Очаківська бувальщина. Остання хата в с. Аджигол

З кожним новим роком карта України пустіє. Села, позбавлені мешканців, спочатку перетворюються на привиди, а потім зовсім стираються з лиця землі та державних реєстрів. За рік в Україні зникає близько 20 сіл. Вирвавшись у місто, де комфорт і тепло, люди позбавляють себе не лише дитячих спогадів, але й можливості повернутися туди.

Аджигол — село Очаківського району, яке розташовувалося на північному березі Дніпровсько-Бузького лиману. Від тюркського «аджигол» — гірке озеро (аджі — гіркий, гол — озеро). Назва пов’язана з невеликими озерцями з гірко-соленою водою. А можливо, перейшло від назви колишнього турецького села, увійшло разом із землями Північного Причорномор’я до складу Росії в кінці XVIII ст. Наймовірніше, що назва села пов’язана з назвою Аджигольська коса. Вперше з’явилося на морських картах, а згодом — на картах уезду. На карті 1779 року селище не позначено, але позначена коса та солончакове озеро. Поселення виникло до 1808 року. В Аджиголі знаходилась камʼяна башта Аджигольського телеграфа, яка складала лінію морської оптичної зв’язку, що йшла з Миколаєва в Очаків. Малася Успінська церква. В кінці XIX ст. над селом виникло нове — Новий Аджигол, що отримало відмінне ім’я «новий». Згодом обидва села злилися в одне — Малосолончаки.

На початку 90-х в селі Аджигол  залишалася проживати лише одна сім’я - Валентини Арсентьївни Лагун. Її дім - звичайна землянка – не було телевізійної антени, не було проводів до ганку. Електрика відсутня - хоча поруч на відстані близько 300 метрів проходила лінія електропередачі на ставникове господарство рибколгоспу. Хтось купив дім у місті, хтось переїхав у с. Солончаки, а у Лагун було четверо дітей, хворий чоловік і їхати було нікуди. Історія мовчить, куди згодом переїхала родина Лагун, але сьогодні від села не залишилося ні однієї хати — тільки назва.

Сергій Кузнець
Газета «Очаківський тиждень»
від 25 вересня 2016 р.
Фото з газети «Чорноморська зірка»