герої революції») писав, перекручуючи всі факти, вихваляючи себе, змішуючи суп з борщем, в кінці книги ставить читачу запитання: «І взагалі, де документи про повстання на броненосці «Князь Потёмкін-Таврійський» та про Шмідта?»
Там же, що живе він у Москві, де є кілька архівів із матеріалами та документами щодо цих подій. Ось з таких матеріалів складаються статті «Портрети без ретуші». Не важко уявити, про що пишуть такі «розповідачі» та ті, хто користується їхнім матеріалом. Так коментував подібні документи сам Петро Петрович у листі сину, переданому з каземата 31 грудня 1905 року, зіткнувшись з брехнею в обвинувальному Акті: «Обвинувальний акт складено не лише нечесно, а прямо карикатурно». Навіть царські судді, серед яких були ті, хто розстрілював «Очаків», у Акті вимушені були відхилити подібні обвинувачення. Однак і сьогодні ще не зникли такі «знатоки історії», руки яких ніколи не торкались до справжніх документів про Шмідта, але вони пишуть про Петра Петровича. Використовуючи павутину інтернету, реакційну літературу, а для підвищення своєї значущості видають свої висновки за висловлювання Лідії Іванівни Іващенко або інших відомих людей, використовують усілякі фальшивки, намагаються нав’язати нам свої перекручені судження про Шмідта. Але очаківці, хоч і живуть у маленькому місті, під час обговорення питання про перейменування вулиці Шмідта зуміли відрізнити фальш від реальності, наскільки не старався автор наклеветати про Шмідта, розміщуючи свої анекдоти у всіх газета Очаківщини, і кожного разу одне й те саме.
Буйні вітри севастопольських подій дійшли не до Одеси. Вранці від газет Катенька дізнається, і не повірить своїм очам, що писали про Шмідта та про події в Севастополі, як і про те, що він заарештований і що загинув. Повстання у його планах не входило. Її насторожило те, що давно вже пройшов час, коли він повинен був з’явитися, а його все не було. Зрештою, звернувшись до Головного Командування війська Одеського округу, поставити запитання: «Де Шмідт? Що з ним?» Каульбарс, бачивши стривожену Катюшу, намагався заспокоїти її та попередити, що їй не слід цікавитися цим, бо це може негативно позначитися на її репутації. Помовчавши, додав: «Він злочинець!» У відповідь почув роздратовані слова: «Мене не цікавить злочинець! Мене цікавий друг дитинства!».
Під час перебування Петра Петровича із сином у казематі острова була заборонена переписка, читання періодичних видань, літератури, спілкування з друзями та родичами. Після розмови з Каульбарсом Катерина Василівна домоглася не лише скасування заборон, але одна з перших відвідає засніжений острів Морської батареї та зустрінеться з товаришем дитинства та його сином Женей. Привезе теплий одяг, продукти харчування. Через місяць домагатиметься, щоб сина Петра Петровича випустили з каземата. Сестра Шмідта Анна Петрівна Ізбаш знайде у Києві Зінаїду Іванівну Різберг і привезе до Очакова, щоб полегшити страждання брата. У нашому місті Зінаїда Іванівна проживатиме два суворі зими, перебуваючи у холодній готелі Четверякова, де крізь щілини в кімнаті сніг задував. Всяке юридичне обслуговування вживали найкращі адвокати Росії: Александров, Зарудний, Балавинський, Пергамент, литовський адвокат Тадеуш Врублевський.
Характер офіцерів, що караулювали Шмідта, захоплював його — вони були просто піддані його переконанням. Вони з сльозами на очах залишали пост, відмовляючись караулити, а повертаючись, приносили домашні пиріжки, молоко. «Благородний, кристально чистий облик Шмідта яскраво палахкотів, як промінь зірки» — так про нього говорив прапорщик, який караулював Шмідта, а в імперську війну став генералом Гришин.
В Очакові Шмідта намагалися врятувати, і не один раз. Коли розроблявся варіант його порятунку під виглядом душевно хворого — відмовився, відповівши: «Якщо я зійду з розуму, то разом із мною всі 130 мільйонів російських людей». Петро Петрович не боявся померти за свої ідеї, за краще життя народу. Він сміливо й мужньо дивився в очі смертельній небезпеці. Шмідт міг і не бути. Він міг загинути під час шторму, у який його не раз заносило. Йому загрожувала смерть, коли без зброї (кокарду він теж кинув у воду) обходив ескадру та закликав приєднатися до повсталих. Він міг спалити у вогні палаючого крейсера «Очаків», загинути в крижанні воді, але волею долі йому дана життя. Він зуміє пронести усім, пророчі слова про майбутнє імперії, спасти своїм словом 8 людських життів, засуджених до смертної кари. Яскраву промову Петра Петровича на суді, зажату кам’яними стінами Морського зібрання, охороняє штикaми, гвинтівками й конвоєм, вирве з стін Історичного будинку, облетить увесь світ і стане тією сходинкою перевороту життя людського, що в 1917 році переверне царські устої, нрави та порядки, визволить народ від ланцюгів і дасть можливість побудувати нове суспільство. І, незважаючи на те, що державною захисницею Девінсон, попередить адвокатів, сказавши: «Ви, для Шмідта у судді, нічого не просіть. Він нічого для нього не зробить. Він камінь!» Магічна промова Петра Петровича не лише розчулила серця тих, хто зі зброєю охороняв його, та з ружжами зі сльозами на очах кинули їм. Буде плакати і сам суддя Александров. Ораторське мистецтво Петра Петровича було неперевершеним. Суд у стінах Очаківського військового зібрання проходив з 7 по 18 лютого 1906 року. Після усіх виступів прозвучав дзвінок, а потім слова: «Суд іде». Вирок слухали стоячи, читали довго. Але ось кінець: Військово-морський суд визначив — відставного лейтенанта Петра Петровича Шмідта позбавити всіх прав, стану та піддати смертної карі через повішення; Сергія Петровича Частника, Нікіти Григоровича Антоненка, Олександра Івановича Гладкова — піддати смертної кари через розстріл. Присутні у залі здригнулися, крім самого Петра Петровича. Захисники клопотали про пом’якшення покарання. Подали касацію. Все залишилося без результату.
Чим же так провинився Петро Петрович перед царем? Перед Вітчизною? Перед народом? Організатору повстання І.Вороницину визначено каторгу, а йому беззбройному — смерть. За telegramою, що збереглася до наших днів, царя Петро Петрович шанував. Служив на благо Вітчизни, за що, відзначений царською нагородою. Старався поліпшити життя простого народу. Защищав його честь та свободу. Але де ж зраду, в якій намагаються звинуватити Шмідта? На момент повстання він уже не числився військовослужбовцем. Також форма, у якій він з’явився на корабель, цілком відповідала його званню. Єдине, що не відповідало — це два накази про його відставку, які не сходяться. За того часу відставка зі служби могла відбутися з трьох причин: з повістки здоров’я, заважання службі, за бажанням офіцера, за ініціативою командування.
Наказ про відставку Петра Петровича Шмідта, що зберігається у фондах державного архіву військово-морського флоту №645 від 7 листопада 1905 року, говорить, що Петро Петрович був увільнений за власною ініціативою. Але існує й інший наказ №445. Саме про наказ № 445 від 7 листопада 1905 року і був поінформований Петро Петрович Шмідт капітан II рангу Овчинниковим. Він визначав і звання, і пенсію. У новій відставній формі Шмідт сфотографувався і 14 листопада прибув на «Очаків». наказ № 645 з’явився уже під час арешту Шмідта та перебування його в Очаківському казематі, але лише заднім числом. Про це свідчать також ряд інших документів. Фотографія — Шмідт у плащі облетіла весь світ. Стане символом боротьби за права та свободи пригнобленого народу.
Якщо з званнням і формою все зрозуміло, треба з’ясувати причину загибелі Петра Петровича. Чому покарають невинних, а нагороди отримають не причетні. Найбільш лютий наклеп Петру Петровичу — прокурор Ронжин, який отримає подяку й буде переведений у Генерал-майори з переходом до Морського відомства та зарахуванням до Адміралтейства за «старанність перед царським урядом». А старанність була сильною. Як характеризувала Єкатерина Василівна Ростковська «Лжуть про Шмідта багато. Брехня підступна і низька, прагнучи будь-якою ціною його страчити». «Друг дитинства» Петра Петровича — Ставраки через два місяці після страти, отримає звання капітана II рангу, але носити його довго не буде. Засуджені до смертної кари ув’язнені на плавучій тюрмі «Прут», чекатимуть виконання вироку 18 днів. А що ж чекає й чому тягне Чухнін, головний винуватець смерті Петра Петровича Шмідта. Чухнін не міг пробачити йому рапорт, поданий на ім’я начальника Владивостокського порту про злочинне браконьєрство верхівки війська щодо знищення морських котиків. Він не міг змиритися з тією ораторською майстерністю, яку мав Петро Петрович, виступаючи на мітингах, демонстраціях, сходках. Його хвилював авторитет і популярність Шмідта, яка зростала серед народу та в Чорноморському флоті. В нього він бачив ту протидію, яка не сьогодні, то завтра, вітром здує його з п'єдестала. Свою жагу особистої помсти віце-адмірал Чухнін виразно висловив морським суддям: «Якщо Шмідт залишиться живим, то навесні він стане Міністром. Якщо ви цього хочете, даруйте йому життя. Особисто я цього не хочу». Ось, що найбільше лякало Чухніна. Наляканий енергією, розумом та незалежністю Шмідта, бачачи його нечуваний авторитет, Чухнін усуває Шмідта з його шляху, відмовивши в апеляції та особисто затвердив 4 березня 1906 року смертний вирок Шмідту.
Лейтенанта П. П. Шмідта ведуть у суд під конвоєм. Фото. 1906 р.
Дивує ще один барвистий момент, пов’язаний із цими історичними подіями. Практично за день до приведення вироку в виконання, вночі у Пітера зберуться вершителі людських доль. Їх буде всього шість чоловік. На порядок дня буде одне питання: як вчинити із Шмідтом? Дарувати йому життя, чи все ж розстріляти? Після довгих роздумів і розбіжностей голоси розділились у такому співвідношенні: дарувати — чотири; розстріляти — два. За розстріл виступив начальник жандармської поліції та Міністр Внутренніх справ Дурново. Свою позицію Міністр Внутрішніх справ аргументував: «Так, він не заслуговує смертної кара, але щоб не було повадно для інших, його треба розстріляти». У ту ніч перед розстрілом, на своїй дачі він устроїв бал з 500 осіб із усіма їдствами, хоча дотримувався посту. Пили, їли, танцювали до ранку. Раннім ранком, у п’яному підйомі, оголосив: «Розстріл здійснений».
Через те, що палач, який мав здійснити повішення, був вбитий дорогою, а серед очаківського гарнізону не знайшлося таких палачів, повішення Петру Петровичу Шмідту було замінене розстрілом. Усі, хто прибув для виконання вироку, були вбрані нарядно. Це створювало враження парадної урочистості. У новій парадній формі був і командующий розстрілом Михайло Ставраки. З Шмідтом їх пов’язували дитяча дружба, обидва з дворянського роду, разом навчалися у Морському корпусі, разом служили на Далекому Сході. Лише на деякий час їх розділить служба Петра Петровича в цивільному флоті, щоб знову з’єднати й перевірити міцність їх дитячої дружби. Якщо княжна Ростовська у важку хвилину для Шмідта буде домагатися у влади вищих ешелонів всього, що може полегшити його долю, Ставракi зустрінеться з ним, щоб прийняти командування розстрілом друга. Нова форма йому лише й потрібно було, щоб виконати роль палача. Не дарма в народі говорять: друзі пізнаються у біді.
Він хоч і отримає запізніле звання капітана II рангу, через півроку та таке ж царське уряд позбавить його всіх звань і відмінностей і посадить у Київську фортецю на три роки. У 1923 році за рішенням суду за участь у розстрілах П.П.Шмідта — розстріляють. Після винесення смертного вироку, він сам оцінив свій життєвий шлях: «Собака — собача смерть». 28 червня 1906 року, через три місяці після страти П.П.Шмідта, контр-адмірала Чухніна на власній дачі застрелить матрос Якимов, який був у нього садівником. Так доля справедливо віддала належне кожному, хто причетний своєю жорстокістю до смерті невинних людей.
Образ Петра Петровича Шмідта, для багатьох поколінь, залишається символом совісті, честі, благородства та високої моралі. Саме за ці якості, яких зрідка бракує нам, ми повинні поважати цю особистість, брати з неї приклад, жити не заради грошей і нерухомості, а оцінювати своє життя за тим, що цінного кожен із нас залишив людям. Ми, мешканці міста, повинні докласти всіх зусиль, щоб якнайшвидше відновити музей П.П. Шмідта. Нам є що показати і чим гордитися. Саму Історію залишила нам незайманий пласт історичної цінності: будівля Морського зібрання (ДОФ), вулицю, якою крокували борці за свободу та права людини. Цю вулицю треба зберегти як стару частину міста. Ніколи, нічого на ній не перебудовувати, тільки благоустроювати її. Треба відновити парк з розами, перенести торпедний катер із військової частини для огляду екскурсантів та гостей міста. Привести всю вулицю Шмідта до ладу й зробити її пішохідною, щоб кожен, хто проходив по ній, відчував дихання епохи, патріотизм і культуру людей, які живуть у цьому місті. Робота музею (його можна назвати музеєм морської слави) розповість не лише про Петра Петровича, але й про сучасні морські сили Очакова. Створення комплексу, у який увійдуть: музей, пам’ятник, вулиця П.П.Шмідта, площа школа, що носить його ім’я — це дійсно Історичний об’єкт із назвою — Шмідтівський плацдарм. Тут мають проходити уроки Мужності для дітей усіх шкіл. Цей комплекс повинен стати відправною точкою народження нових патріотів України, гордістю Очакова. Якщо ми будемо дбати про пам’ятки та поважати своїх предків, вірю, що Очаків поверне собі колишню славу. Ми не повинні забувати свою історію, нікого не дозволяти зруйнувати її. Без історії немає міста, немає нації, немає України. Дякую всім очаківцям, які були небайдужі до перейменування вулиці Шмідта, не дозволили зруйнувати Шмідтівський плацдарм.
Краєзнавець - Світлана Коржова
