Вища нагорода Гаврила Судковського

Розкішно видана та чудово ілюстрована, у палітурці «під старовину», книга «Священники – кавалери Імператорського військового ордена Святого Великомученика й Переможця Георгія» сама по собі має значну історичну та художню цінність. А для очаківців вона особливо цікава, бо серед нагороджених згадується також прототоієрей Гаврило Судковський.

У книзі, побудованій на архівних джерелах, вперше в науковий обіг вводяться різні документи та матеріали про 592 священнослужителів Російської імперії XVIII–XX століть, нагороджених Георгіївськими відзнаками: орденом, наперсним хрестом на Георгіївській стрічці, панагією на Георгіївській стрічці або Георгiвським хрестом та медаллю «За хоробрість». Дослідження складається з трьох частин. У першій частині розповідається про Георгіївські нагороди в контексті загальної історії церковних відзнак. Друга частина — біографічні довідки священнослужителів, нагороджених Георгiївськими нагородами з вказівками їхніх бойових заслуг, третя частина — нариси, присвячені помітним випадкам із життя духовенства. Робота є першим дослідженням з указаною тематикою і розрахована на широкий коло читачів: вчених, колекціонерів, музейних працівників та всіх, хто захоплюється військовою історією, історією Георгіївських нагород та інших відзнак духовенства Російської імперії.

Золотий наперсний хрест на Георгiївській стрічці став другою Георгiївською нагородою, що з'явилася після ордена Св. Георгія. Її заснування пов'язане з героїчним штурмом турецької фортеці Ізмаїл у 1790 р. Коли у розпалі штурму фортеці загинули всі офіцери Полоцького піхотного полку, атака опинилася на межі зриву. І тоді на чолі колони став полковий священник отець Трофім (Куцинський), який із хрестом у руці очолив штурм.

Натхненні виглядом улюбленого пастиря солдати кинyлися в атаку… Після взяття Ізмаїла А.В. Суворов повідомив П.А. Потемкіну: «Сьогодні у нас буде молебень подяки. Його буде співати полоцький поп, який раніше йшов із хрестом перед цим хоробрим полком».

Отець Трофім і став першим кавалером Золотого наперсного хреста на Георгiївській стрічці. А Павло I указом від 18 грудня 1797 р. узаконив Золотий наперсний хрест на Георгiївській стрічці із Кабінету Його Імператорської Величності як високу ієрейську нагороду. Нагорода була не лише почесною, але й дуже рідкою; її отримували представники військового та військово-морського духовенства за безпосередню участь у бойових діях.

Всього з кінця XVIII століття до царювання імператора Миколи II Золотими наперсними хрестами було нагороджено 191 священнослужителя. За царювання Миколи II — 347.

Нагороди розподіляються кампаниями наступним чином:
Війни у період з 1787 по 1849 рр. (крім Кавказьких) — 40;
Кавказькі війни періоду 1840–1863 рр. — 19;
Походи в середню Азію періоду 1853–1885 рр. — 8;
Східна (Кримська) війна 1853–1856 рр. — 78;
Російсько-турецька війна 1877–1878 рр. — 46;
Російсько-китайська війна 1901–1905 рр. — 5;
Російсько-японська війна 1904–1905 рр. — 86;
Перша світова війна — 256.
Всього 538.

До 1903 р. цієї нагороди удостоїлися всього лиш 194 армійських священнослужителів. Серед них був і протоиєрей Очаківського військово-морського собору Гаврило Судковський.

Загалом слід зазначити, що російські військові священники не брали безпосередню участь у бойових діях. А в 1915 р. Святіший Синод видав спеціальний документ, категорично забороняючи священникам поступати до армії не на духовні посади. І, однак, багато з них виявили на полі бою мужність і героїзм. Сотні разів священнослужителі з хрестом у руках вели свої полки у атаки (не лише піхотні, але й кавалерійські), з ризиком для життя причащали поранених на полі бою, здійснювали богослужіння під ворожим вогнем.

Порядок нагородження військових священників за бойові відзнаки та подвиги, що здійснювалися на полі бою, був доволі складним. Їм послідовно могли бути вручені такі знаки відзнак: набедреник, скуфія, камілавка, наперсний хрест від Святішого Синоду, орден Св. Анни 3-ї ступені, сан протоиєрея, орден Св. Анни 2-ї ступені, орден Св. Володимира 4-ї ступені, палиця, орден Св. Володимира 3-ї ступені, хрест від Кабінету Його Імператорської Величності з прикрасою, орден Св. Анни 1-ї ступені, митра. З послідовності нагород був вилучений орден Святого Георгія, яким священники нагороджувалися за найбільш видатні подвиги.

Попри те, що правилами не було передбачено нагородження священників орденами з мечами та бантом, відомі й такі випадки. Загальна кількість священнослужителів, відзначених у 1914–1917 рр. державними нагородами за доблесть на фронті, наближається до двох з половиною тисяч. Якщо врахувати, що через службу в армії та флоті тоді пройшло всього близько п’яти тисяч священників, то це число слід визнати величезним. У роки Першої світової війни однією з найвищих нагород для військового духовенства залишався Золотий наперсний хрест на Георгiївській стрічці. Він вручен був військовим пастирям 248 разів (11 осіб удостоїли його посмертно).

Таким чином, всього у 1790–1917 роках цієї нагороди було удостоєно 442 людини. Також під час Першої світової війни двічі була вручена унікальна нагорода — панагія на Георгiївській стрічці (ікона Богородиці для носіння на грудях). 26 лютого 1915 р. її удостоїв єпископ Дмитровський Трифон (Туркестанов), а 1 липня 1916 р. — єпископ Кременецький Діоній (Валединський).

Протоієрей Гаврило Судковський

Гаврило Діонісійович народився в місті Очаків у 1816 році в сім'ї настоятеля головного храму міста — Свято-Нікольського собору. Батько і син разом служили у Нікольському храмі 100 років: 40 років — батько (Діонісій) та 60 років — Гаврило.

Окончив Херсонську семінарію, отець Гаврило почав служити в Очаківському соборі, періодично вирушаючи у службові відрядження за військовими та церковними відомствами. Він виконував пастирські обов'язки: за дорученням Новоросійського генерал-губернатора графа М.С. Воронцова — в Очаківському військовому полугоспіталі, фортеці Кінбурн; перебував на посаді карантинного священника Очаківської брандвахти, виконував треби при Очаківському військово-тимчасовому госпіталі № 54. Працював законовчителем Очаківського приходського училища, спостерігачем за викладанням Закону Божого у всіх чоловічих та жіночих навчальних закладах Очаківської благочиння, був членом санітарної комісії Очакова. Отримав подяку архієпископа Херсонського Никанора «зі зиченням благословення Божого за труди та старання по викладанню Закону Божого в Очаківській та Куцурубській школах, за зразкову досвідність та піклування, благочинність, а також суворе дотримання уставності та церковності».

Гаврило Судковський з онучкою Маргаритою.
На грудях протоієрея нагородний золотий наперсний хрест.

Отець Гаврило безпосередньо брав участь у бою. Наперсний хрест на Георгiївській стрічці був здобутий ним «за сприяння в відбитті англо-французьких пароплавів, що напали на Очаківську фортифікаційну Ніколаєвську батарею 22 вересня 1854 року, коли під обстрілами благословляв кожного й сам заряджав гармати каліченими ядрами».

Знамя захисників Очакова.
За переказами, його вишивала дружина (матушка) Гаврила Судковського.
(Акварельна копія виконана С.В.Страшним).

За правління Імператора відцу Судковському було «особисто висловлено високе благовоління за старанну службу під час війни».

Разом із тим отець Гаврило згодом здобув славу в Очакові як великий молитвенник і постник. Відомо, що в першу тиждень Великого посту він брав за правило їсти лише два рази на шість днів: у середу — просфори та маслини, у суботу — варену їжу та чай. У Страсну седмицю кожного дня рано вранці він йшов до храму і повертався лише після вечірнього богослужіння.

У інші дні отець Гаврило зазвичай прокидався на молитву опівночі. За 22 роки до кончини він приготував собі труну, щоб пам'ятати про смерть, туди поклав трохи землі з Єрусалима, де тричі був на поклонінні святиням. В Очакові отець Гаврило мав величезний вплив на міське населення, настільки, що став навіть гарантом єврейського люду від погромів, чим здобув від євреїв велику вдячність. Євреї, і навіть рабін, приходили до нього з благословенням! У ювілеї 60-річного перебування на священному сані від єврейського населення була подарована Біблія.

У 1889 році рішенням Херсонського дворянського зібрання отець Судковський був визнаний у дворянське достоїнство за орденом Св. Володимира і разом із сином Олексієм та дітьми останнього внесений до родовідної книги. Не забули батька Гавріла й у канун 50-річчя оборони Севастополя. У 1902 році він був нагороджений орденом Св. Анни 1-ї ступені «на ознаменування 60-річної пастирської діяльності та з огляду на подвиги мужності під час Севастопольської кампанії».

Прожив отець Гаврило Судковський майже ціле століття: він народився за часів правління імператора Олександра I, а помер за часів правління Миколи II у віці близько 94 років.

Як писав кореспондент журналу «Вісник військового духовенства», під час поховання отця Гаврила в 1907 році «усі магазини в місті, не виключаючи єврейських, за особистою ініціативою їхніх власників припинили торгівлю. Хода рухалася повільно, попереду несли сім священників. Ордени покійного несли офіцери й чиновники. Вінків було багато; від родичів померлого, від чиновників фортифікаційної артилерійської мінної роти, штабу фортеці та інженерного управління; від 208-го Очаківського резервного полку, від міста та навіть від єврейського товариства з написом: «Покровителю». У синагозі відбулася панахима за отця Гаврила; єврейське товариство, як і все місто, завжди шанило у спогаді — бездоганну та справедливу людину.

У священника Гаврила Судковського було три дочки та два сини. Олексій став військовим, брав участь у Російсько-турецькій війні. Був нагороджений орденом Св. Станіслава 3-ї ступені з мечами й бантом, а також Аннінською зброєю «За хоробрість», отриманою за відзнаку під обороною Шипкінського перевалу; помер у 1936 році.

Найбільш відомим став Руфін — художник-мариніст, академік живопису, померлий у 34 роки.

Його дружина, Еліна Петрівна Самокіш-Судковська, також стала художником. Талант живописця успадкувала й їхня донька Маргарита. У свою чергу, її нащадки також стали людьми мистецтва. Так, правнук Руфіна Судковського, Володимир Руфінович Лагранж — професійний фоторепортер, у 1960-ті роки був фотокореспондентом журналу «Советский Союз», працює й досі. У 1982 та 1994 роках він подарував музею мариністичного живопису в місті Очаків 191 картину своєї прабабусі Елени Самокіш-Судковської, а основу колекції музею становлять 24 полотна Руфіна Гавриловича Судковського.

За матеріалами інтернету та книги К.Г.Капкова «Священники – кавалери Імператорського військового ордена Святого Великомученика й Переможця Георгія».

Баран Олег Іванович,
доцент Миколаївського національного
університету ім. В. А. Сухомлинського